Постанова № 75590706, 26.07.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/4260/17 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Лічевецького І.О., суддів - Мельничука В.П., Земляної Г.В., при секретарі - Шевчук А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою громадянина Російської Федерації ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року адміністративну справу за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_3 до Управління Державної міграційної служби України в Київській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ

Громадянин Російської Федерації ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 64 від 20.10.2016 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 11-17 від 22.02.2017 року про відхилення скарги на рішення Управління ДМС України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою,яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_3 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження він звернулась до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, проте йому було відмолено. Державна міграційна служба України відхилила його скаргу на рішення територіального органу. Вважаючи, такі рішення неправомірними, позивач просив задовольнити позов.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції норм обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення і прийняти нову постанову про задоволення позову в повному обсязі.

Зокрема, скаржник посилається на те, що побоювання не мають обов'язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника та ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті об'єктивного рішення, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

У відзиві на апеляційну скаргу Державна міграційна служба України наполягала на тому, що судом першої інстанції повно і всебічно з'ясовано обставини справи та ухвалено рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Даний відповідач звертає увагу на те, що заявник не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами в ході проведення співбесід за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Твердження щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на батьківщині, наведені у заяві та скарзі не є обґрунтованими, та спростовані самим заявником у ході проведення співбесіди.

Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Київський апеляційний адміністративний суд дійшов наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 є громадянином Російської Федерації, народився в м. Грозний Чеченської Республіки Російської Федерації, за національністю - чеченець, віросповідання - мусульманин (суніт).

15 листопада 2014 року повітряним сполученням через місто Дніпро перетнув державний кордон України.

03 жовтня 2016 року позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У цій заяві позивач зазначав, що був змушений залишити територію Російської Федерації з політичних міркувань, оскільки він є етнічним чеченцем. Із-за цього у 2001 р. та 2002 р. його двічі затримували, так як Служба безпеки вважала, що він може бути причетним до повстанської діяльності. У 2005 р. його було затримано на три роки за підозрою у вчиненні злочинів передбачених ст. 208, 222 Кримінального кодексу РФ. Крім того, вказував, що з 2008 року перебуває у списку екстремістів, внаслідок чого його постійно турбувала Служба безпеки. ОСОБА_3 стверджував, що він не може повернутися до Російської Федерації, оскільки його можуть арештувати, викрасти чи навіть вбити.

За наслідками розгляду названої заяви Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області складено висновок від 20 жовтня 2016 року, яким Державній міграційній службі України рекомендовано прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Такий висновок обґрунтовано тим, що ОСОБА_3 виключений із списку екстремістів, заявник не надав достовірних та обґрунтованих фактів щодо особистого переслідування та погроз в країні походження, а навпаки у протоколі співбесіди зазначив, що не зазнавав переслідувань та насилля за жодною конвенційною ознакою.

Наказом Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 64 від 20.10.2016 р. ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі частин 4, 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Названий наказ позивач оскаржив до Державної міграційної служби України.

За результатами розгляду скарги Державною міграційною службою України складено висновок ОС № 2016КV0028 від 20 лютого 2017 р. згідно якому визнано за доцільне відмовити у задоволенні скарги позивача.

Цей висновок обґрунтовано і тим зокрема, що позивач не перебуває в міжнародному розшуку і протягом 2010-2014 років неодноразово безперешкодно відвідував Україну.

Рішенням Державної міграційної служби України № 11-17 від 22.02.2017 року скаргу ОСОБА_3 відхилено.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 р. № 3671-VI (надалі за текстом - «Закон № 3671-VI»).

Пункт 1 статті 1 цього Закону визначає біженця, як особу, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно пункту 4 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до пункту 13 названої статті Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Частиною 1 статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно частини 1 статті 8 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частиною 4 статті 8 Закону № 3671-VI передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до частини 1 статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

За приписами частини 5 статті 12 Закону № 3671-VI рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як на три місяці.

Відповідно до підпункту «б» пункту 8.3 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 649 від 07.09.2011 р. та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 р. за № 1146/19884, за результатами розгляду скарги ДМС в межах строку, передбаченого частиною п'ятою статті 12 Закону, приймає рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Звертаючись із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_3 стверджував, що він був змушений залишити територію Російської Федерації з політичних міркувань, перебуває у списку екстремістів та не може повернутися до країни своєї громадянської належності наслідок побоювань бути заарештованим, викраденим чи навіть вбитим.

Разом з тим, матеріали справи свідчать, що позивач був виключений з Переліку організацій і фізичних осіб, відносно яких є дані про їх причетність до екстремістської діяльності чи тероризму, на підставі підпунктів 1-3, 7-8 пункту 2.2 статті 6 Федерального закону від 07.08.2001 № 115-ФЗ.

При цьому, у період співбесіди сам ОСОБА_3 зазначав, що він не піддавався переслідуванням за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів.

Суд першої інстанції також вірно звернув увагу на те, що позивач прибув до України 15.11.2014 р., а із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише в жовтні 2016 року.

Сам по собі цей факт не є підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Разом з тим, за даними листа Адміністрації державної прикордонної служби України № 55/1609 від 07.10.2016 р. позивач у період з вересня 2010 р. по листопад 2014 р. три рази безперешкодно виїжджав з Російської Федерації до України та повертався назад.

У сукупності наведене беззаперечно свідчить про відсутність у ОСОБА_3 будь-яких побоювань стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.

За таких обставин судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи і правильно застосував до них норми матеріального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що окружним адміністративним судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційна скарга на постанову суду може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанова складена в повному обсязі 31 липня 2018 р.

Головуючий суддя І.О.Лічевецький

суддя В.П.Мельничук

суддя Г.В.Земляна