Рішення № 75635175, 30.07.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

30.07.2018Справа № 910/5548/18За позовом Приватного підприємства «Газпостач»

до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Славкіної Марини Анатоліївни

про визнання протиправним рішення

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Тарасюк І.М.

Представники сторін:

від позивача: Зеленковський О.О.

від відповідача: Тищенко К.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне підприємство «Газпостач» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної Марини Анатоліївни про визнання протиправними рішення Уповноваженої особи Фонду гарантування з фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної Марини Анатоліївни №11/2-27441 від 29.08.2015 року у формі повідомлення про нікчемність правочину (договору), а саме: договору про внесення змін від 16.12.2013 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про внесення змін від 17.02.2014 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про внесення змін від 17.03.2014 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про внесення змін від 01.04.2014 року до кредитного договору 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про внесення змін від 15 квітня 2014 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про внесення змін від 15.07.2014 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про знесення змін від 15.07.2014 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про внесення змін від 12 серпня 2014 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про внесення змін від 15 серпня 2014 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про внесення змін від 15.08.2014 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про внесення змін від 15.09.2014 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року, договору про внесення змін від 15.10.2014 року до кредитного договору № 143-2012 від 03.04.2012 року та скасувати його.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Закону України «Про банки і банківську діяльність», а укладені договори про внесення змін до кредитного договору, які визнані відповідачем нікчемними, не суперечать встановленим принципам та умовам забезпечення конкуренції у банківській сфері.

Ухвалою від 08.05.2018р. позов Приватного підприємства «Газпостач» залишено без руху.

Ухвалою від 22.05.2018р. відкрито провадження по справі, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 18.06.2018р.

Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, з огляду на те, що повідомлення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за своєю правовою природою не є правочином, а є наслідком виконання вказаною особою повноважень, що визначені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», та ніяким чином не порушує права та законні інтереси Приватного підприємства «Газпостач».

18.06.2018р. судом було відкладено підготовче засідання на 16.07.2018р.

16.07.2018р. підготовче засідання було відкладено на 30.07.2018р.

У судовому засіданні 30.07.2018р. на підставі письмової заяви позивача та відповідача судом було закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду по суті.

Представником позивача було надано усні пояснення по суті спору, згідно змісту яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував.

В судовому засіданні16.07.2018р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

03.04.2012р. між Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Зернова аграрна компанія» (позичальник) було укладено кредитний договір №143-2012, відповідно до п.1.1 якого кредитор зобов'язується надати позичальнику кредит у формі поновлювальної кредитної лінії з лімітом 12 500 000 доларів США, а позичальник зобов'язується отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, повернути кредитору суму, сплатити проценти за користування кредитом, комісії, можливі штрафні санкції та інші платежі, передбачені цим договором, а також виконати інші обов'язки, визначені цим договором.

Згідно п.1.2 договору №143-2012 від 03.04.2012р. процента ставка за користування кредитом становить 11,5% річних.

Кінцевий термін погашення кредиту позичальником - 02.04.2013р. включно. Кредит надається позичальнику на наступні цілі: ведення поточної діяльності (п.п.1.3, 1.4 договору №143-2012 від 03.04.2012р.).

У розділі 4 договору №143-2012 від 03.04.2012р. контрагентами погоджено умови щодо забезпечення виконання зобов'язань.

Пунктом 11.5 договору №143-2012 від 03.04.2012р. визначено, що позичальник має право перевести свій борг за цим договором іншій особі виключно на підставі письмової згоди кредитора. Реалізація цього права здійснюється шляхом підписання відповідного договору про внесення змін до цього договору.

Цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання ними прийнятих на себе відповідно до цього договору зобов'язань.

03.10.2013р. між Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Зернова аграрна компанія» (позичальник) та Приватним підприємством «Газпостач» (новий позичальник) було укладено договір про внесення змін до договору №143-2012 від 03.04.2012р., згідно з п.п.1, 2 якого у відповідності до ст.520 Цивільного кодексу України здійснюється заміна сторони - позичальника в договорі та до нового позичальника від позичальника переходять зобов'язання щодо сплати на користь кредитора кредиту, а також зобов'язання сплачувати проценти за користування кредитом, комісії, пеню, штрафи та інші платежі, передбачені договором, виконувати всі інші обов'язки, покладені на позичальника згідно з умовами договору.

16.12.2013р. контрагентами укладено додаткову угоду до договору №143-2012 від 03.04.2012р., якою погоджено, що проценти, нараховані по листопад 2013р., позичальник оплачує в строк до 15.01.2014р.

17.02.2014р. сторонами було підписано договір про внесення змін до договору №143-2012 від 03.04.2012р., яким досягнуто згоди про те, що проценти, нараховані за період з 01.01.2014р. по 31.01.2014р., позичальник сплачує в строк до 15.03.2014р.

17.03.2014р. сторонами було укладено договір про внесення змін до вказаного вище кредитного договору, яким погоджено, що проценти, нараховані за період з 01.01.2014р. по 28.02.2014р., позичальник сплачує в строк до 15.04.2014р.

У договорі від 01.01.2014р. про внесення змін до договору №143-2012 від 03.04.2012р. контрагентами визначено, що кінцевим строком погашення кредиту позичальником є 01.05.2015р. включно.

15.04.2014р. було укладено договір про внесення змін до договору №143-2012 від 03.04.2012р., яким сторони погодили внесення змін в частині визначення прав кредитора на переведення боргу в національну валюту України; встановили процентну ставку за кредитом в розмірі 10% та кінцевий строк погашення кредиту - 01.05.2020р.

Договором від 15.07.2014р. сторонами погоджено, що проценти нараховані по червень 2014р. позичальник сплачує в строк до 15.08.2014р.

У договорі від 12.08.2014р. про внесення змін до договору №143-2012 від 03.04.2012р. позичальником та боржником досягнуто згоди про встановлення процентної ставки за користування кредитом з 01.09.2014р. на рівні 8,2% річних.

15.08.2014р. сторонами підписано договір про внесення змін до кредитного договору, згідно якого встановлено процентну ставку за користування кредитними коштами на рівні 7% річних починаючи з 01.11.2014р.

Одночасно, 15.08.2014р. сторонами також було підписано додатковий договір, згідно якого позичальник сплачує проценти, нараховані по липень 2014р., в строк до 15.09.2014р.

15.09.2014р. позивачем та відповідачем було укладено договір про внесення змін до кредитного договору №143-2012 від 03.04.2012р., яким досягнуто згоди, що проценти, нараховані по серпень 2014р., позичальник сплачує в строк до 15.10.2014р.

15.10.2014р. шляхом укладання договору про внесення змін контрагентами визначено, що проценти, нараховані по вересень 2014р., позичальник сплачує в строк до 15.11.2014р.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 20 листопада 2014р. №733 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 листопада 2014 року №123 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Всеукраїнський акціонерний банк», згідно з яким з 21 листопада 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк».

Відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 березня 2015р. №63, розпочато процедуру ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» та призначено уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Славкіну Марину Анатоліївну.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 22 лютого 2016 року №213 продовжено строк здійснення процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» та повноваження ліквідатора Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Славкіної Марини Анатоліївни на два роки до 19 березня 2018 року включно.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 15.02.2018р. року №474 продовжено строк здійснення процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» та повноваження ліквідатора Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Славкіної Марини Анатоліївни на два роки з 20.03.2018р. по 19.03.2020р. включно

Наявним в матеріалах справи витягом з акту б/н від 09.02.2015р. підтверджується, що уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в Публічному акціонерному товаристві «Всеукраїнський Акціонерний Банк» було проведено перевірку правочинів (в тому числі), вчинених (укладених) банком в період з 21.11.2013р. по 20.11.2014р. Зокрема, відповідачем виявлено нікчемність правочинів щодо безпідставного зниження процентної ставки за кредитним договором №143-2012 від 03.04.2012р. та встановлення кінцевої дати повернення кредитних коштів до 2020р.

29.08.2015р. Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» Славкіною Мариною Анатоліївною було направлено позивачу повідомлення №11/2-27441 від 29.08.2015р. про нікчемність на підставі п.п.6, 7, ч.3 ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» договорів про внесення змін до кредитного договору №143-2012 від 03.04.2012р., а саме: договорів від 16.12.2013р., від 17.02.2014 р., від 17.03.2014р., від 01.04.2014р., від 15.04.2014р., від 15.07.2014р. від 15.07.2014р., від 12 серпня 2014 року, від 15 серпня 2014 року, від 15.08.2014 року, від 15.09.2014 року, від 15.10.2014р.

Наразі, за твердженнями позивача, означене рішення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» Славкіної Марини Анатоліївни є неправомірним та підлягає скасуванню, оскільки вказані вище додаткові угоди не є такими, що вказують на те, що банк уклав правочини (у тому числі, договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку чи банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. Одночасно, за твердженнями позивача, наведене рішення відповідача порушує права та законні інтереси Приватного підприємства «Газпостач» з огляду на вчинення на теперішній час відповідачем дій направлених на стягнення заборгованості за кредитним договором №143-2012 від 03.04.2012р. у судовому порядку. Означені обставини і стали підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Як вказувалось вище, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач посилався на те, що повідомлення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за своєю правовою природою не є правочином, а є наслідком виконання вказаною особою повноважень, що визначені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

У ч.1 ст.76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі: 1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України; 3) невиконання банком протягом 10 робочих днів поспіль 10 і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами; 4) одноразове грубе або систематичне порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.

Частиною 1 ст.77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії; 3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.

Національний банк України приймає рішення про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб протягом п'яти днів з дня отримання такої пропозиції Фонду.

Як вказувалось вище, на підставі постанови Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року №733 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 листопада 2014 року №123 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Всеукраїнський акціонерний банк», згідно з яким з 21 листопада 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк».

Відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 березня 2015р. №63, розпочато процедуру ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» та призначено уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Славкіну Марину Анатоліївну.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 22 лютого 2016 року №213 продовжено строк здійснення процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» та повноваження ліквідатора Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Славкіної Марини Анатоліївни на два роки до 19 березня 2018 року включно.

Частиною 3 ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: 1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; 4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; 5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»; 6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України; 9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

Тобто, з наведеного вбачається, що нормами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» наведено перелік підстав, за наявності яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними.

Згідно із частинами першою, другою та десятою статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Усі або частина повноважень Фонду, визначених цією статтею, можуть бути делеговані Фондом уповноваженій особі Фонду.

У п.4.12 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, яке було затверджено Рішенням №2 від 05.07.2012р. Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вказано, що при виконанні своїх обов'язків уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію має право, в тому числі, повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію направляє письмове повідомлення про нікчемність правочину (у тому числі договору) контрагенту за таким правочином (у тому числі договором) із посиланням на відповідну норму закону, у якій зазначені підстави нікчемності. У разі отримання повідомлення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину на підставах, визначених у пункті 1.18 цієї глави, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину (п.1.9 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку).

Тобто, з системного аналізу наведеного вище полягає, що правочин є нікчемним відповідно до закону, а не внаслідок повідомлення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і здійснено відповідне повідомлення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. У такому випадку повідомлення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не є підставою для застосування таких наслідків, а є лише внутрішнім документом, який прийнято особою, що здійснює повноваження органів управління та контролю банку, спрямованим на збереження активів і документації банку та який діє у межах цієї юридичної особи.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Так, згідно із частиною другою статті 20 Господарського кодексу України способом захисту прав і законних інтересів може бути, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів. Проте, цю норму слід застосовувати з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, яким до способів захисту віднесено визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Банк у спірних правовідносинах не діє як суб'єкт владних повноважень і не здійснює жодних управлінських функцій щодо позивача.

У даному випадку суд зауважує, що фактично обраний позивачем спосіб захисту своїх прав не є ефективним у розумінні ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оскільки правові наслідки нікчемного правочину виникають не в силу повідомлення відповідача, а в силу вимог закону, тому сам факт направлення повідомлення про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину.

Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів. Оскільки у даному випадку спірне повідомлення відповідача є його внутрішнім документом, який не створює жодних обов'язків для контрагентів банку, не можна вважати порушеними права контрагентів внаслідок його складання та підписання. Права позивача не можуть бути порушені внаслідок видання внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. У такій ситуації сторона правочину може вважати відповідні правочини чинними і не виконувати жодних дій з повернення майна чи грошових коштів банку.

Правову позицію щодо недоцільності застосування обраного позивачем способу захисту викладено Великою палатою Верховного Суду у постанові від 16.05.2018р. по справі №910/24198/16.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018р. Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

За таких обставин, виходячи з вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог Приватного підприємства «Газпостач» до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної Марини Анатоліївни про визнання протиправними та скасування рішення у формі повідомлення № 11/2-27441 від 29.08.2015р.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення складено та підписано 01.08.2018р.

Суддя Спичак О.М.