Постанова № 75670851, 25.07.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/346/18 Справа № 201/16327/16-ц Головуючий у 1 й інстанції - Антонюк О. А. Доповідач - Петешенкова М.Ю.

Категорія 19

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 липня 2018 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду

Дніпропетровської області у складі:

головуючого - Петешенкової М.Ю.

суддів - Деркач Н.М., Демченко Е.Л.

при секретарі - Лященко С.Г.

розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 30 травня 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, який діє в інтересах недієздатної ОСОБА_4, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Прокоф’євої Ольги Юріївни та Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори про визнання правочинів та заяви про прийняття спадщини недійсними, застосування реституційних наслідків,-

В С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вищевказаним позовом посилаючись на те, що ОСОБА_4 тривалий час хворіє психічним захворюванням, у зв'язку із чим не розуміє значення своїх дій. На підставі рішення суду від 22 квітня 2016 року її визнано недієздатною через психічний стан і призначено опікуном її брата ОСОБА_3

Вважає, що ОСОБА_3, як опікун не добросовісно веде себе і не на корись ОСОБА_4, яка є жінкою похилого віку, тяжко хворіє, в тому числі і психічно, не розуміє і не розуміла значення своїх дій та не могла ними належним чином керувати.

До цього часу ОСОБА_4 посвідчила у нотаріуса і видала ряд довіреностей, на підставі яких від її імені до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська підписано та подано позовну заяву про визнання заповіту недійсним та визнання за останньою права власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1, здійснюється представництво інтересів ОСОБА_4 в судах та інших органах, подано заяву ОСОБА_4 про прийняття спадщини, до складу якої входить квартира АДРЕСА_1.

Зазначає про незаконність наведеного, оскільки довіреності і заяви ОСОБА_4 оформлені з порушенням закону, остання не розуміє і не розуміла значення своїх дій та не могла ними належним чином керувати, а її опікун ОСОБА_3, діє не на корись останньої. Стверджує, що довіреності і заява не відповідають внутрішній волі ОСОБА_4, тому повинні бути визнані недійсними. На їх звернення до відповідачів про з'ясування обставин вказаного та укладання таких довіреностей і заяви, спірне питання вирішене не було.

У зв'язку із вищезазначеним вважає зазначені обставини протиправними і порушуючими її права, оскільки вона також претендує на вказане житло.

На підставі вищезазначеного, просила визнати правочини довіреності та заяви недійсними, застосувати реституційні наслідки, задовольнивши позов в повному обсязі.

Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 30 травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту порушення її прав відповідачами внаслідок укладання в 2015 році оспорюваних правочинів.

В апеляційній скарзі, поданій 12 червня 2017 року, ОСОБА_2 посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції в порушення вимог п.2 ч.1 ст.145, ст.ст. 212, 213, 214 ЦПК України не забезпечив повного з'ясування обставин справи, не прийняв до уваги медичні документи і роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, фактично взяв на себе функції експертів-психіатрів. Зазначає, що рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 квітня 2016 року, яке набрало законної сили 05 травня 2016 року, ОСОБА_4 визнана недієздатною, тому підлягає з'ясуванню у даній справі, чи перешкоджало психічне захворювання ОСОБА_4 правильно розуміти значення своїх дій і керувати ними при укладенні оскаржених довіреностей.

03 серпня 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 подав заперечення на апеляційну скаргу.

Заперечення обґрунтовані тим, що з твердженнями та вимогами апеляційної скарги погодитися неможливо, вважає їх безпідставними, та такими, що не ґрунтуються на нормах закону, не підтверджуються належними та допустими доказами у справі, а зводяться лише до незгоди із оцінкою досліджених судом першої інстанції доказів.

Апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до п. 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

За змістом частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2016 року ОСОБА_4 визнана недієздатною.

Нотаріально посвідчені довіреності від 22 жовтня 2015 року, від 04 листопада 2015 року, від 16 грудня 2015 року, від 15 лютого 2016 року, від 03 березня 2016 року, заява про прийняття спадщини від 15 грудня 2015 року, були складені до 05 травня 2016 року, тобто до дати набрання чинності рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2016 року № 201/18206/15-ц про визнання ОСОБА_4 недієздатною.

З огляду на зазначене, цілком обґрунтованим є висновок суду про те, що оскаржувані довіреності були складені відповідно до вимог діючого законодавства.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заява ОСОБА_4 від 15 грудня 2015 року про прийняття спадщини не можна вважати правочином у розумінні положень цивільного законодавства України; оспорювана позивачем заява лише свідчить про волевиявлення заявниці в подальшому прийняти спадщину після померлого родича, і є незаперечним доказом намірів спадкоємця стати власником спадкового майна та способом захисту свого майнового права.

Судом першої інстанції вірно зауважено, що позовні вимоги ОСОБА_2 ґрунтуються лише на припущеннях та зводяться до невизнання позивачем права ОСОБА_4 на прийняття спадщини за померлим братом, а тому у відповідності до ст. 15, 16 ЦК України право ОСОБА_2 на звернення до ОСОБА_3, який з 05 травня 2016 року є опікуном та діє в інтересах недієздатної ОСОБА_4, не підлягає судовому захисту.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його недоведеності та необґрунтованості, з чим погоджується і колегія суддів, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною першою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3 ст.203 ЦК).

Статтею 204 ЦК України презюмується правомірність правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У відповідності до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч.1 ст.225 ЦК України, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, які містяться у пункті 16 постанови №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї сторони, висновок якої повинен оцінюватись судом як окремо, так і в сукупності з іншими доказами.

Згідно зі ст.ст. 237, 244, 245 ЦК України, довіреність - це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, ґрунтується на договорі та визначає правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Вольова спрямованість правочину характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи, що реалізується через відповідну об'єктивно виражену форму виявлення (складання заповіту, прийняття спадщини, складання довіреності, підписання договору тощо). У правочині зовнішнє волевиявлення має бути адекватним внутрішній волі особи. Воля особи має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку. Тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії (вчинки) особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з презумпції правомірності правочину, яка закріплена у положеннях статті 204 ЦК України, та яка може бути спростована, насамперед, нормою закону, містить відповідну заборону. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

Посилаючись на недійсність довіреності від 04 листопада 2015 року, позивач зазначав про те, що в неї існує спір із ОСОБА_4 щодо оскарження заповіту від 04 вересня 2015 року на її ім»я, складеного її братом, для вирішення якого було подано позовну заяву від імені та в інтересах ОСОБА_4 її представником ОСОБА_7 на підставі вищезазначеної довіреності від 04 листопада 2015 року, виданою відповідачем нотаріусом Прокоф’євою О.Ю. в порядку передоручення.

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав вважати, що представники вчиняли дії, всупереч наданих їм довіреністю повноважень, оскільки довіреності на момент укладання спірних правочинів відповідали вимогам чинного законодавства щодо їх нотаріального посвідчення, не були скасовані, а обсяг повноважень представників, передбачених змістом довіреностей відповідав укладеним правочинам.

Аналізуючи правові норми, при вирішенні справ, які стосуються оспорювання прав і обов'язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій посвідчення договорів, угод, довіреностей, які є видом правочинів, згідно ст. 202 ЦК України (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову у їх вчиненні) суд першої іінстанції вірно звернув увагу на те, що нотаріуси в розумінні ст. 30, 34, 35 ЦПК України не є особами, прав і обов'язків, яких стосується спір сторін, оскільки відсутня їх заінтересованість у результатах вирішення справи судом і реалізації ухваленого в ній рішення, що узгоджується з правовим висновком в ухвалі Верховного Суду України від 05 грудня 2007 року у справі № 6-16344св07.

У п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що особами які беруть участь у справі про визнання правочинів недійсними, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.

Крім того, позивач в позовній заяві не обґрунтовує недійсність правочинів неправомірними діями приватного нотаріуса та держаної нотаріальної контори.

Згідно ч.ч.1-4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до положень ч.1, 2 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ч.ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи наведені вище і проаналізовані докази у даній справі, як кожний окремо, так і в своїй сукупності, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з відсутності підстав для визнання недійсними довіреностей та заяви про прийняття спадщини, що обумовлює відсутність підстав для визнання недійсними цих правочинів та застосування реституційних наслідків.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 повторюють зміст її позовної заяви, який був предметом дослідження суду першої інстанції, у зв'язку із чим йому надано належну правову оцінку відображену у рішенні суду, а отже повторної перевірки ці доводи не потребують.

Посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_2 на необхідність проведення у вищезазначеній справі судово-психіатрічної експертизи, на підставі положень ст.105 ЦПК України, оскільки експертиза за даною категорією справ є обов'язковою та за наявних суперечностей у матеріалах справи має бути призначена для проведення судом, не заслуговують на увагу, з наступних підстав.

Частина 2 ст. 76 ЦПК України передбачає, що одним із доказів є висновки експертів.

Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.(ч.2 ст.102 ЦПК).

Пункт 1 ч. 1 ст. 103 ЦПК України передбачає, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з»ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності

Враховуючи те, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б обґрунтовували позовні вимоги, у суду були відсутні будь-які підстави для сумніву у встановлених обставинах, або суперечності що мають значення для справи.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову.

Таким чином, доводи апеляційної скарги необґрунтовані та зводяться до переоцінки доказів по справі і незгоди з висновками суду по їх оцінці.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Порушень матеріального чи процесуального закону, які могли б призвести до скасування судового рішення, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, ч.ч.3-6 ст.147 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 30 травня 2017 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Судді: М.Ю. Петешенкова

Н.М. Деркач

Е.Л. Демченко