Постанова № 75702866, 26.07.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний № 310/5833/16 Головуючий у 1 інстанції: Дністрян О.М.

провадження № 22-ц/778/1617/18 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Маловічко С.В.

суддів: Гончар М.С.

Кочеткової І.В.

при секретарі: Остащенко О.В.

за участі:

представника ОСОБА_3- адвоката ОСОБА_4

представника ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 10 січня 2018 року у справі

за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи - Приватний нотаріус Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Чичекова Ганна Савеліївна, про визнання недійсним договору дарування квартири

та за позовом ОСОБА_5, до ОСОБА_3, треті особи - ОСОБА_7, Приватний нотаріус Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Чичекова Ганна Савеліївна, Реєстраційний відділ виконавчого комітету Бердянської міської ради, про визнання права особистої приватної власності на квартиру,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, який у ході судового розгляду уточнювала, до ОСОБА_7, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування квартири.

В обґрунтування позовних вимог вказала, що 30.07.1977р. між ОСОБА_9 та ОСОБА_3. був зареєстрований шлюб, від якого у них народилося двоє дітей - ОСОБА_7 та ОСОБА_11 У 1990 році ОСОБА_9 зібрав свої речі та перестав проживати з ОСОБА_5 і вести з нею спільне господарство, при цьому остання не давала свою згоду на розірвання шлюбу навіть після того, як вони з ОСОБА_9 почали проживати окремо. З 1994 року ОСОБА_9 став проживати разом з її матір»ю ОСОБА_12 за адресою: АДРЕСА_10, з якими проживала і вона - ОСОБА_3

В уточненому позові позивачка зазначила інші обставини, а саме, що до 2004 року ОСОБА_9 мешкав у квартирі АДРЕСА_1, тому вона вважає, що ця квартира була набута подружжям ОСОБА_9 у шлюбі, а саме, ОСОБА_5 була членом ЖБК «Орбіта» і придбала для своєї родини трикімнатну квартиру, за яку ОСОБА_5 разом повністю виплатили пайовий внесок.

ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_9 помер. З моменту його смерті відкрилась спадщина, до складу якої у відповідності до ст. 1218 ЦК України увійшли всі права та обов'язки ОСОБА_9, що належали йому на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Вказує, що до кола спадкового майна входить нерухоме майно, яке належало спадкодавцю на праві приватної власності: житловий будинок, який знаходиться в АДРЕСА_3 що належав спадкодавцю на підставі договору дарування № 5796 від 25.12.2000р., та 1/2 частка квартири, яка знаходиться в АДРЕСА_2, що належала йому на праві спільної сумісної власності подружжя.

За життя ОСОБА_9 склав заповіт на її ім'я, тому 24.07.2015р. вона звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини за заповітом, а 26.12.2015р. до цього ж нотаріуса звернулась з заяво про прийняття спадщини за законом і ОСОБА_5, оскільки у зв'язку з тим, що вона знаходилась у зареєстрованому шлюбі з померлим та є пенсіонером, то вона претендує на обов'язкову частку у спадщині.

За цих обставинах та маючи бажання зменшити обсяг спадкового майна 01.09.2015р. ОСОБА_5 подарувала квартиру АДРЕСА_11 номінальною власницею якої вона була, і 1/2 частка якої належала покійному ОСОБА_9 на підставі права на спільне сумісне майно подружжя, набуте ними за час шлюбу, їх спільному синові - ОСОБА_7, і таким чином позбавила її як спадкоємця за заповітом права на спадкування частки спадкодавця у цій квартирі.

Вважає, що ОСОБА_5 не мала права розпорядитись 1/2 часткою квартири АДРЕСА_1, яка належала померлому ОСОБА_9 на праві спільної сумісної власності подружжя, оскільки право на цю частку вона успадкувала за заповітом.

Посилаючись на вказані обставини, просила суд визнати недійсним договір дарування квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 01.09.2015р., та стягнути солідарно з відповідачів на її користь судові витрати.

У лютому 2017 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, який в ході судового розгляду справи було уточнено, про встановлення факту належності майна на праві особистої приватної власності.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідно до свідоцтва про право власності на кооперативну квартиру від 28.12.1999р., право власності на спірну квартиру належало кооперативу «Орбіта», а після сплати нею пайового внеску рішенням виконавчого комітету Бердянської міської ради право власності на цю квартира оформлено за нею -ОСОБА_5

Дану квартиру вона отримала у власність завдяки перебуванню в будівельному кооперативі його членом, та, отримавши кредит для сплати пайового внеску, декілька років погашала останній. Посилаючись на вказані обставини, просила суд встановити, що квартира АДРЕСА_12 належала їй - ОСОБА_5 на праві особистої приватної власності в період з 28.12.1991р. по 01.09.2015р.

Ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 20 квітня 2017 року було об'єднано в одне провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання права одноосібної приватної власності на спірну квартиру з цивільної справою за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи - Приватний нотаріус Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Чичекова Г.С., про визнання недійсним договору дарування квартири.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 10 січня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_3 задоволено, у задоволені позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5 відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в повному обсязі, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог ОСОБА_5 та задовольнити її позовні вимоги.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення представників сторін у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши надані сторонами в ході апеляційного розгляду справи нові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_9 та ОСОБА_5 з 30 липня 1977 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу (Т. 1 а.с.4). Від цього шлюбу мають двох синів - ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1 а.с.176).

Рішенням виконавчого комітету Бердянської міської Ради народних депутатів № 290 від 03 липня 1989 року було затверджено списки членів житлово-будівельного кооперативу на заселення 141-квартирного будинку ЖБК «Орбіта» по вул. Шаумяна, серед яких є ОСОБА_5 (т.1 а.с. 209-210).

Для будівництва цього житлового будинку ЖБК «Орбіта» звернулося до Бердянського відділення Промстройбанку з заявою-зобов'язанням на отримання позики у сумі 403 000 крб. (т.1 а.с. 211-213, 217-220).

Згідно довідки ЖБК «Орбіта» № 135 від 01.12.1999р. ОСОБА_5 за АДРЕСА_5, виплатила пайовий внесок у сумі 11865,84 крб. (т.1 а.с.216).

Відповідно до свідоцтва про право власності на кооперативну квартиру, виданого 28 грудня 1999 року на підставі рішення виконавчого комітету Бердянської міської ради № 752 від 24 грудня 1999 року (т.3 а.с.20), квартира АДРЕСА_6 належить ОСОБА_5 на праві приватної власності (свідоцтво - т.1 а.с. 146, витяг з Державного реєстру - т. 1 а.с.147).

Також судом встановлено, що ОСОБА_9 з 1990 року перестав проживати однією сім'єю та вести спільне господарство з ОСОБА_5, оскільки перейшов жити до свого батька у будинок за адресою: АДРЕСА_10, а з 1994 року став проживати разом з ОСОБА_12 та її дочкою ОСОБА_3

ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_9 помер (свідоцтво про смерть - т.1 а.с.7), залишивши складений за життя заповіт, яким все своє майно, яке буде належати йому на час смерті, заповідав ОСОБА_13

Згідно довідки приватного нотаріуса Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Дмитренко М.Р. № 84/02-14 від 16.03.2016р. (т. 1 а.с.110), після померлого 05.07.2015р. ОСОБА_9 з заявами про прийняття спадщини звернулись: за заповітом від 13.05.2014р. - ОСОБА_3 (заява № 79 від 24.07.2015р.), за законом - ОСОБА_5 (заява № 132 від 26.12.2015р.).

За нотаріально посвідченим договором дарування від 01 вересня 2015 року ОСОБА_5 подарувала сину ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_7 (договір дарування - т. 1 а.с.142-143, інформаційна довідка з Державного реєстру - т.1 а.с.64-65).

Вказаний договір просила визнати недійсним ОСОБА_13, посилаючись на те, що частина квартири належала спадкодавцю ОСОБА_9 у праві спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_9, які шлюб на час його смерті не розірвали. Зі свого боку, в позові до ОСОБА_3 ОСОБА_5 просила визнати спірну квартиру її одноосібною приватною власністю з огляду на самостійну виплату пайового внеску.

Задовольняючи позов ОСОБА_5 та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5 довела, що як член кооперативу «Орбіта» виплатила пайовий внесок за спірну квартиру після припинення сімейних відносин з ОСОБА_9, тому спірна квартира на час її дарування синові належала їй на праві одноосібної приватної власності.

В апеляційній скарзі ОСОБА_13 наголошувала на помилковості висновків суду в тій частині, що є доведеним той факт, що ОСОБА_5 виплатила пайові внески за спірну квартиру в період фактичного припинення шлюбних відносин між нею та ОСОБА_9, і тому вказана квартира, на думку суду, належить ОСОБА_5 на праві особистої приватної власності. Вважає, що такі висновки суду суперечать наявним в матеріалах справи документам.

При перевірці вказаних доводів апелянта встановлені наступні обставини.

