Рішення № 75624345, 20.07.2018, Сумський районний суд Сумської області

Справа № 587/590/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2018 року Сумський районний суд Сумської області під головуванням судді Степаненка О.А., при секретарі Токаревій В.М., представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми справу за позовом ОСОБА_3 до Приватного сільськогосподарського підприємства «Гарант» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

У березні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди. В обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що з 17 листопада 2017 року він проходить строкову військову службу у військовій частині 3033 Національної гвардії України. На час призову він працював на посаді тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва в ПСП «Гарант». Наказом директора ПСП «Гарант» від 30 листопада 2017 року №ГТ000000078 «Про звільнення працівника у зв'язку із призовом на строкову військову службу» ОСОБА_3 було звільнено з роботи (з посади тракториста-машиніста с/г виробництва) з 14.11.2017 року на підставі довідки Сумського районного військового комісаріату від 21.11.2017 року №2/1684 та п. З ст. 36 КЗпП України - у зв'язку із призивом на військову службу. Позивач вважав, що був незаконно звільнений, так як на час його звільнення на нього поширювалися гарантії, визначені ст. 119 КЗпП України. За ним, як особою, яка призвана на строкову військову службу, на строк до закінчення особливого періоду, але не більше одного року зберігається місце роботи(посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності. Тому просив визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення, поновити на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, стягнути моральну шкоду, яку він оцінив в сумі 10000 гривень, стягнути судові витрати.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував, посилаючи на те, що в Україні відсутній особливий період станом на 14 листопада 2017 року, а тому є підстави стверджувати про законність звільнення ОСОБА_3 з роботи за п. 3) ч. 1 ст. 36 КЗпП України – у зв’язком із призовом на військову службу, оскільки за наведених вище обставин встановлені у ч. 3 ст. 119 КЗпП України гарантії не поширюються на ОСОБА_3 у зв’язку із його призовом на строкову військову службу. Законність звільнення ОСОБА_3 з роботи за п. 3) ч. 1 ст. 36 КЗпП України є підставою для відмови у задоволенні позову в повному обсязі. Передбачені ч. 3 ст. 119 КЗпП України гарантії підлягали застосуванню щодо працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період у 2014-2015 роках. Як на момент ухвалення Закону України «Про державний бюджет України на 2018 рік», так і на даний час відсутні правові підстави для реалізації гарантій, передбачених ч. 3 ст. 119 КЗпП України. Відповідно до наказу від 30.11.2017 року №ГТ000000078 ОСОБА_3 був звільнений з роботи з 14 листопада 2017 року, після проходження медичної комісії 09 листопада 2017 року на роботу не виходив, тобто в останній робочий день не працював. ОСОБА_3 був звільнений з роботи з 14 листопада 2017 року наказом від 30 листопада 2017 року, тобто після отримання підприємством довідки Сумського районного військового комісаріату від 21.11.2017 року №2/1684. З огляду на те, що ні в день звільнення з роботи, ні на момент видання наказу про звільнення – 30.11.2017 року, ОСОБА_3 не працював, йому не могла бути вручена трудова книжка та копія наказу про звільнення, з ним не міг бути проведений остаточний розрахунок, що свідчить про відсутність вини ПСП «ГАРАНТ». Позовна заява не містить ніяких доказів щодо факту заподіяння йому моральної шкоди та щодо розміру її відшкодування.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

У відповідності з ст. 21 Кодексу Законів про працю України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 працював на посаді тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва Приватного сільськогосподарського підприємства «ГАРАНТ» з 21 червня 2017 року( ар.с.103).

14 листопада 2017 року ОСОБА_3 був призваний на строкову військову службу і з 17 листопада 2017 року проходить строкову військову службу у військовій частині 3033 Національної гвардії України.( арк.с.10).

Наказом від 30.11.2017 року №ГТ000000078 ОСОБА_3 на підставі довідки Сумського районного військового комісаріату від 21.11.2017 року №2/1684 був звільнений з роботи з 14 листопада 2017 року на підставі п. 3) ч. 1 ст. 36 КЗпП України – у зв’язком із призовом на строкову військову службу.(арк.с.11).

Копія наказу про звільнення ОСОБА_3 з роботи була направлена за місцем проходження служби та за місцем його реєстрації і була отримана особисто ОСОБА_3 02.01.2018 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення(арк.с.26).

У відповідності з п. 3 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Статетю 119 КЗпП України передбачені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків. Зокрема, на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".( частина 3 статті 36 Кодексу).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15 січня 2015 року, який набрав чинності 8 лютого 2015 року, було внесено зміни до статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» та абз. 1 частини другої даної статті викладений наступним чином: «За громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форм власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування, форми власності та форми навчання».

Як вбачається з листа Міністерства оборони України від 01 жовтня 2015 року, відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону в Україні» з момент оголошення Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року, в Україні настав особливий період. Скасування особливого періоду буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації становища на сході України (ар. с. 39).

Отже, відповідно до законодавства, починаючи з 08 лютого 2015 року і на момент звільнення позивача з роботи з підстав, зазначених в п. 3 ст. 36 КЗпП України, в Україні діяв особливий стан, тому на позивача поширювались гарантії, встановлені частиною 3 та 4 статті 119 КЗпП України, якою передбачено збереження місця роботи до закінчення особливого періоду та компенсація середнього заробітку.

Таким чином, відповідач, видаючи наказ про звільнення позивача з роботи припустився помилки в формулюванні, зазначивши про звільнення позивача, тоді як ПСП «ГАРАНТ», як роботодавець, повинно було видати наказ про увільнення позивача з роботи, оскільки в такому випадку, у разі призову працівника на строкову військову службу, між працівником і підприємством трудові відносини не розриваються, а тимчасово припиняються на час проходження військової служби і запис про проходження строкової військової служби може не вноситися до трудової книжки, адже за позивачем зберігається місце роботи на час проходження військової служби у зв'язку з призовом.

В ході розгляду справи ПСП «ГАРАНТ» було видано наказ від 18 липня 2018 року «Про зміну формулювання у наказі від 30 листопада 2017 року №ГТ000000078 «Про звільнення працівника у зв'язку із призовом на строкову військову службу» ( ар.с.116). Цим наказом внесено зміни у формулювання оспорюваного наказу, увільнено ОСОБА_3 від виконання обов’язків за посадою тракториста-машиніста с/г виробництва ПСП «Гарант» з 14 листопада 2017 року на період проходження строкової військової служби». Цим же наказом внесено запис про визнання недійсним запису №9 від 14.11.2017 р. в трудовій книжці позивача про звільнення його з роботи за п.3 ст. 36 КЗпП України.

Таким чином, відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині поновлення на роботі, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд виходить з того, що на момент постановлення судового рішення порушені права позивача були відновлені, фактично предмет спору на даний час відсутній, суттєвих наслідків помилкового формулювання причин увільнення з роботи не настало, ОСОБА_3 продовжує перебувати у трудових відносинах з ПСП «Гарант», за позивачем зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, має здійснюватися виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", всі належні позивачу на момент увільнення від виконання трудових обов’язків виплати по заробітній платі були здійснені своєчасно шляхом зарахування на картковий рахунок позивача ( ар.с.105-108.

Вирішуючи спір в частині стягнення моральної шкоди суд виходить з того, що, видаючи оспорюваний наказ про звільнення позивача з роботи відповідач не в повній мірі дотримався трудового законодавства, чим спричинив моральну шкоду позивачу. Підприємство на підставі повістки або окремого повідомлення з віи?ськового комісаріату, а також довідки, виданої лікувально-профілактичним закладом, видає наказ про увільнення працівника від роботи (звільнення від виконання посадових обов’язків) на час проходження медичного огляду (проходження призовної комісії) із збереженням місця роботи, посади, середньої заробітної плати та наказ про увільнення працівника від роботи (звільнення від виконання посадових обов’язків) на час строкової військової служби із збереженням місця роботи, посади, середньої заробітної плати. Всупереч законодавству позивач видав наказ про звільнення, а не про увільнення від роботи (звільнення від виконання посадових обов’язків), чим порушив права позивача.

У відповідності з ст. 2371 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Частково задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди на суму 300 гривень, суд виходить з того, що помилковим посиланням в оспорюваному наказі від 30 листопада 2017 року №ГТ000000078 «Про звільнення працівника у зв'язку із призовом на строкову військову службу» на звільнення з роботи, (а не на увільнення позивача від роботи), позивачу була завдана певна моральна шкода, оскільки помилковий запис про звільнення позивача з роботи не відповідав діючому законодавству і позивач вимушений був вживати заходів щодо відновлення своїх прав.

Позивач, обґрунтовуючи розмір моральної шкоди в сумі 10000 гривень, послався на те, що відповідачем було допущено грубе порушення трудових прав позивача, які полягали у незаконному звільненні, невидачі йому трудової книжки, оформлення звільнення з 14.11.2017 року наказом від 30.11.2017 року(тобто «заднім числом»), невидачі наказу про звільнення в день звільнення, непроведення розрахунку в день прийняття наказу про звільнення.

Разом з тим, в судовому засіданні встановлено, що після проходження медичної комісії 09 листопада 2017 року ОСОБА_3 на роботу не виходив, 10 листопада 2017 року отримав бойову повістку для відправлення за збірний пункт на 8 годину 14 листопада 2017 року, 11 та 12 листопада 2017 року були вихідними днями, 13 листопада 2017 року ОСОБА_3 був на роботі останній день і вже з 14 листопада 2017 року перебував за збірному пункті до моменту відправлення у війська.

Враховуючи це, у випадку призову на строкову військову службу, найманий працівник повинен повідомити підприємство про призов шляхом подачі заяви про отримання повістки від районного військового комісаріату та з проханням увільнити його від роботи (звільнити його від виконання посадових обов’язків) на час проходження медичної комісії та несення військової служби на особливий період, із збереженням посади та середньої заробітної плати. До цієї заяви обов’язково додається оригінал повістки з військкомату. Підприємство, в свою чергу, зобов’язане забезпечувати виконання військового обов’язку (ч. 7 ст. 1 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232).

Представник відповідача пояснював в судовому засіданні, що після отримання повістки 10 листопада 2017 року, ОСОБА_3 не поставив підприємство до відома про те, що вже 14 листопада 2017 року він повинен бути на збірному пункті у військкоматі. Якщо 11 та 12 листопада 2017 року були вихідними днями і позивач не міг цього зробити, то в останній день роботи 13 листопада 2017 року ОСОБА_3 мав таку можливість, однак свого обов’язку не виконав і 14 листопада 2017 року на роботі не з*явився.

За таких обставин у відповідача не було можливості видати позивачу трудову книжку, видати наказ про увільнення від роботи 14 листопада 2017 року (тобто у день увільнення позивача), провести розрахунок по заробітній платі в день прийняття наказу про звільнення 14 листопада 2017 року.

Про те, що позивач, який 14 листопада 2017 року не з*явився на роботі, з 14 листопада 2017 року має проходити строкову військову службу, ПСП «Гарант» отримало письмову інформацію лише 21 листопада 2017 року з Сумського районного військового комісаріату( ар. с. 25). Отримавши цю інформацію, підприємство 30 листопада 2017 року видало оспорюваний наказ та провело повний розрахунок по заробітній платі з позивачем, зарахувавши належні йому кошти до карткового рахунку ( ар.с.105-108).

Розмір належних і виплачених позивачу коштів при звільненні на даний час не оспорюється.

За таких обставин суд виходить з того, що позивачем всупереч вимогам ст.ст. 12,81 ЦПК України не надано доказів на підтвердження того, що позивачу завдана моральна шкода в більшому розмірі, ніж визначено судом. Суд вважає за необхідне стягнути з Приватного сільськогосподарського підприємства «Гарант» на користь ОСОБА_3 300 гривень моральної шкоди, відмовивши в іншій частині за безпідставністю позовних вимог.

У відповідності з статтею 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Оспорюючи позов, представник відповідача зазначав, що ОСОБА_3 пропустив строк звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору. Так, відповідно до повідомлення про вручення поштового відправлення копія оспорюваного наказу була отримана уповноваженою особою 2 січня 2018 року ( ар.с. 26), а до суду позивач звернувся 6 березня 2018 року, тобто з пропущенням строків, встановлених ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Разом з тим, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.( ст. 234 КЗпП України).

Враховуючи те, що ОСОБА_3 з 14 листопада 2017 року проходить строкову військову службу і певним чином був обмежений у можливості захисту своїх трудових прав, суд вважає, що встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України строк був пропущений позивачем з поважних причин, тому піддягає поновленню.

Таким чином, суд не вбачає підстав для задоволення позову ОСОБА_3 до Приватного сільськогосподарського підприємства «Гарант» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 213, 214, 215 ЦПК України, ст. ст. 21, 23, 36, 39, 40, 119, 233, 234, 235 КЗпП України, ст. 2371 КЗпП України, ст.ст. 12,81 ЦПК України, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15 січня 2015 року, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", суд

В И Р І Ш И В :

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_3 до Приватного сільськогосподарського підприємства «Гарант» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за безпідставністю позовних вимог.

Стягнути з Приватного сільськогосподарського підприємства «Гарант» на користь ОСОБА_3 300 гривень моральної шкоди.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Апеляційного суду Сумської області через Сумський районний суд Сумської області протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя