Рішення № 75584315, 20.07.2018, Центральний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Маріуполя)

Справа № 263/16074/17

Провадження № 2/263/579/2018

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 липня 2018 року місто Маріуполь

Жовтневий районний суд міста Маріуполя Донецької області в складі: головуючого - судді Папаценко П.І., при секретарі Масюк М.С., за участю представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Маріуполі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів, процентів за їх користування та інфляційних втрат -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом, просив суд стягнути на його користь з відповідача ОСОБА_4: на підставі ст.1212 ЦК України, безпідставно отримані грошові кошти у розмірі 16000 грн.; на вимогу ст.625 ЦК України, інфляційні втрати за період з 6.08.2014 року по жовтень 2017 року включно у розмірі 16041,60 грн., три відсотки річних від простроченої суми втрати за період з 6.08.2014 року по 5.12.2017 року у розмірі 1600,44 грн. та сплачені судові витрати. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив наступне. Відповідач ОСОБА_4 є колишня дружина, з якою побудував дім, розташований за адресою: м.Маріуполь, туп.Трипольський, 12. Шлюб між ними розірвано 21.03.2012 року. У листопаді 2012 року між ними відбулась усна домовленість, за якої він сплатить відповідачу грошові кошти в рахунок вартості ? частини вказаного домоволодіння за ринковою вартістю, яка складала 100000 грн. або 13000 доларів США. На виконання вказаної домовленості в січні 2013 року він сплатив відповідачу частину грошової компенсації в розмірі 8000 грн., а в лютому та березні 2013 року ще по 4000 грн., про що відповідач написала розписки. Загальна сума грошових коштів отриманих відповідачем склала 16 000 грн. 13.08.2013 року відповідач, незважаючи на домовленість, не повернувши отримані грошові кошти, звернулася з позовом до суду про визнання за нею права власності на ? частину земельної ділянка та вказаного будинку, не прийнятого в експлуатацію. Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 28.05.2014 року, який набрав законної сили 5.08.2014 року, за ОСОБА_4 визнане право власності на ? частку земельної ділянки за наведеною адресою, а незакінчений будівництвом житловий будинок визнаний спільною сумісною власністю його та відповідача. Таким чином, підстави для виплати відповідачу грошової компенсації за частку в домоволодінні відпала з часу набрання рішення суду законної сили, але відповідач відмовилась повертати грошові кошти у розмірі 16000 грн., незважаючи на численні його вимоги. В 2016 році він звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення вказаних грошових коштів за договором, але рішенням суду йому було відмовлено у задоволені позову внаслідок невірно обраного способу захисту порушеного права. За наведених обставин він вимушений вдруге звернутися до суду за захистом порушеного права.

В судове засідання позивач ОСОБА_3 не з’явився, про час, місце розгляду справи був повідомлена належним чином, надав суду заяву про підтримку позовник вимог та розгляд справи за його відсутності, його представник адвокат ОСОБА_1 в судовому засіданні послідовно наполягала на задоволені позову за обставинами наведеними в позовній заяві.

В наданій суду позивачем ОСОБА_3 відповіді на відгук відповідача стосовно позовних вимог, позивач зазначив, що при ухвалені рішення Іллічівським районним судом м.Маріуполя від 28.05.2014 року, судом не була дана оцінка трьом розпискам про отримання відповідачем 16000 грн. в рахунок компенсації вартості ? частини будинку. Крім того ніяких спільних кредитних зобов’язань у нього з відповідачем не було, ці доводи відповідача є надуманими, не підтверджені належними та допустимими доказами, про що свідчать і розписки в яких відповідач чітко зазначила підставу набуття нею від нього грошей. Стосовно спірних правових відносин не може бути застосований строк позовної давності, оскільки у вересні 2016 року він звертався з позовною заявою до Жовтневого районного суду м.Маріуполя, отже строк позовної давності ним не пропущений, так як він перервався, його перебіг почався заново.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з’явилася, про час, місце розгляду справи була повідомлена належним чином, разом з тим спрямувала до суду заяву про застосування строків позовної давності та відзив на позовну заву, в яких зазначила, що з позовом не згодна, викладене у позові не відповідає дійсності, оскільки гроші у розмірі 16 000 грн. були витрачені на погашення взаємних кредитних зобов’язань, які були отримані за час спільного побуту. Написані нею розписки були надані ОСОБА_3 до Іллічівського районного суду м.Маріуполя у цивільній справі №264/5994/13-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про розділ майна подружжя, разом з тим, суд оцінивши розписки визнав їх неналежним доказом у справі і не прийняв їх до уваги. За обставинами наведеними у розписках фактично договір не був укладений і посвідчений нотаріально. Просила суд до спірних правових відносин застосувати строк позовної давності, відмовити у задоволені позову ОСОБА_3, справу розглянути за її відсутності.

Представник відповідача ОСОБА_4 адвокат ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, заперечувала проти їх задоволення посилаючись на обставини наведені відповідачем.

При зазначених обставинах, суд вважає за можливе розглянути справу у відсутності осіб, які не з’явилися до суду, оскільки в матеріалах справи мається достатньо доказів для вирішення по суті спірних правових відносин.

Враховуючи позицію сторін, дослідивши матеріали цивільної справи, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для вирішення справи по суті, встановивши фактичні дані та відповідні їм правовідносини, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

При вирішенні спірних правових відносин суд перш за все керується наступними вимогами цивільно-процесуального законодавства.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За вимогами ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідне для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Зі змісту статті 12 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні ним правовідносини.

З наданих суду документів вбачається, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 21 лютого 2003 року по 21 березня 2012 року. В період шлюбу ними була придбана земельна ділянка, що розташована за адресою: м.Маріуполь, туп.Трипольський, 12, та розпочато будівництво житлового будинку за вказаною адресою.

6 грудня 2017 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 про повернення безпідставно отриманих коштів, мотивував вимоги тим, що за домовленості між ними він став сплачувати відповідачу грошові кошти в рахунок вартості ? частини вказаного домоволодіння за ринковою вартістю, яка складала 100000 грн. або 13000 доларів США. На виконання вказаної домовленості в січні 2013 року він сплатив відповідачу частину грошової компенсації в розмірі 8000 грн., а в лютому та березні 2013 року ще по 4000 грн., про що відповідач написала розписки.

Зі змісту трьох розписок вбачається, що вказані грошові кошти у розмірі 16 000 грн., передані ОСОБА_4, є грошовою сумою від суми, яка буде сплачуватись ОСОБА_3 за будинок розташований за адресою: м.Маріуполь, туп.Трипольський, 12.

Слід зазначити, що в розписках відсутні будь-які застереження щодо можливості витрачення грошей отриманих ОСОБА_4 на погашення взаємних кредитних зобов’язань.

Згідно рішення Іллічівського районного суду м.Маріуполя у справі №264/5994/13-ц від 28.05.2015 року, яке набрало законної сили 5.08.2014 року, позивач ОСОБА_4 13.08.2013 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю, його розподіл, визнання права власності, припинення права на частку у спільному майні, визнання факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Отже ОСОБА_4, звернулась 13.08.2013 року до суду з позовом про розподіл спільного сумісного майна, в тому числі і будинку та не повернувши отримані 16 000 грн., чим порушила домовленість з ОСОБА_3 на отримання грошової компенсації в рахунок вартості частини будинку.

Під час розгляду справи ОСОБА_3 надав суду розписки, написані ОСОБА_4, про сплату їй ОСОБА_3 частини грошової компенсації за будинок в січні 2013 рокуу розмірі 8000 грн., а в лютому та березні 2013 року ще по 4000 грн., про що відповідач написала розписки, при цьому сподіваючись, що вони будуть враховані при поділі спільного майна подружжя. Про наслідки своїх сподівань ОСОБА_3 дізнався 5.08.2014 року, коли рішення суду набрало законної сили.

За наслідками судового розгляду вказаної справи позов ОСОБА_4 задоволено частково. Незакінчений будівництвом житловий будинок, що розташований за адресою: м.Маріуполь, туп.Трипольський, 12, визнаний спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_3, проведений поділ і іншого сумісного майна колишнього подружжя.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області від 5.08.2014 року рішення Іллічівського районного суду м.Маріуполя у справі №264/5994/13-ц від 28.05.2015 року залишено без змін.

Досліджені у судовому засіданні за змістом вказані рішення та ухвала, свідчать про те, що в мотивувальних частинах судових рішень, надані розписки не одержали оцінку суду, тому обставини зазначені у розписках не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.

Враховуючи наведене, суд вважає безпідставним посилання відповідача ОСОБА_4 на витрату нею, отриманих грошових коштів у розмірі 16000 грн., на погашення взаємних кредитних зобов’язань, які були отримані за час спільного побуту та на оцінку судом розписок з визнанням їх неналежними доказами у справі і не прийняття їх до уваги.

Крім того, слід зазначити, що після ухвалення рішення Іллічівським районним судом м.Маріуполя у справі №264/5994/13-ц від 28.05.2015 року, позивач ОСОБА_3 самостійно у 2016 році звернувся до Жовтневого районного суду м.Маріуполя з позовом до ОСОБА_4 з приводу стягнення вказаних грошових коштів. За результатами судового розгляду у цивільній справі №263/12238/16-ц, рішенням суду від 23 травня 2017 року позивачу ОСОБА_3 було відмовлено у задоволені позовних вимог внаслідок невірно обраного способу захисту порушеного права.

Встановлена судом обставина відповідає дійсності оскільки не спростована відповідачем шляхом надання належних та допустимих доказів.

Загальні підстави для виникнення зобов'язань у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Згідно ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов’язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої, другої статті 509 ЦК України цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки. До підстав виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов'язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.

Згідно з частиною першою статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

В матеріалах справи відсутні докази існуванняміж сторонами договірних відносин.

Аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої, другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обовязків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобовязанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї тільки статті за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов’язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов’язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Установивши у справі відсутність у сторін договірних правовідносин, суд дійшов обґрунтованого висновку про існування підстав для застосування статті 1212 ЦК України у спірних правовідносинах.

Враховуючи наведене, підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_3 про стягнення, на його користь, з ОСОБА_4 безпідставно отриманих нею грошових коштів у розмірі 16 000 грн.

Щодо позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення процентів за користування безпідставно отриманих грошових коштів та інфляційних втрат слід зазначити наступне.

Предметом позову у цій частині позовних вимог є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих відповідно за період з 6 серпня 2014 року по 5 грудня 2017 року та з 6 серпня 2014 року по жовтень 2017 року.

З підставами такого стягнення суд не може погодитись, враховуючи наступне.

Згідно із ч.2 ст.1214 ЦК України у разі безпідставно одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (ст.536 ЦК України).

Статтею 536 ЦК України визначено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Частиною 1 ст.8 ЦК України визначено, якщо цивільні відносини не врегульовані цим кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього кодексу, іншими актами цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Оскільки розмір процентів за користування безпідставно отриманими коштами не встановлено, нарахування процентів здійснюється за аналогією закону на підставі приписів ч.1 ст.1048 ЦК України, яка регулює подібні правовідносини та встановлює, що у разі не встановлення договором розміру процентів їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

В постанові Верхового Суду України від 02.03.2016 року, №6-2491цс15 визначено, що якщо без достатньої правової підстави набуваються або зберігаються грошові кошти (як готівкові, такі і безготівкові), на них нараховуються відсотки згідно зі ст. 536 ЦК України з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність набуття або збереження грошових коштів. У разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3% річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 цього Кодексу.

Отже, у даному випадку, позовні вимоги позивача про стягнення з ОСОБА_4 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих відповідно за період з 6 серпня 2014 року по 5 грудня 2017 року та з 6 серпня 2014 року по жовтень 2017 року, з посиланням на положення статті 625 ЦК України є помилковим. Цією статтею регулюються зобов'язальні правовідносини. При цьому частина п'ята ст. 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.

За таких обставин позивачу слід відмовити у задоволені позовних вимог про стягнення з відповідача ОСОБА_4 інфляційних втрат за період з 6.08.2014 року по жовтень 2017 року включно у розмірі 16041,60 грн.та трьох відсотки річних від простроченої суми втрати за період з 6.08.2014 року по 5.12.2017 року у розмірі 1600,44 грн.

Суд критично оцінює доводи відповідача та його представника щодо спливу строків позовної давності та за наведеними обставинами підстав для задоволення їх заяви про застосування строків позовної давності не вбачає, оскільки право позивача на стягнення безпідставно отриманих грошових коштів виникло у нього з 5.08.2014 року, тобто з часу набрання законної сили рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя у справі №264/5994/13-ц від 28.05.2015 року, при цьому перебіг позовної давності був перерваний пред'явленням ОСОБА_3 у 2016 році позову до ОСОБА_4 у цивільній справі №263/12238/16-ц, отже позивач своєчасно, в межах строку позовної давності звернувся до суду з позовною заявою у цивільній справі № 263/16074/17, в якій ухвалюється рішення, що відповідає вимогам ст. 257 ЦК України.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат суд дійшов наступного висновку.

Згідно вимог ст. ст.133, 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи, до яких належать зокрема витрати на професійну правничу допомогу, на залучення експерта.

Відповідно до ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір», за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, справляється судовий збір у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. А також за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, справляється судовий збір у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

На час подання позовної заяви, тобто на 6.12.2017 року, позивачем підлягало до сплати 640 грн. судового збору за вимоги майнового характеру (матеріальна шкода), які ним сплачені за квитанцією №1 від 6.12.2017 року, а тому з відповідача на користь позивача слід стягнути судові витрати за сплату судового збору пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (позовні вимоги підлягають задоволенню на: 16000 грн. х 100% : 33642,04 грн. ціни позову = 47,56 %), тобто 47,56% від ціни позову (47,56% х 640 грн. : 100%), що складає 304,38 грн.

Аналізуючи викладені вище норми права, слід зазначити, що підставою для відшкодування відповідних судових витрат - в даному випадку витрат на професійну правничу допомогу - є відповідні докази на підтвердження таких витрат.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

На підтвердження понесених судових витрат позивачем на правничу допомогу, представником позивача адвокатом ОСОБА_1 були надані: квитанція до прибуткового касового ордеру №3 від 15 січня 2018 року на суму 1800 грн.; квитанція до прибуткового касового ордеру №57 від 6 липня 2018 року на суму 4000 грн., з яких вбачається, що ОСОБА_3 сплатила адвокату ОСОБА_1 вартість наданих нею послуг у розмірі 5800 грн., яку суд приймає до уваги, як належний доказ по справі.

Вказані судові витрати, понесені позивачем ОСОБА_3, підлягають стягненню з відповідача ОСОБА_4, оскільки обумовлені вимогами закону.

Керуючись, ст.ст.12,13,76,81-82,141,247,259,263-265,268 ЦПК України, суд –

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів, процентів за їх користування та інфляційних втрат- задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 безпідставно отримані грошові кошти в розмірі 16 000 грн. та судові витрати в розмірі 6104,38 грн., що складаються із сплаченого судового збору у розмірі 304,38 грн. та оплачених витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5800 грн.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Згідно пп.15.5 п.1 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України, в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи - апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, до Апеляційного суду Донецької області через Жовтневий районний суд м.Маріуполя Донецької області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: П.І. Папаценко