Постанова № 75676967, 02.08.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 371/1073/17 Головуючий у І інстанції Капшук Л. О.Провадження № 22-ц/780/3149/18 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 22 02.08.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

02 серпня 2018 року м.Київ

Апеляційний суд Київської області у складі колегії судів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Верланова С.М., Таргоній Д.О.,

при секретарі Вергелес О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Миронівського районного суду Київської області від 27 квітня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 доСільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агросвіт» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки,-

в с т а н о в и в:

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернувсядо суду із вказаним вище позовом,який мотивований тим, що 11 грудня 2012 року він уклав із відповідачем СТОВ «Агросвіт» договір оренди земельної ділянки № 0287-12, за яким передав в оренду сільськогосподарському товариству належну йому земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення сільськогосподарського виробництва площею 1,8175 га, кадастровий номер 3222982600:03:202:0061, розташовану на території Карапишівської сільської ради Миронівського району Київської області.

Умови вказаного договору передбачають виплату орендної плати у грошовій формі у розмірі 3 % від вартості орендованої ділянки, а її розмір визначається за домовленістю сторін, однак не менше встановленого законом, форма орендної плати встановлюється за домовленістю сторін. Орендна плата сплачується у термін від 01 вересня до 31 грудня кожного року. З цієї норми йому незрозуміло який же насправді строк сплати орендних платежів: немає конкретних строків із зазначенням місяців, дат і ці умови можна тлумачити як завгодно, чи то зазначено хвилини і години, чи дні і тижні, чи взагалі фраза недописана і там зазначено частки різних форм платежів. Незрозуміло і неоднозначно викладеними умовами про строк внесення орендної плати користується відповідач, порушуючи права позивача на отримання орендної плати у певний строк. Сторони мали намір окремою додатковою угодою визначити конкретний розмір орендних платежів, проте жодних додаткових угод до нього так і не укладали. Це є свідченням того, що сторони, уклавши спірний договір, так і не узгодили основну його умову - розмір орендної плати.

Як вбачається із п.9 типового договору оренди землі, затвердженого постановою КМУкраїни від 03 березня 2004 року № 220, орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі. В той же час із умов спірного договору вбачається, що сторонами не було досягнуто згоди щодо такої істотної умови договору, як орендна плата, адже її розмір у грошовому еквіваленті гривні не визначений. В тексті договору не визначено вартість орендованої ділянки, тому розмір орендної плати фактично не можна розрахувати. Договором також не визначено, що орендну плату можна вирахувати з нормативно-грошової оцінки земельної ділянки. Наведене є підставою для зловживань з боку відповідача як орендаря, який на власний розсуд визначає щорічний розмір орендної плати, не здійснює її індексацію. В тойже час відсутність встановленої та погодженої сторонами орендної плати із зазначенням її розміру у грошовій одиниці гривні, індексації, не дає права позивачу отримувати орендну плату в розмірі, строках і у порядку, визначеному саме у договорі оренди, є підставою для визнання недійсним в цілому спірного договору оренди на підставі статті 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції на дату укладення спірного договору).

Окрім того, з умов спірного договору вбачається, що у ньому відсутні інші істотні умови та невід’ємні частини, наявність яких є обов’язковою згідно ст.15 Закону України «Про оренду землі», зокрема у договорі відсутні умови про індексацію; договір не містить такої умови як строк внесення орендної плати; до договору не додані кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів, акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), тобто відсутня інформація про об’єкт оренди, яка дозволяє ідентифікувати предмет спірного договору.

Вказував, що спірній договір не є припиненим на момент пред’явлення позову, на момент пред’явлення позову порушення прав позивача є триваючим, бо відносини між сторонами є триваючими і обов’язки, встановлені спірним договором, зокрема і щодо сплати орендної плати, підлягають виконанню сторонами протягом всього строку дії договору, тому останнім не пропущено строк позовної давності.

У зв’язку з наведеним, просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки для ведення сільськогосподарського виробництва, укладений між ним і СТОВ «Агросвіт» 11 грудня 2012 року та стягнути із відповідача на його користь судові витрати.

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 27 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішеням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким його вимоги задоволити в повному обсязі, посилаючись на неповноту встановлення судом обставин, які мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильність встановлення обставин справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права. Скарга мотивована хибністю висновків суду про належну державну реєстрацію оспорюваного ним договору оренди, бо суд не вирішив клоптання про витребування відповідних відомостей від Миронівського ВП ГУ НП в Київській області і це є важливим, бо не може бути визнаний недійсним договір, який є неукладеним. Відмовляючи у позові, суд не врахував відсутність у договорі обов’язкових істотних умов договору, передбачених ст.15 Закону України «Про оренду землі», на які він посилався у позові, тобто договір є неукладеним, а тому не породжує для сторін юридичних наслідків. Суд не врахував, що спірний договір оренди не містить згоди сторін щодо розміру орендної плати та строку її внесення, а тому висновки про його відповідність закону невірні. Суд невірно взяв до уваги надану відповідачем техніну документацію щодо ділянок.

Відповідач СТОВ «Агросвіт» подав відзив на апеляційну скаргу, де вказав, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно відмовив у задоволенні позову, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду.

Позивач ОСОБА_2 та його представник адвокат ОСОБА_3 належним чином повідомлені про час розгляду справи, що стверджується рекомендованими повідомленнями про вручення судових повісток. Адвокат ОСОБА_3 подав заяву про розгляд справи у його відсутність, ОСОБА_2 до суду не з’явився, причин неявки не повідомив, що відповідно до ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Представник СТОВ «Агросвіт» адвокат ОСОБА_4 в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки їх недоведеністю. При цьому суд виходив із відсутності належних і допустимих доказів того, що оспорюваний договір оренди порушує законні права та інтереси позивача, в тому числі права на отримання орендної плати в строки та в розмірах, визначених договором.

Крім того, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не було наведено та не зазначено які саме умови договору унеможливлюють його належне виконання, зокрема в частині проведення розрахунків, зважаючи на ті обставини, що сторони протягом дії договору з 2012 року виконували умови договору погодженим способом, а відтак незгода позивача з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання його прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав.

Суд вважав, що сторони врегулювали в договорі свої відносини на власний розсуд, як це передбачено ст.6 ЦК України, чітко розуміли обсяг прав та обов’язків за договором, добросовісно їх виконували погодженим способом, не порушуючи законних прав один одного, зокрема, позивач з часу укладення договору протягом п’яти років отримував орендну плату у встановлені договором строки.

Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Відповідно до ст.ст.1, 13 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до положень ст.15 Закону України «Про оренду землі» до істотних умов договору оренди землі включені в тому числі: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Згідно ст.152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою (ч.1). Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється в тому числі шляхом визнання угоди недійсною (ч.3).

Аналогічні положення містить ч.2 ст.16 ЦК України, згідно якої способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Згідно ч.ч.1, 3 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3,5,6 ст.203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Такі ж приписи містить ст.81 ЦПК України, згідно якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_2 є власником земельної ділянки для ведення сільськогосподарського виробництва з кадастровим номером 3222982600:03:202:0061, розміром 1,8175 га, що розташована на території Карапишівської сільської ради Миронівського району Київської області.

11 грудня 2012 року між ОСОБА_2 і СТОВ «Агросвіт» укладено договір оренди належної позивачу земельної ділянки розміром 1,8175 га, за яким позивач передав земельну ділянку в оренду сільськогосподарському товариству строком на 14 років і який зареєстрований у встановленому законом порядку в управлінні Держкомзему у Миронівському районі Київської області 29 грудня 2012 рокуза № 322290004004571.

Відповідно до п.п.3.1., 3.2., 3.4, 3.5. розділу 3 вказаного договору орендна плата виплачується орендарем у грошовій формі у розмірі 3 (три) відсотки від вартості орендованої земельної ділянки. Розмір орендної плати визначається за домовленістю сторін, але не може бути меншим від розміру, встановленого чинним законодавством. Форма орендної плати за оренду земельної ділянки на один рік встановлюється за домовленістю сторін. Орендар сплачує орендну плату протягом терміну дії договору, але не пізніше як у термін від 01.09. по 31.12. кожного року. Розмір платежів за окремими формами оплати щороку погоджується між сторонами шляхом унесення змін або доповнень до цього договору. Обчислення розміру орендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції.

Також встановлено, що відповідач щорічно збільшував орендну плату на користь позивача і задовольняв заяви позивача щодо форми оплати орендної плати.

Позивач приймав від відповідача виконання договору без жодних заперечень, не висловлював інших побажань або пропозицій щодо суми орендної плати, форми та термінів її виплати, а також не ініціював укладення додаткових угод до договору, не звертався до відповідача із пропозицією провести у визначеному чинним законодавством порядку визначення вартості переданої ним в оренду земельної ділянки і відповідно не ставив питання про таке визначення в невірному розмірі.

Згідно ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч.2 ст.792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Із роз’яснень, що містяться у п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «По судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вбачається, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Спеціальним законом, який регулює правовідносини, пов’язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі», який в тому числі визначає які саме умови договору оренди є істотними умови.

Згідно ч.1 ст15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) істотною умовою договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

В силу ч.1 ст.210 ЦК України та ч.1 ст.20 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі підлягає державній реєстрації і, з огляду на зміст ст.ст.210, 640 ЦК України та ст.18 Закону України «Про оренду землі», є укладеним з моменту його державної реєстрації.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги до правочинів, їх недодержання є підставою для визнання правочинів недійсними.

Згідно ч.2 ст.15 Закону України «Про оренду землі» відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Статтями 21,22 Закону в зазначеній редакції визначено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати.

Відсутність у договорі оренди землі певної істотної умови саме по собі є лише формальним приводом звернення до суду та не може вважатися підставою для визнання такого договору недійсним.

Починаючи із 05 квітня 2015 року ч.1 ст.15 Закону про оренду землі передбачає необхідність погодження лише трьох істотних умов договору оренди землі, а положення про можливість визнання договору недійсним з огляду на відсутність однієї з таких умов у договорі взагалі виключене із вказаного Закону.

Згідно ч.1 ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, вказаними нормами визначено свободу договору і свободу у виборі розміру, форми та строків внесення орендної плати за землю (окрім землі державної та комунальної власності).

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар сплачує орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Орендна плата може сплачувати у таких формах: грошовій, натуральній, відробітковій (надання послуг орендодавцю).

Розмір орендної плати за оренду як земельної ділянки, так і за оренду земельної частки (паю) визначаються за домовленістю між орендодавцем та орендарем, про що свідчать типові форми договорів оренди земельної ділянки (Закон України «Про оренду землі» від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV та постанова КМ України № 220 від 03 березня 2004 року) та оренди земельної частки (паю) (наказ Держкомзему № 5 від 17 січня 2000 року).

Нормами чинного законодавства України передбачено запровадження рекомендованого мінімального розміру орендної плати за користування земельною часткою (паєм).

Відповідно до п.1 Указу Президента від 02 лютого 2002 року №92/2002 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» (зі змінами та доповненнями) було визнано одним із пріоритетних завдань пореформеного розвитку аграрного сектора економіки забезпечення підвищення рівня соціального захисту сільського населення, зокрема шляхом запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 3 відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря.

Базою для розрахунку мінімального розміру орендної плати за користування землею є нормативна грошова оцінка землі.

Нормативно-правовими актами України не передбачено спеціального механізму визначення плати за оренду приватних земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Керуючись принципом свободи договору сторони можуть встановити розмір плати за оренду приватної земельної ділянки у фіксованій сумі, відсотковому відношенні до грошової оцінки земельної ділянки (як нормативної, так і експертної) або погодити інший механізм визначення розміру такої орендної плати. Головне, щоб цей механізм був життєздатним, не допускав неоднозначного тлумачення та відповідав внутрішній волі сторін.

Пунктами 3.1 та 3.2 спірного договору сторони визначили, що орендна плата виплачується у грошовій формі у розмірі 3 % від вартості земельної ділянки, розмір орендної плати визначається за домовленістю та не може бути меншим від встановленого чинним законодавством, форма плати на один встановлюється за домовленістю сторін.

Пунктом 1.3 договору зазначено нормативну грошову оцінку земельної ділянки, яка на дату укладення договору становила 30771 грн.

Протягом дії договору у сторін не виникало спору щодо різного тлумачення терміну «вартість земельної ділянки», орендна плата розраховувалась відповідно до нормативної грошової оцінки.

Відповідно до ст.21 Закону України «Про оренду землі» обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

У пункті 2.2 Типового договору оренди земельної частки (паю) передбачено, що орендна плата, враховуючи невиплачену, підлягає індексації на дату її виплати відповідно до рівня інфляції національної валюти України.

Колегією суддів було з’ясовано, що згідно п.3.4 договору оренди обчислення розміру орендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції. За даними зведених таблиць індексів споживчих цін Міністерства фінансів України індекси інфляції становили: 99,8 % - 2012 рік, 100,5 % – 2013 рік, 124,9 % – 2014 рік, 143,3 % - 2015 рік та 112,4 % - 2016 рік.

Відповідно орендна плата за кожний поточний рік розраховується як добуток розміру орендної плати за минулий рік та індексу інфляції.

Фактично нарахована позивачу орендна плата за договором становила: 2014 рік -1230,84 грн., 2015 рік – 1921,64 грн., 2016 рік - 2767,26 грн. ьЗ огляду на вказані розрахунки орендна плата збільшувалась на більшу величину ніж індекс інфляції, що не суперечить умовам договору, зокрема його п. 3.2 - 3.5.

Окрім того, встановлено, що не визначення орендної плати в гривнях не створювало для сторін стану невизначеності щодо розміру орендної плати в грошовому виразі.

Виконання договору свідчить про те, що укладаючи його сторони свідомо вважали нормативну грошову оцінку земельної ділянки її вартістю, розуміли сутність законодавчих норм щодо захисту інтересів власників земельних паїв та діяли відповідно до усталеної практики, яка склалась в Україні та на території Миронівського району і в селі Карапиші зокрема, а саме: встановлення орендної плати у процентах від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю).

У витягу з технічної документації з паювання земель та розрахунку вартості земельної частки (паю) АТ «Карапиші» по Карапишівській сільській раді від 27 січня 2016 року № 181/86-16 зазначається, що вартість земельної частки (паю) по Карапишівській сільській раді станом на 01 січня 2016 року з врахуванням коефіцієнта індексації складає 125161 грн. за пай. З огляду на те, що у згаданому документі Держгеокадастру використовується термін «вартість», то визначення розміру орендної плати за земельну ділянку у відсотках до її вартості (п.3.1 договору) дає чітке розуміння про розмір орендної плати за певний календарний рік.

Згідно вищевказаної довідки Держгеокадастру вартість земельної частки паю у 2016 році становить 125 161 грн. Водночас нормативна грошова оцінка земельної ділянки 83508 грн. проіндексована станом на 2016 рік становить таку саму вартість – 125161 грн.

За даними Держгеокадастру в 2015 році застосовувався коефіцієнт індексації – 1,249 в 2016 році – 1.2, а отже нормативна грошова оцінка земельної ділянки розраховується: 83 508 грн. х 1.249 х 1,2 = 125 161 грн.

Згідно витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 29.01.2014 № 182 нормативно грошова оцінка 1,0 га ріллі на 2014 рік становила 28 061,00 грн. Тобто орендна плата за ставкою 3% від грошової земельної ділянки мала б становити не менше 923,13 грн.

У 2014 році орендна плата за земельну ділянку (земельний пай) становила 12 340,84 грн., що є більшим від встановленої договором мінімальної ставки, та складає 4% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Після сплати податків до видачі орендарю належало сплатити 1 046,20 грн. орендної плати. Згідно оскаржуваного договору позивач обрав форму орендної плати та в рахунок орендної плати за 2014 рік отримав орендну плату в грошовій формі одним платежем.

Згідно витягу з технічної документації про нормативно грошову оцінку земельної ділянки від 27 січня 2015 року №34-121-0.3-294/2-15 нормативно грошова оцінка 1,0 га ріллі на 2015 рік становила 38 434,00 гривень. Тобто, орендна плата за ставкою 3% у 2015 році мала б становити не менше 1152,99 грн. У 2015 році орендна плата за земельну ділянку згідно спірного договору становила 1921,64 грн., що перевищує встановлену договором мінімальну ставку та є дещо більшим ніж 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Після сплати податків і зборів позивачу належало сплатити 1604,56 грн. орендної плати по договору. Позивач за власним бажанням обрав грошову форму орендної плати та отримав орендну плату за 2015 рік у вказаному розмірі.

Згідно витягу з технічної документації з паювання земель та розрахунку вартості земельної ділянки частки (паю) АТ «Карапиші» по Карапишівській сільській раді від 27 січня 2016 року №181/86-16 вартість земельної частки (паю) становила 125161,00 грн. за пай. Орендна плата за ставкою 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки площею 1,00 га мала б становити не менше 1383,63 грн.

У 2016 році орендна плата за земельну ділянку (земельний пай) становила 2767,26 грн., що майже вдвічі більше від мінімальної ставки та складає близько 6% від нормативно грошової оцінки земельної ділянки.

Після сплати податків і зборів позивачу належало сплатити 2227,62 грн. орендної плати. Вказана сума коштів ним отримана.

Вказані обставини, встановлені судом першої інстанції свідчать про те, що сторони виконували умови договору узгодженим між собою способом, зокрема, позивач упродовж усього часу за власним вибором отримував орендну плату в грошовій формі.

За таких обстаивн суд першої інстанції прийшов до вірного і обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги про те, що орендна плата всупереч ст.15 Закону України «Про оренду землі» визначена у договорі не у гривнях, що у свою чергу є підставою для визнання його недійсним, необгрунтовані.

Згідно ст.3 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних, або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом вказаних норм, об’єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, і саме вони є підставою для звернення особи за захистом із застосуванням відповідного способу захисту.

При розгляді справи позивач не надав суду доказів, що зазначення орендної плати не у гривнях призвело до порушення його прав, зокрема не надав доказів, що таке створювало для сторін стан невизначеності щодо розміру орендної плати в грошовому виразі, чи що орендна плата має бути значно (істотно) більшою, ніж та, яку він отримував.Таких розрахунків та доводів позивач не надав ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції. Отже, підстави для захисту прав позивача ОСОБА_2 шляхом визнання недійсними договорів оренди з цих підстав відсутні.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13 та постанові від 4 лютого 2015 року у справі № 6-233цс14. При розгляді цих справ Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що відповідно до ст.3 ЦПК України та ст.15 ЦК України у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, а відтак однією з обов’язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв’язку із його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається лише на формальне порушення закону у суду немає правових підстав для задоволення позову і визнання правочину недійсним.

Доводи апеляційної скарги про те, що у скаржника не було можливості та необхідності відмовитись від розміру орендної плати, яку запропонував відповідач, оскільки він не вважав такий розмір кінцевим та остаточним, не заслуговують на увагу. Як діюче цивільне законодавство, так і укладений між сторонами договір оренди земельної ділянки надає достатньо можливостей позивачу для захисту свої прав в тому числі шляхом внесення змін (доповнень) до договору, тлумачення змісту договору, його розірвання, припинення тощо.

