Постанова № 75591507, 26.07.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2018 рокуЛьвів№ 876/4417/18

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді: Кухтея Р.В.

суддів: Хобор Р.Б., Сеника Р.П.

з участю секретаря судового засідання: Сідельник Г.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2018 року (ухвалене колегією суддів у складі : головуючого-судді Рейті С.І., суддів - Луцовича М.М., Шешені О.М., час ухвалення судового рішення 16 год 28 хв у м. Ужгороді, час складання повного судового рішення не вказано) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

У вересні 2016 року ОСОБА_2 звернувся в суд із зазначеним позовом в інтересах ОСОБА_1, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України (далі - ДМСУ, відповідач) про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву зі спірного питання.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 17.04.2018 у задоволенні адміністративного позову було відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій у зв'язку з неправильним застосуванням судом норм матеріального та порушенням норм процесуального права, неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків суду, просить скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 17.04.2018 та прийняти постанову, якою задовольнити адміністративний позов повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване судове рішення не відповідає вимогам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI), Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Директиви Європарламенту і Ради ЄС стосовно стандартів для кваліфікації громадян третіх країн чи осіб без громадянства як бенефіціарів міжнародного захисту і стосовно єдиного статусу для біженців або для осіб, що мають право на додатковий захист. Суд першої інстанції не дав оцінку оспорюваному рішенню в контексті положень статті 2 КАС України. Позивач як при зверненні за захистом, так і в судовому засіданні виразила обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування та зазнати нелюдського та такого, що принижує людську гідність поводження з боку агресивно налаштованих ісламістів та колишнього чоловіка. Проте, судом першої інстанції дана обставина була залишена поза увагою.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Зазначає, що оспорюване рішення приймалось з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи.

Особи, які беруть участь по справі в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, а тому колегія суддів, відповідно до ч.4 ст.229 КАС України, вважає за можливе провести розгляд справи без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Кизилюрт, Республіки Дагестан Російської Федерації, є громадянкою Росії, за національністю - аварка, віросповіданням - була мусульманка. Сімейний стан - не одружена. Рідна мова - російська. Виховує сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживає разом з матір'ю заявниці в селищі Логіновка Саратовської області Російської Федерації. В 1998 році три місяці навчалася в медичному училищі міста Махачкала (Дагестан, РФ). З 1999 по 2000 рік навчалася спеціальності хореограф в культурно-просвітньому училищі в місті Махачкала. Працювала приватним вчителем танцю живота. Також працювала танцівницею в ресторанах міст Махачкала, Москва та Ізраїлі.

ОСОБА_1 прибула в Україну з Білорусії в перших числах січня 2016 року. Кордон перетинала пішки. Тиждень проживала в Києві, звідки поїхала до Ужгорода. Після прибуття до Ужгороду 17 чи 18 січня 2016 року, проживала в готелі. Опинившись в лісосмузі заблукала, і коли була затримана прикордонною поліцією Словаччини, після дачі пояснень, була передана на територію України 01.04.2016 представникам Чопського прикордонного загону Державної прикордонної служби України.

04.04.2016 Чопським прикордонним загоном, у відповідності до п.2 ст.5 Закону № 3671-VI, направлено до Головного управління (далі - ГУ) ДМС в Закарпатській області для прийняття відповідного рішення заяву про надання позивачу статусу біженця, яка була відібрана в результаті надання правової допомоги юристом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.

22.04.2016 ГУ ДМС України в Закарпатській області була розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України в Закарпатській області № 27 від 22.04.2016 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

За результатами розгляду заяви позивача, проведених з нею співбесід 07.04.2016 та 17.05.2016, досліджених матеріалів, ГУ ДМС України в Закарпатській області дійшло висновку, що громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог ст.1 Закону № 3671-VI, що оформлено висновком щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 2016 UZ 0003 від 22.06.2016.

В подальшому, вказаний висновок та матеріали особової справи позивача були скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті.

Рішенням ДМС України № 359-16 від 14.07.2016 громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до ч.1 ст.6 Закону № 3671-VI, як особам, стосовно яких встановлено відсутність умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що відповідачем доведено правомірність оспорюваного рішення належними та допустимими доказами.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно п.1 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом тринадцятим частини першої статті 1 цього Закону визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно ч.1 ст.6 Закону № 3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Частиною шостою статті 8 Закону № 3671-VI передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання : якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів справи вбачається, що причиною виїзду з країни громадянської належності стало переслідування заявниці через «немусульманську поведінку», оскільки вона танцювала у розважальних закладах, виконуючи «танець живота». У поданій заяві-анкеті та під час співбесід заявниця повідомила, що виїхала з Росії через отримання погроз з боку проісламськи налаштованих осіб як в містах Махачкала, так і в Москві через роботу танцівницею у розважальних центрах як на території Дагестану так і Росії в цілому.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: перебування особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому побоювання стати жертвою переслідувань повинні бути пов'язані з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме : расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 649 від 07.09.2011, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш, ніж одне джерело інформації про країну походження.

Відповідно до п.п.45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

З особової справи, яка міститься в матеріалах справи вбачається, що під час перебування в країні походження, ОСОБА_1 зазнавала переслідувань за ознаками віросповідання, проте з аналізу наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Також, судом не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявниці нелюдського поводження або катування у разі повернення до своєї країни.

В силу положень ч.6 ст.5 Закону № 3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За змістом ст.40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» № 2013/32/EU від 26.06.2013 з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.

Також, згідно п.2.2 розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 649 від 07.09.2011, рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

Таким чином, аналізуючи наведені вище правові норми, однією з підстав для прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наявність чинного рішення про відмову у визнанні особи, що звернулась за захистом, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якщо зазначені умови не змінилися.

За такого правового регулювання та обставин справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про обґрунтованість оспорюваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами підтверджено не було, а інформаційні матеріали носять загальний характер.

Згідно ч.1 ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, прийнята відповідно до норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому відсутні підстави для скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2018 року по справі № 807/1339/16 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді Р. Б. Хобор Р. П. Сеник Повне судове рішення складено 31.07.2018.