Постанова № 75670898, 02.08.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/767/18 Суддя (судді) першої інстанції: Аблов Є.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 серпня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Парінова А.Б.,

суддів: Беспалова О.О., Губської О.А.,

при секретарі судового засідання Гужві К.М.,

за участю представників учасників справи:

від позивача ОСОБА_2,

від відповідача Адамишин А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Республіки Бангладеш ОСОБА_6 на рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 22 травня 2018 року (дата виготовлення повного тексту не вказана) у справі за позовом громадянина Республіки Бангладеш ОСОБА_6 до Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу і рішень, зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві, Державної міграційної служби України, в якому просив суд:

- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві від 26.06.2017 №274 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Бангладеш ОСОБА_6;

- визнати неправомірним та скасувати наказ Державної міграційної служби України №113-17 від 20.11.2017 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС України про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 травня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позов задовольнити.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, а рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 6 червня 2017 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

В заяві-анкеті №69 від 06.06.2017р. позивач зазначив, зокрема, що він не може повернутися до країни свого походження - Бангладеш, через побоювання застосування до нього смертної кари за сфабрикованою кримінальною справою, а також через переслідування лідерами партії Авамі Ліг (Awami League), членом молодіжного крила якої він був. Члени партії Авамі Ліг іноді приходять додому у м. Комілла, шукають його та погрожують членам його родини. Таким чином, позивач боїться повертатися в Бангладеш.

Також 06.06.2017 р. за підписом позивача були заповнені, зокрема, анкета особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (від 06.06.2017 р. справа №2017KYIV0065) та реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (від 06.06.2017 р. справа №2017KYIV0065).

В цих документах позивач вказав, зокрема: дату народження - ІНФОРМАЦІЯ_1 р., м. Комілла, Бангладеш, яка є країною його постійного проживання; членів сім'ї, які проживають в рідному місті; освіту - неповна середня (Утторграм державна початкова школа, Приватна школа, Політехнічний інститут, 200-2015рр.) та відсутність документів, що підтверджує її наявність; працював секретарем в Національній партії БНП.

В ході співбесіди позивача повідомив, що 01.12.2015 р. він виїхав з Бангладешу до Індії, в Індії проживав протягом пів року, в кінці травня поїхав в Дубаї, 8-9 годин був в транзитній зоні, після чого поїхав до Росії, де перебував приблизно 9 місяців, а в кінці 2017 року прибув до України.

19 червня 2017 року з позивачем була проведена співбесіда, зміст якої викладений у протоколі (від 19.06.2017р. справа №2017KYIV0065).

З висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26.06.2017р. (справа №2017KYIV0065) вбачається, що позивачу відмовлено в оформленні документів гр. Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_6, для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з необґрунтованістю заяви та відсутністю умов, зазначених у п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

Наказом ГУ ДМСУ в м. Києві №274 від 26.06.2017р. вирішено відмовити в оформленні документів гр. Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_6 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На вказане рішення позивачем подана скарга від 05.07.2017р. на відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Державної міграційної служби України.

Згідно висновку від 16.11.2017р. (справа №2017KYIV0065) за результатами розгляду скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту вирішено за доцільне відхилити скаргу ОСОБА_6 на рішення ГУ ДМСУ в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України №113-17 від 20.10.2017р. відхилено скаргу гр. Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_6 на наказ ГУ ДМСУ в м. Києві №274 від 26.06.2017р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_6.

Вважаючи відмову у наданні статусу біженця протиправною, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення відповідача прийняте з урахуванням всіх обставин справи, оскільки позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Предметом даного спору є визнання незаконним рішень відповідачів про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з положеннями п. 1 ст. 1 цього Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної

належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами

країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Під час вирішення питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави.

Обґрунтовуючи наявність підстав для надання позивачу статусу біженця, останній посилалася на ту обставину, що був змушений покинути країну громадянської належності через побоювання політичних переслідувань через те, що він членом партії Авамі Ліг, а також порушення проти нього кримінальної справи.

Проте, жодних доказів на підтвердження зазначених обставин позивачем не надано.

Під час проведення співбесід із позивачем було виявлено протиріччя у його поясненнях щодо участі у мітингах та датах, коли він покинув Республіку Бангладеш.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 5 ст. 5 цього Закону передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено ст. 7 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з ч. 1 цієї статті оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

В заяві про визнання біженцем особа викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Твердження заявника щодо існування загрози його життю на батьківщині не є обґрунтованими. Аналіз матеріалів справи з урахуванням інформації по країні походження, індивідуальних обставин і досвіду заявника, а також досвіду осіб, що знаходяться в подібному положенні в країні походження позивача свідчить, що не існує розумної можливості того, що саме йому буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі її повернення в країну громадянської належності.

Зважаючи на нестабільність ситуації в Республіці Бангладеш, необхідно зазначити, що згідно з п. 164, А, гл. V Керівництва особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

УВКБ ООН у своїй позиції «Про обов'язки та стандарти доказів в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Частиною сьомою статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачем не надано жодних відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону та доказів, що підтверджують переслідування.

Отже, матеріали особової справи з урахуванням інформації про країну походження та заявлених шукачем притулку обставин дають підстави стверджувати про відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним.

Згідно з ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною першою 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до положень цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Як встановлено судом першої інстанції, позивач перебував в третіх безпечних країнах (в Індії, Росії) в розумінні абз. 6 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за захистом не звертався. При цього, за захистом в Україні звернувся лише через чотири місяці після прибуття в Україну.

За таких обставин судом встановлено, що відповідачі прийшли до обґрунтованого висновку про відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, жодних аргументованих доказів, які б свідчили про факт переслідування позивача на території Республіки Бангладеш з певних мотивів матеріали справи не містять.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про правомірність оскаржуваних рішень органів державної міграційної служби, оскільки заяву позивача про надання статусу біженця в Україні вирішено відповідачем з дотриманням вимог національного законодавства та актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстави вважати, що судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та процесуального права.

Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржувану постанову суду першої інстанції необхідно залишити без змін.

Керуючись статтями ст.ст. 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу громадянина Республіки Бангладеш ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя А.Б. ПаріновСудді О.О. Беспалов О.А. Губська

Повний текст постанови складено 02.08.2018