Так, суд здійснив ретельний аналіз чинного на час виникнення права власності на спірну квартиру законодавства, а також навів роз»яснення з цього питання, надані в постановах Пленуму ВСУ.

В силу ст. 16 Закону України "Про власність" та ч.1 ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, які були чинними на час виникнення правовідносин між подружжям ОСОБА_5, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Аналогічне положення закону закріплено й у статті 60 СК України.

Відповідно до ст. ст. 15, 17 Закону України "Про власність" у члена ЖБК виникає право власності на надану йому у користування квартиру при повному внесенні пайового внеску за неї. Тому в разі, коли право на пай, в зв'язку з повною виплатою якого виникло право власності на квартиру в будинку ЖБК, належало й іншим особам (другому з подружжя), останні з цих підстав набувають право власності на квартиру пропорційно їх частці паю в загальній сумі внесеного за квартиру пайового внеску.

Частиною 2 ст. 28 КпШС України визначено, що суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Таке ж положень є у ч. 6 ст. 57 СК України, де зазначено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», який втратив чинність з 21 грудня 2007 року, роз'яснено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Також у п.п. 23, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судом роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч. 6 ст. 57 СК України може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин.

Відповідно до п. 5-1 роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п.6 постанови від 18.09.1987 року № 9 «Про практику застосування законодавства про житлово-будівельні кооперативи» згідно із ст. 15 Закону України «Про власність» член ЖБК, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, надану йому у користування, набуває право власності на квартиру і вправі розпоряджатися нею на свій розсуд - продавати, заповідати, обмінювати, в тому числі на інше жиле приміщення у будинках державного або громадського житлового фонду чи іншого ЖБК, на жилий будинок (частину будинку), що належить громадянину на праві власності і вчиняти відносно неї інші угоди, що не заборонені законом.

Суд встановив на підставі показів свідків, що ОСОБА_9 та ОСОБА_5 з 1990р. стали проживати окремо та перестали вести спільне господарство, тобто з цього часу шлюбні відносини між ними фактично припинились. А тому, сплативши за квартиру всі пайові внески протягом періоду з 1990р. по 1993р. самостійно, ОСОБА_5 набула право особистої приватної власності на цю квартиру як член ЖБК, який повністю сплатив вартість паю.

Між тим, суд не врахував наразі роз»яснення наведених ним положень ст.ст. 15-17 ЗУ «Про власність», оскільки на підставі довідки ЖБК, виданої ОСОБА_5 як його члену, зробив висновок, що вона сплатила повністю пайовий внесок після припинення сімейних відносин з ОСОБА_9 і за свій кошт.

Але такі висновки суду носять характер припущення, оскільки суд не дослідив ретельно надані ОСОБА_5 квитанції, якими вона підтверджувала сплату пайових внесків, а також не встановлював джерело отримання коштів, які сплачувались нею на погашення вартості паю.

Так, в матеріалах справи, крім загальної довідки ЖБК «Орбіта» № 135 від 01.12.1999р., у якій зазначається, що ОСОБА_5 сплатила пайовий внесок за квартиру повністю станом на 01.04.1993р. в сумі 11 865,84 грн. ( т. 1 а.с. 216), маються дві квитанції.

Згідно з квитанцією від 26.12.1990р. ОСОБА_5 було сплачено за квартиру 6 787,87 руб. ( Т. 1 а.с. 214), згідно квитанції від 26.07.1990р. - 85,56 руб. ( Т. 1 а.с. 215). Тобто підтвердженою за двома квитанціями є сума у розмірі 6873,43 руб.

Щодо сплати решти суми у розмірі 11 865,84 - 6 873,43 = 4 992,41 руб. матеріали справи не містять квитанцій щодо їх внесення до ЖБК, але їх сплата підтверджується лише загальною вищенаведеною довідкою.

З наданих в ході апеляційного розгляду справи відомостей про доходи ОСОБА_10 та ОСОБА_15, які були прийняті і дослідженні апеляційним судом з метою перевірки доводів апеляційної скарги, вбачається наступне.

Так, з трудової книжки ОСОБА_9 вбачається, що він з квітня 1983р. по березень 1991р. працював головним інженером Бердянської станції технічного обслуговування автомобілів та його заробітна плата складала за 1989р. рік - 3 746,91 руб., за 1990 рік - 3 219 руб., за 3 місяці 1991р. - 734 руб.

Згідно довідки про заробітну плату ОСОБА_5, її зарплата за 1989 рік становила 2 554,60 руб., за 1990 рік - 2 674,61 руб., за 3 місяці 1991р. - 572,8 руб.( т. 3 а.с. 192).

Отже, зважаючи на розмір заробітної плати ОСОБА_5, вона не могла особисто внести єдиноразовий платіж у розмірі 6 787,87 руб. у грудні 1990р.

Представник ОСОБА_5 - адвокат ОСОБА_6 в судовому засіданні апеляційного суду не зміг підтвердити іншого джерела її доходу, крім вказаної зарплати, а також джерела походження сплаченого на погашення паю внеску в сумі 6 878,43 руб.

Доводи ОСОБА_5 про отримання нею кредиту для погашення пайового внеску за квартиру нічим не підтверджуються, а тому є недоведеними нею.

Відтак, колегія вважає, що внесені на погашення пайового внеску у 1990 році кошти у сумі 6 873,43 крб., є спільними коштами подружжя ОСОБА_5, незалежно від того, що ОСОБА_9 почав проживати в цей період разом зі своїм батьком у приватному будинку. З огляду на недоведеність іншого, презюмується рівність внесених сторонами коштів на погашення цієї суми.

Що стосується внесення решти коштів у розмірі 4 992,41 руб., які вносились вже після 1990р. та до 01.04.1993р., то колегія вважає, що за відсутності доказів з боку спадкоємиці ОСОБА_9. за заповітом - ОСОБА_3 щодо розміру сплачених спадкодавцем сум та періоду їх внесення, слід брати до уваги письмовий доказ - довідку ЖБК «Орбіта», згідно з якою решту коштів вносила ОСОБА_5 При цьому, береться до уваги той факт, що сама ОСОБА_3 в іншому позові про усунення ОСОБА_5 від права на спадкування визнавала, що шлюбні відносини останньої зі спадкодавцем ОСОБА_9 припинились у 1990р.

Таким чином, сума пайового внеску у розмірі 6 873,43 грн. становить 60 % від загальної вартості пайового внеску, а тому кожному з подружжю належить по 30 %. Решта сплачених коштів становить 40 %, та є одноособовим внеском ОСОБА_5

Зважаючи на вказані обставини, ОСОБА_9 на сплачену суму приходиться 3/10 частин спірної квартири, а ОСОБА_5 - 7/10 частини. Тому розпорядитись остання могла лише своєю часткою у розмірі 7/10 часток квартири, а не всією квартирою в цілому.

З вказаного випливає часткова обґрунтованість вимог ОСОБА_3 щодо недійсності договору дарування квартири АДРЕСА_8, а саме щодо дарування ОСОБА_5 належної померлому ОСОБА_9 частки у розмір 3/10 часток цієї квартири, тому позов ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню у зв»язку з чим рішення суду підлягає скасуванню у відповідності до вимог п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України.

Разом з тим, позов ОСОБА_5 не підлягає задоволенню, оскільки остання просила визнати за нею право особистої приватної власності на спірну квартиру станом на день її дарування сину, але, враховуючи, що квартира на час пред»явлення нею позову не належала їй, то такі вимоги не ґрунтуються на чинному цивільному законодавстві. До того ж, її право на розпорядження часткою у розмірі 7/10 часток квартири захищено судом шляхом визнання недійсним договору дарування лише в частині 3/10 часток, які, як встановив апеляційний суд, належали спадкодавцю.

Беручи до уваги все вищенаведене, апеляційний суд частково задовольняє апеляційну скаргу, тому у відповідності до вимог п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України скасовує оскаржуване рішення та ухвалює нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3 та відмову в задоволенні позову ОСОБА_5

Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд вирішує питання щодо розподілу судових витрат наступним чином.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 сплатила судовий збір в сумі 1653,60 грн. за подання апеляційної скарги та 826,82 грн. - за подання позову до суду І інстанції. Вартість відшукуваної квартири за звітом, наявним у матеріалах справи, становить 498 000 грн. Позовні вимоги задоволені частково на суму вартості 3/10 часток квартири - 149 400 грн. Тому компенсації підлягає судовий збір, визначений пропорційно до задоволеної частини вимог: 149 400 х 2 480,42 : 498 000 = 744,13 грн., які підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 10 січня 2018 року у цій справі скасувати.

Позов ОСОБА_13 задовольнити частково

Зустрічний позов ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання квартири АДРЕСА_13 належною їй на праві особистої приватної власності у період з 28.12.1991р. по 01.09.2015р. залишити без задоволення.

Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_9, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Чичековою Г.С., часткового недійсним в частині дарування 3/10 часток цієї квартири.

В іншій частині позов ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 судовий збір у сумі 744,13 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 06 серпня 2018р.

Головуючий:

Судді: