Постанова № 75643701, 31.07.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/6399/17 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Файдюка В.В.

суддів: Мєзєнцева Є.В.

Чаку Є.В.

При секретарі: Марчук О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2018 року у справі за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Публічного акціонерного товариства "Київенерго" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за 2016 рік, -

В С Т А Н О В И В :

Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Публічного акціонерного товариства "Київенерго" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за 2016 рік.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2018 року в задоволенні адміністративного позову - відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Свої вимоги обґрунтовує тим, що відповідач за звітний період не працевлаштував 9 осіб з інвалідністю, а отже ним не виконано норматив по працевлаштуванню інвалідів.

Оскільки сторони до суду не з'явилися, справу розглянуто у відкритому судовому засіданні в м. Києві, без фіксації судового процесу, в порядку ч. 4 статті 229 КАС України.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ПАТ "Київенерго" є юридичною особою, яка згідно з вимогами статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» є працедавцем, який зобов'язаний виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів.

Відповідно до звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2016 рік, поданого відповідачем до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) на підприємстві у 2016 році становила 10744 осіб. Відповідно до 4-х відсоткового нормативу на підприємстві повинно бути працевлаштовано 430 осіб з інвалідністю, з яких фактично влаштовано відповідачем 421 особи.

Фондом за результатами перевірки звіту зроблено висновок, що відповідачем не виконано 4-х відсоткового нормативу, призначеного для працевлаштування інвалідів, як це передбачено статтею 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у зв'язку з чим позивач розрахував суму адміністративно-господарських санкцій в сумі 865 249,92грн. та пені в сумі 11 767,40 грн за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та звернувся до суду із позовом про їх стягнення.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що тільки відмова у працевлаштуванні є доказом того, що підприємство не забезпечило норматив робочих місць, не направлення для працевлаштування інваліда відповідними органами, не може вважатися виною відповідача та підставою для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обґрунтованим з огляду на наступне.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» - діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

За змістом статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

При цьому, як зазначено у частині другій цієї норми, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів (ч.1 статті 20 Закону № 875-ХІІ у редакції Закону України від 06 жовтня 2005 року N 2960-IV).

Згідно статті 18 Закону № 875-ХІІ забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Створення робочих місць для інвалідів та повідомлення про це державну службу зайнятості, свідчить про виконання вимог закону щодо працевлаштування інвалідів.

Статтею 18-1 Закону № 875-XII передбачено, що інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.

Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» - встановлено обов'язок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Поняття робоче місце особи з інвалідністю, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» і розуміється як: робоче місце інваліда - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях; спеціальне робоче місце особи з інвалідністю - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів звертає увагу на те, що закон поклав на підприємства, установи, організації обов'язок з самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю, зміст якого визначений статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у відповідності до якого працевлаштування здійснюється за зверненням особи з інвалідністю безпосередньо до роботодавця або за направленням від відповідної державної служби зайнятості. При цьому зміст зобов'язання з працевлаштування особи з інвалідністю, визначений нормами статті 18 вказаного Закону, не передбачає обов'язку роботодавця здійснювати безпосередній пошук осіб з інвалідністю з метою їх працевлаштування.

Тобто, передбачений статтею 19 Закону обов'язок по забезпеченню працевлаштування осіб з інвалідністю не слід ототожнювати з обов'язком роботодавця здійснювати фактичний пошук осіб з інвалідністю для їх працевлаштування на створених останнім робочих місцях, оскільки законом на роботодавця такий обов'язок не покладається.

Так, обов'язок по забезпеченню роботодавцем працевлаштування осіб з інвалідністю буде виконаний останнім в передбаченому законом обсязі у випадку дотримання роботодавцем нормативних вимог статті 18 Закону (виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць; створення для осіб з інвалідністю умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством; надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування осіб з інвалідністю; звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України).

Отже, законодавство України в сфері соціальної захищеності осіб з інвалідністю обов'язок з працевлаштування осіб з інвалідністю покладає на орган державної влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але цьому мають передувати певні дії підприємств, установ і організацій зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю та з відповідного інформування зазначених органів з метою працевлаштування осіб з інвалідністю. Обов'язок державних органів щодо працевлаштування осіб з інвалідністю виникає після виконання підприємствами обов'язку щодо створення робочих місць і надання передбаченої законодавством про соціальну захищеність осіб з інвалідністю інформації про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця осіб з інвалідністю.

Як підтверджується матеріалами справи, згідно поданого відповідачем до Фонду звіту про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за 2016 рік: середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становила 10744 особи, підлягало працевлаштуванню 430 осіб з інвалідністю, однак не працевлаштовано 9 осіб.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем протягом 2016 року подавалися звіти про наявність вакансій для осіб з інвалідністю, форми № 3-ПН до місцевих центрів зайнятості, про що свідчать звіти, копії яких наявні в матеріалах справи. Однак, на заявлені вільні вакансії до вказаного роботодавця особи з інвалідністю для працевлаштування не направлялись. Разом з тим, направлені на працевлаштування особи з інвалідністю відмовились від працевлаштування, що підтверджується копією журналу реєстру інвалідів.

Таким чином, судом встановлено, що відповідачем вчинені всі можливі дії для працевлаштування необхідної кількості осіб з інвалідністю на підприємстві.

До того ж, апелянтом не було надано суду доказів, які б свідчили про факт відмови позивача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю, які були направлені службою зайнятості до даного суб'єкта господарювання.

Тому суд приходить до висновку, що за обставин, які склалися у спірних правовідносинах, на відповідача не може бути покладена відповідальність за непрацевлаштування осіб з інвалідністю.

Враховуючи зазначене, вірним є висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні даного адміністративного позову.

Отже при винесенні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-331 КАС України.

Головуючий суддя: Файдюк В.В.

Судді: Мєзєнцев Є.І.

Чаку Є.В.