При підписанні договору оренди земельної ділянки сторони погодили умови договору, позивач знав або ж мав знати його умови щодо розміру, способів та строків внесення орендної плати, наявність чи відсутність невід’ємних частин договору тощо.У разі наявності припущень щодо порушення його прав чи інтересів позивач мав і має право звернутись до відповідача із вимогою про тлумачення змісту укладеного договору оренди землі або ж внесення змін до нього. Сторони не позбавлені права укласти додаткову угоду до чинного договору оренди, передбачивши внесення змін до тих пунктів договорів, які потребують уточнення чи зміни.

Посилання скаржника на відсутність у договорі оренди умови щодо строку внесення орендної плати є непідтвердженими, оскільки п.3.2 договору чітко визначено період виплати орендної плати із 01 вересня по 31 грудня кожного року. Дана умова договору вказує на те, що період виплати орендної плати - щороку з першого вересня до тридцять першого грудня. Початкова дата вказаного періоду надає право позивачу отримати орендну плату, чи заявити про намір отримати орендну плату в певний день, а кінцева дата виплати зобов’язує відповідача сплатити орендну плату за поточний рік. Отже, строки виплати орендної плати сторонами узгоджені та є зрозумілими, іншому тлумаченню умови договору щодо строку виплати «з 01.09 по 31.12 кожного року» не підлягають.

Доводи скарги про відсутність у договорі умов про індексацію орендної плати суперечать п.3.4 договору оренди землі, який містить вказівку на те, що обчислення розміру орендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції.

Твердження скаржника про те, що до договору не додані кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів, акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), тобто відсутня інформація про об’єкт оренди, яка дозволяє ідентифікувати предмет спірного договору необгрунтовані.

Укладений сторонами договір оренди містить: кадастровий номер та площу земельної ділянки, номер паю та територію, на якій розташована земельна ділянка, що в достатній мірі ідентифікує земельну ділянку. Підтвердженням ідентифікації земельної ділянки свідчать умови договору та графічні дані Публічної кадастрової карти України. Якщо земельна ділянка ідентифікована у договорі, на права і обов’язки сторін це жодним чином не впливає, як не впливає і на дійсність правочину. Посилання позивача на неможливість ідентифікувати обєкт через відсутність таких додатків як кадастровий план земельної ділянки, яка передається в оренду, акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) є недоведеними та безпідставними.

Присвоєння кадастрового номеру земельної ділянки та реєстрація права оренди здійснюється на підставі копії Державного акта на право власності на земельну ділянку із планом меж земельної ділянки, кадастрового плану з описом меж суміжних землевласників, та акта приймання-передачі обєкта оренди. При цьому, наявність акта винесення в натурі меж земельної ділянки, яка надається в оренду, є обовязковою лише в разі, якщо земельна ділянка виділяється окремо. Земельна ділянка позивача використовується в єдиному масиві з ділянками інших співвласників.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про хибність висновків суду про належну державну реєстрацію оспорюваного ним договору оренди, бо суд не вирішив клоптання про витребування відповідних відомостей від Миронівського ВП ГУ НП в Київській області і це є важливим, бо не може бути визнаний недійсним договір, який є неукладеним.

В матерілах справи наявна копія договору оренди, з якої вбачається, що після укладення та підписання сторонамидоговір зареєстрований у встановленому законом порядку в управлінні Держкомзему у Миронівському районі Київської області 29 грудня 2012 рокуза № 322290004004571. Заперечуючи проти цього позивач всупереч ст.ст.12, 81 ЦПК України не надав суду належних та допустимих доказів, на спростування факту державної реєстрації оспорюваного договору оренди.

Решта доводів апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відмови у позові, обгрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим.

Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст.259, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Миронівського районного суду Київської області від 27 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий

Судді: