Рішення № 75636342, 12.06.2018, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

12 червня 2018 року Справа № 808/1427/18 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бойченко Ю.П., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 (місце реєстрації: 69057, АДРЕСА_1) представник ОСОБА_2 (69005, м. Запоріжжя, вул. Яценка, буд 4-а, оф. 42)

до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя (69057, м.Запоріжжя, вул. Гагарина, буд. 2-б)

про зобов’язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

17.04.2018 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя (далі - відповідач), в якому позивач просить суд (відповідно до заяви про уточнення позовних вимог від 08.05.2018): зобов’язати відповідача поновити позивачу виплату пенсії згідно з заявою, поданою 06.03.2018 на підставі документів пенсійної справи та додатково наданих довідок про заробітну плату в межах шестимісячного строк звернення до суду з 17.10.2017.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що по досягненню пенсійного віку позивачу призначена пенсія за віком, яка виплачувалася їй до виїзду за кордон. Перед виїздом за кордон позивач мешкала за адресою: України, АДРЕСА_2. ОСОБА_1 виїхала з України до Ізраїлю на постійне проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. Починаючи з дня виїзду, позивач пенсію не отримує. 06.03.2018 представник позивача подав до відповідача особисту заяву позивача про поновлення пенсії за віком як особі, яка виїхала на постійне місце проживання за межі України. Заява позивача прийнята відповідачем разом з усіма необхідними оригіналами та копіями документів, що підтверджується штампом УПФУ від 06.03.2018 на зазначеній заяві. Проте, у відповідь на зазначену заяву відповідачем винесено рішення № 14/05 від 14.03.2018, яким відмовлено позивачу у поновленні пенсії. Не погоджуючись з такою відмовою відповідача, позивач звернувся до суду.

Ухвалою суду від 23.04.2018 позовну заяву залишено без руху. Надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви строком 10 днів від дня одержання ухвали суду про залишення позовної заяви без руху.

В межах встановленого строку представником позивача надані документи на виконання вимог ухвали суду від 23.04.2018, в результаті чого позовна заява приведена у відповідність вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 КАС України.

Ухвалою суду від 14.05.2018 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Сторонам повідомлено про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у судовому засіданні 07.06.2018. Відповідачу запропоновано у 15-денний строк з дня отримання ухвали надати відзив на позовну заяву.

04.06.2018 представник відповідача надав відзив на адміністративний позов (вх.№17135), зокрема зазначив, що представник позивача звернувся до управління із заявою про поновлення позивачу пенсії за віком. Проте, оскільки позивач проживає за межами України в Ізраїлі та реєстрація місяця проживання на території України відсутня відповідачем було прийнято рішення про відмову. У задоволені позову просив відмовити.

Відповідно до п. 2 ч.1 ст.263 КАС України, суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Відповідно до ч.4 ст.229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Враховуючи викладене, суд вважає за можливе розглядати дану справу за правилами спрощеного позовного провадження.

Суд, оцінивши повідомлені сторонами обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, встановив наявність достатніх підстав для прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі.

Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.

Судом встановлено, ОСОБА_1 до 1996 року перебувала на обліку у відповідача та отримувала пенсію за віком, що не заперечується відповідачем.

25.09.1996 позивач виїхала з України до Ізраїлю на постійне проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль.Має паспорт громадянина України номер PU212501, виданий 21.11.2017.

Починаючи з 1996 року, у зв’язку із виїздом ОСОБА_1 до країни Ізраїль, виплату пенсії за віком припинено.

06.03.2018 представник позивача подав до відповідача особисту заяву позивача від 08.02.2018 про поновленнявиплатипенсії.

Заява позивача була прийнята відповідачем разом з усіма необхідними оригіналами та копіями документів, що підтверджується штампом УПФУ від 06.03.2018 на заяві представника позивача.

Представником позивача отримано рішення відповідача №14/05 від 14.03.2018, яким відмовлено ОСОБА_1 у поновленні пенсії як особі, яка виїхала на постійне місце проживання за межі України, відповідно до п. 2.22 розділу II Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов’язкове державнепенсійне страхування", затвердженогопостановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 №22-1(зі змінами), у зв’язку з відсутністю документу, що засвідчує місце реєстрації особи на території України.

Також зазначено, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред’явити паспорт або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (реєстрації), як передбачено п.2.9 Порядку.

Не погоджуючись з такою відмовою відповідача, представник позивача звернувся з адміністративним позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне: частиною другоюстатті 19 КонституціїУкраїні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України.

Припинення виплат пенсій було передбачено пунктом 2 частини першої статті 49 та статтею 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в редакції, діючій до 7 жовтня 2009 року.

З дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу органи ПФУ мали відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Суд зазначає, що у цій справі, припинення виплати пенсії відбулося з 1996 року, тобто в період, коли законодавством не передбачалося такої підстави припинення виплати пенсії, як виїзд особи, якій вже була призначена пенсія, за кордон.

У Рішенні № 25-рп/2009 констатовано, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч.3 ст.2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Отже, позивач, проживаючи в Ізраїлі як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України і пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Суд зазначає, що у рішенні по справі "Пічкур проти України" (Заява № 10441/06), яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань Європейський суд з прав людини достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Абзацом 14 статті 1 Закону України № 2235-III "Про громадянство України" (в редакції Закону № 2663-IV) заробітна плата і пенсія включені до переліку законних джерел існування.

Відповідно до ч. 2 статті 2 Закону України № 2050-III "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (далі - Закон № 2050-III) заробітна плата і пенсія також включені до переліку доходів.

З Конвенції і судової практики Європейського Суду з прав людини випливає, що заробітна плата і пенсія відносяться до власності.

Отже, заробітна плата і пенсія мають однакову правову природу, тобто є джерелом існування, доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним статтею 1 Першого протоколу до Конвенції).

Таким чином, суд дійшов висновку про безпідставність мотивів неможливості поновлення виплати пенсії, викладених у рішенні пенсійного органу №41/05 від 14.03.2018 та помилкового посилання відповідача як на поважність причини неможливості поновлення виплати пенсії, відсутність угоди між Україною та Ізраїлем щодо соціального забезпечення громадян іншої країни.

Суд зазначає, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009, тобто з 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень Закону № 1058-IV. З цього часу відповідач був зобов’язаний відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що позивач проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як громадянин України, що проживає на території України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання громадянина України, тому суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в цій частині.

Дана правова позиція суду узгоджується з висновками викладеними в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № К/9901/1318/17 (127/20588/17).

Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 починаючи з 17.10.2017, суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

З 07.10.2009 – дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду №25-рп/2009 від 07.10.2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України №1058-IV від 09.07.2003 “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу (07.10.2009) територіальні органи Пенсійного фонду України мають відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Проте, наявність обов’язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності щодо захисту свого права. Отже, після прийняття та опублікування Рішення Конституційного Суду №25-рп/2009 від 07.10.2009 та не відновлення виплати пенсії позивачу, позивач повинен був дізнатися про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік строку звернення до суду.

Звідси, згідно з приписами ст.122 КАС України права позивача підлягають захисту у межах шестимісячного строку звернення до суду.

При цьому, подання позивачем до відповідача заяви про поновлення виплати пенсії 06.03.2018 не змінює моменту, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав та інтересів. Дата 06.03.2018 свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і дана дата не пов’язується з початком перебігу строку звернення до суду.

Позов був поданий до суду -17.04.2018.

Таким чином, виходячи з приписів ст.ст.122, 123 КАС України права позивача підлягають захисту у межах шестимісячного строку звернення до суду – з 17.10.2017.

Згідно ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 2ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцієюта законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ч. 1ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 2ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку суду, відповідач ненадав достатньо належних та допустимих доказів щодо підтвердження правомірності своєї бездіяльності.

У зв'язку з цим, суд, аналізуючи викладене приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Оскільки, відповідно до приписів ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Суд зазначає, що суб'єктом владних повноважень у справі було Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя, то з бюджетних асигнувань цього органу повинні бути присуджені позивачу судові витрати, документально підтверджені у сумі 704,80 грн.

Керуючись ст.ст.9, 139, 243-246 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце реєстрації: 69057, АДРЕСА_1) представник ОСОБА_2 (69005, м. Запоріжжя, вул. Яценка, буд 4-а, оф. 42)до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя (69057, м.Запоріжжя, вул. Гагарина, буд. 2-б, код ЄДРПОУ 41248629)про зобов’язання вчинити певні дії– задовольнити повністю.

Зобов’язати Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя (69057, м.Запоріжжя, вул. Гагарина, буд. 2-б, код ЄДРПОУ 41248629)поновити ОСОБА_1 (місце реєстрації: 69057, АДРЕСА_1) виплату пенсії згідно з заявою, поданою 06.03.2018 на підставі документів пенсійної справи та додатково наданих довідок про заробітну плату в межах шестимісячного строк звернення до суду з 17.10.2017.

Присудити на користь ОСОБА_1 (місце реєстрації: 69057, АДРЕСА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП відсутній) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя (69057, м.Запоріжжя, вул.Гагаріна, буд. 2Б; ЄДРПОУ 41248629) судові витрати в сумі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства Українита може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення складено у повному обсязі 12.06.2018.

Суддя Ю.П. Бойченко