Рішення № 75627402, 26.07.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/1086/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2018 року

Львівський окружний адміністративний суд в складі :

головуючого - судді Кухар Н.А.

секретаря судового засідання Шавель М.М.

за участю:

позивача – ОСОБА_1 ОСОБА_2

представника позивача – ОСОБА_3

представника відповідачів – ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, ОСОБА_5 управління державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії ,-

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_5 управління державної міграційної служби України у Львівській області Державної міграційної служби України у якому просить суд:

- Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України 20-18 від 16.02.2018 року про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_7 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- Зобов’язати Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_7 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- Визнати протиправними дії ОСОБА_5 управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз’яснення позивачеві причин відмови, порядку оскарження рішення.

Ухвалою від 22 березня 2018 року відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі.

Протокольною ухвалою від 10.05.2018 року закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення відповідача прийнято без урахування того, що позивач, будучи громадянином ОСОБА_6 та перебуваючи за її межами, в Україні, не може повернутися до країни свого походження та змушений шукати захисту в Україні з огляду на об’єктивні обставини, які викликали у нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров’я, зумовлені внутрішнім збройним конфліктом, в умовах якого існує загроза загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини. Численні публікації у загальнодоступних засобах масової інформації підтверджують твердження позивача про його обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через небажання служити в армії в умовах важкої гуманітарної кризи в ОСОБА_6. З посиланням на пункти 39-42, 65 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН, статтю 3 ОСОБА_8 конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Методичні рекомендації УВКБ ООН по міжнародному захисту осіб, які шукають притулок з ОСОБА_6, вказує на те, що відповідач формально підійшов до прийняття рішення від 16 лютого 2018 року № 20-18, без належної оцінки інформації про країну походження позивача та побоювань останнього, тому таке є протиправним і підлягає скасуванню.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали повністю з підстав викладених у позовній заяві.

Відповідач - Державна міграційна служба України, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що на виконання постанови Львівського окружного адміністративного суду від 05.05.2017 року у справі № 813/915/17, яка набрала законної сили, ДМС України прийнято рішення від 09.08.2017 № 48-17 про зобов’язання ГУ ДМС України у Львівській області повторно розглянуто заяву громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 18.09.2017 року ГУ ДМС України у Львівській області розпочато повторний розгляд заяви ОСОБА_1, про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підтверджується наказом ОСОБА_5 управління від 18.09.2017 року № 206. Вказують, що за результатами повторного розгляду заяви ОСОБА_1, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що громадянин ОСОБА_6 ОСОБА_2 не підпадає під критерії визнання біженця або особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог п.1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлене висновком щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 22.01.2018 року. Зазначають, що аналізом проведеної співбесіди та наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянської належності заявника, можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Крім того зазначають, що не було встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Вважає оскаржуване рішення законним та просить відмовити у задоволенні позову.

Представник відповідачів в судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне.

Позивач ОСОБА_1 ОСОБА_2 є громадянином ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Дані про особу встановлено на підставі закордонного паспорта громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 № 006500306, виданого 03.10.2011 р.

01.02.2016 ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області з власноручно заповненою заявою № 108/1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 55).

Причиною звернення ОСОБА_1 ОСОБА_2 зазначив не можливість повернення у країну громадянської приналежності ОСОБА_6 у зв’язку з війною. У разі повернення йому загрожує небезпека з боку ісламської держави, а також існує ймовірність того, що його заберуть служити в армію і примусять вбивати людей, чого він не хоче робити.

У анкеті, заповненій у день звернення з заявою 01.02.2016, ОСОБА_1 ОСОБА_2 зазначив причиною звернення неможливість повернення у країну громадянської приналежності ОСОБА_6 у зв’язку з тим, що за час перебування в Україні на навчанні ситуація в ОСОБА_6 стала критичною, там розпочалася війна.

Під час співбесіди 16.02.2016 року ОСОБА_1 повідомив, що не користується захистом ОСОБА_6 і не може повернутися у країну свого походження через побоювання за своє життя по причині того, що там йде війна (а.с. 68-74).

З матеріалів справи № 2016 LV0001 на підставі наявних у ній документів встановлено наступні факти стосовно позивача.

ОСОБА_5 управлінням ДМС у Львівській області складено висновок від 25.07.2016 про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10, особою, яка потребує додаткового захисту.

Вказаний висновок разом з матеріалами особової справи № 2016 LV 0001 супровідним листом від 27.07.2016 № 04/14210 надіслано Директору Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України для прийняття рішення про визнання/відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .

Департамент у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України листом від 09.08.2016 № 8.5/5031-16 повернув висновок від 25.07.2016 разом з матеріалами особової справи № 2016 LV 0001 на доопрацювання та приведення висновку у відповідність з рекомендаціями ДМС України.

23.12.2016 ОСОБА_5 управлінням ДМС у Львівській області складено висновок про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10, особою, яка потребує додаткового захисту .

10.01.2017 ДМС України прийнято рішення № 03-17 про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10, особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу п’ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні .

Про зазначене рішення позивача повідомлено повідомленням № 80 від 02 березня 2017 року.

Не погодившись із рішенням ДМС № 03-17 про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_7 від 10.01.2017 року, позивач оскаржив його до суду.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 05.05.2017 року у справі № 813/915/17 за позовом громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, з участю третьої особи, не заявляє самостійних вимог на предмет позову на стороні відповідача ОСОБА_5 управління Державної міграційної служби України у Львівській області, задоволено повністю, а саме: визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 10 січня 2017 року № 03-17 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов’язано Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.07.2017 року у справі № 876/6785/17, апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задоволено частково. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 05 травня 2017 року у справі № 813/915/17 – скасовано в частині зобов’язання Державної міграційної служби України визнати громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_7 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, і прийнято в цій частині нову постанову, якою зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_7 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В решті постанову залишено без змін. 09.08.2017 року Державною міграційною службою України на виконання постанови Львівського окружного адміністративного суду від 05.05.2017 року, було прийнято рішення № 48-17, яким було зобов’язано Головне управління ДМС у Львівській області повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом вищевказаного рішення. (а.с.214).

18.09.2017 року ОСОБА_5 управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області було прийнято наказ № 206 «Про повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

В ході розгляду заяви встановлено, що ОСОБА_1 станом на 06.11.2017 року не значиться серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу (відповідь начальника сектору Міжнародного поліцейського співробітництва ГУ Національної поліції у Львівській області від 25.10.2017) (а.с. 218).

Управління СБУ у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області та за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_1 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 220).

Під час співбесіди 05.01.2018 року ОСОБА_1 повідомив, що не користується захистом ОСОБА_6 і не може повернутися у країну свого походження, оскільки хоче продовжувати навчання в Україні. Також зазначив, що зараз там небезпечно, крадуть людей, випускають ракети. (а.с. 222- 225).

22.01.2018 ОСОБА_5 управлінням ДМС у Львівській області складено висновок від про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10, особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 41-53).

16.02.2018 ДМС України прийнято рішення № 20-18 про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10, особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу п’ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту 6.5. розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884, з урахуванням постанови Львівського окружного адміністративного суду від 05.05.2017 року (справа № 813/915/17) та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.07.2017 року (справа № 876/6785/17).

Про зазначене рішення позивача повідомлено повідомленням № 111 від 12 березня 2018 року (а.с. 40).

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі - Закон №3671-VI).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону №3671-VI, відповідно до частини п’ятої якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з частиною сьомою статті 7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі – Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Частиною другою статті 13 Закону №3671 передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов’язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов’язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Аналізуючи умови, передбачені пунктом 1 статті 1 Закону №3671, беручи до уваги положення Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями), суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов’язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Не має значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб’єктивної та об’єктивної сторін.

Суб’єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб’єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з’ясування суб’єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб’єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об’єктивна сторона пов’язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Відповідно до частини одинадцятої статті 9 Закону №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи із змісту частини п’ятої статті 10 Закону №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевіряючи законність рішення ДМС України від 16 лютого 2018 року № 20-18 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає, що відповідачу необхідно було з’ясувати, чи має позивач суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.

Оцінка таким побоюванням обов’язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об’єктивним положенням у країні.

При цьому інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини третьої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Згідно з статтею 4 ОСОБА_11 ОСОБА_8 Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно висновку ГУ ДМС України у Львівській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2016LV0001 від 22.01.2018 року, вбачається, що в результаті повторного аналізу матеріалів особової справи №№2016LV0001, з урахуванням постанови Львівського окружного адміністративного суду від 05.05.2017 року у справі № 813/915/17 та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.07.2017 року у справі № 876/6785/17 встановлено, що в обставинах справи заявниці відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Водночас, при перевірці правдоподібності тверджень заявника, відповідач за результатами аналізу інформації по країні походження з відкритих джерел, зокрема в Рекомендаціях УВКБ ООН з питань міжнародного захисту відносно осіб, які покидають ОСОБА_9 Арабську республіку (Редакція IV від листопада 2015 ) (http://www.refworld.org.ru/docid/5682afca4.html, визнала, що викладені ОСОБА_1 твердження про ситуацію збройного конфлікту в країні його походження не викликають сумніву і є достовірними та правдоподібними (а.с. 177-180).

При цьому взято до уваги конкретні факти, викладені у таких джерелах:

а) «Совет Безопасности, Доклад Генерального секретаря об осуществлении резолюции Совета Безопасности 2139(2014), 2165(2014) и 2191(2014)», 11 грудня 2015 року (http://www.refworld.org.ru/docid/568fb9c4.html);

б) «Совет Безопасности, Осуществлений резолюций Совета Безопасности 2139(2014), 2165(2014), 2191(2014) и 2258(2015)», 11 лютого 2016 року (http://www.refworld.org.ru/docid/56ceaad44.html).

Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно Конституції України.

Право на життя і заборона катувань також закріплені в наступних ратифікованих Україною міжнародних договорах:

1. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 р., стаття 3: «Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань».

2. ОСОБА_8 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 р., стаття 2: «Право кожного на життя охороняється законом»; стаття 3: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

ОСОБА_8 конвенції про захист прав людини і основоположних свобод тлумачаться в рішеннях Європейського суду з прав людини.

Практика використання рішень ЄСПЛ врегульована Законом України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», статтею 17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною другою статті 6 КАС України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.

Так, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Відповідно до роз’яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16 березня 2012 року «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов’язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 20 червня 2011 року, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

В Рекомендаціях УВКБ ООН за питанням міжнародного захисту відносно осіб, які залишають ОСОБА_9 Арабську ОСОБА_10 (Редакція IV) від листопада 2015 року зазначено, що після видання УВКБ ООН в жовтні 2014 р. Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають ОСОБА_9 Арабську ОСОБА_10 (Редакція ІII) ситуація в ОСОБА_6 в плані безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб ще більше загострилася.

Також в Рекомендаціях УВКБ ООН (Редакція IV) зазначено, що конфлікт у ОСОБА_6 триває вже п’ятий рік, і гуманітарна ситуація як і раніше погіршується. Загальне число людей, що потребують гуманітарної допомоги в ОСОБА_6 досягло 11 млн. осіб, серед яких близько 6,45 млн. ВПЛ. Хоча конфліктом порушена вся територія ОСОБА_6, більшість потребують допомоги, за повідомленнями, зосереджена в провінціях Алеппо і Ідліб. Понад 4,7 млн. чол. живуть у важкодоступних районах, а 241 тис. перебувають в окупованих районах, відрізаних від поставок предметів першої необхідності і практично недоступних для гуманітарних організацій.

Оскільки міжнародні зусилля по знаходженню політичного вирішення ситуації в ОСОБА_6 успіху досі не принесли, конфлікт як і раніше призводить до подальших жертв серед цивільного населення, переміщення людей і руйнування інфраструктури країни.

Згідно з пунктом 5 Рекомендацій за наявними даними в результаті конфлікту в 2011 році кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту, оцінюється від 145 до більш ніж 250 тис. чол. Найбільша кількість документально зафіксованих випадків смерті було зареєстровано в провінції ОСОБА_12; далі за кількістю жертв йдуть провінціях Алеппо, Хомс, Ідліб, ОСОБА_4 та Хама.

Відповідно до пункту 4 Рекомендацій на даний момент майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, частково взаємно накладаються один на одного; ця ситуація ускладнюється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. Паралельно угруповання Ісламська держава Іраку і аль-Шама (далі- ІДІШ) зміцнила контроль над значними територіями півночі і північного сходу ОСОБА_6 і часто вступає в озброєні зіткнення з антиурядовими збройними групами, курдськими силами (Загонами народної самооборони, ОНБ), а також з урядовими силами. ІДІШ закріпило свій контроль практично над цільною ділянкою території, розташованим переважно в північній та центральній частині ОСОБА_6. Крім цього, ІДІШ розширило зону свого контролю і впливу, особливо в центральних районах ОСОБА_6, в східних районах провінції Хомс, а також в районах розташованих південніше, включаючи ОСОБА_4 і Ес-Сувейда.

Побоювання позивача обґрунтовуються ще й тим, що за своїм віросповіданням він являється друзом (друзе). Відповідно до пункту 38 Рекомендацій УВКБ ООН (Редакція IV) члени релігійної групи друзи (друзе) знаходяться в групі ризику.

Вказане свідчить про те, що ситуація в ОСОБА_6 за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини. Сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

Отже, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози позивачу зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і З ОСОБА_8 Конвенції в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є загальновідомим фактом.

Визнання ГУ ДМС у Львівській області тверджень ОСОБА_1 про ситуацію збройного конфлікту в країні його походження достовірними та правдоподібними свідчить про відповідність заяви ОСОБА_1 вимогам пункту 13 частини першої статті 1 Закону№3671-VI, оскільки збройний конфлікт в ОСОБА_6 характеризується високою інтенсивністю загального насилля та супроводжується серйозними порушеннями прав людини.

Вказане дає підстави стверджувати про наявність умов визнати ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI, відповідно до яких не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім’ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Наявність у ОСОБА_1 умов, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону№3671-VI, відповідно до положень статті 6 Закону №3671-VI зумовлювало прийняття рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно погодився з висновком про відсутність встановлених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваного рішення.

Ураховуючи встановлені судом фактичні обставини та виходячи із наданого у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначення «особи, яка потребує додаткового захисту», суд дійшов переконання, що ОСОБА_1 є особою, яка потребує захисту, оскільки він змушений залишитися в Україні внаслідок загрози його життю в країні походження через побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини і не може та не бажає повернутися до цієї країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст. 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об»єктивному дослідженні.

Відповідач як суб'єкт владних повноважень всупереч вимог частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, не довів та не обґрунтував правомірність своїх дій та рішення.

Натомість встановлені судом фактичні обставини спростовують висновки про відсутність передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту та свідчать про їх помилковість.

З наведених вище мотивів суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, що зумовило визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення ДМС України.

Щодо позовної вимоги зобов’язати Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Завданням адміністративного судочинства, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Згідно з Рекомендаціями Комітету ОСОБА_13 Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом ОСОБА_13 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Повноваження відповідача щодо прийняття відповідних рішень, в тому числі щодо видачі посвідчення біженця за своєю правовою природою є дискреційними.

Водночас, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Аналізуючи встановлені фактичні обставини справи, враховуючи те, що ОСОБА_1 ОСОБА_13 неодноразово звертався до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.07.2017 року у справі № 876/6785/17, апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задоволено частково. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 05 травня 2017 року у справі № 813/915/17 – скасовано в частині зобов’язання Державної міграційної служби України визнати громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_7 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, і прийнято в цій частині нову постанову, якою зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_7 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та за результатами розгляду цих звернень відповідачі відмовляли у задоволенні заяв, суд зазначає, що ефективним засобом юридичного захисту прав позивача у спірних правовідносинах є саме зобов'язання Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, проаналізувавши наведені вище законодавчі норми, враховуючи при цьому доводи сторін, а також наявні у справі матеріали, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову повністю.

Щодо позовної вимоги про визнання протиправними дій ОСОБА_5 управління Державної міграційної служби України в частині нероз’яснення позивачеві причин відмови, порядку оскарження рішення, суд зазначає наступне.

Згідно п. 13 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", вбачається, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

З матеріалів особової справи № 2016LV 0001 позивача, а саме - повідомлення від 12.03.2018 року про прийняття спірного рішення, слідує, що відповідачем в порушення п. 13 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не було роз’яснено причин відмови та порядку оскарження рішення.

Згідно з вимогами статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог та задоволення останніх.

Підстави для вирішення судом питання про розподіл судових витрат відсутні, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.

Керуючись ст.ст. 72,77,94, 241 -246 КАС України , суд –

в и р і ш и в :

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 16 лютого 2018 року № 20-18 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов’язати Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту.

Визнати протиправними дії ОСОБА_5 управління Державної міграційної служби України у Львівській області щодо не роз’яснення громадянину ОСОБА_9 Арабської ОСОБА_10 ОСОБА_2 у письмовому повідомленні № 111 від 12 березня 2018 року причин відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та порядку оскарження такого рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення подається протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення до Львівського апеляційної адміністративного суду. Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Львівський окружний адміністративний суд

Повний текст рішення складено 01 серпня 2018 року.

Суддя Кухар Н.А.