Постанова № 75575817, 19.07.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/5447/18

Номер справи місцевого суду: 523/13833/17

Головуючий у першій інстанції Малиновський О.М.

Доповідач Сегеда С. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.07.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області, у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Гірняк Л.А.,

Цюри Т.В.,

за участю:

секретаря Лопотан В.І.,

представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

представника ДП «МТП «Чорноморськ» - Марченко О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2018 року у цивільній справі за позовомОСОБА_3 до Державного підприємства «Морський торгівельний порт «Чорноморськ»про заміну формулювання звільнення, стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку, за участю третьої особи ОСОБА_6,

встановив:

Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що при виконанні трудових обов'язків позивачем ОСОБА_3, відповідачем - Державним підприємством «Морський торгівельний порт «Чорноморськ» (далі -ДП «МТП «Чорноморськ») не допускалось порушення трудового законодавства, у зв'язку з чим звільнення позивача з займаної посади за ч.3 ст. 38 КзПП України є неможливим.

З таким висновком суду погоджується колегія суддів, з огляду на наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, з 14.12.2015р. позивач ОСОБА_3 був прийнятий на роботу у ДП «МТП «Іллічівський», який згодом змінив назву на ДП «МТП «Чорноморськ» на посаду начальника служби безпеки з п'ятиденним робочим тижнем, суботою та неділею вихідними днями (т.1, а.с.20).

Згідно наказу № 508/0-1 від 11.09.2017р., виданого в.о. директора підприємства ОСОБА_6, ОСОБА_3 було звільнено з займаної посади з 11.09.2017р. за ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням (т.1, а.с.88). Підставою для звільнення стала заява ОСОБА_3 від 07.09.2017р., доповнена заявою від 11.09.2017р. про його звільнення за власним бажанням з 11.09.2017р. за ч.3 ст. 38 КЗпП України у зв'язку з порушенням трудового законодавства з боку ДП «МТП «Чорноморськ»(т.1, а.с.86,87).

При цьому суд першої інстанції вказав, що представлена з боку ОСОБА_3 заява про його звільнення за ч.3 ст. 38 КЗпП України від 30.08.2017р. відповідачем не врахована, так як матеріали справи не містять доказів її отримання відповідачем у справі.

Разом з тим, з урахуванням прийнятих відповідачем заяв від ОСОБА_3, в яких зазначені всі підстави порушення законодавства про працю ідентичні тим, які були зазначені в заяві від 30.08.2017р., то вказана заява фактично правого значення для розгляду справи не має.

Звертаючись до працедавця із вказаними заявами від 07.09.2017р. та від 11.09.2017р. позивач ОСОБА_3 зазначив наступні порушення трудового законодавства з боку підприємства:

порушення частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» де роботодавець не провів консультації з профспілкою, членом якої він був, про заходи щодо запобігання звільнення чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень, що передувало наказу № 496 від 21.08.2017р. про зміни в організації виробництва і праці (т.1, а.с.59-62), а як наслідок - порушення ст. 32 КЗпП України, щодо неповідомлення його за два місяця про зміну істотних умов праці;

порушення ст. 110 КЗпП України, яке виразилось у неповідомленні його при кожній виплаті заробітної про відомості, зазначені у вказаній статті;

порушення ст. 79 КЗпП України та ст. 10 Закону України «Про відпустки», щодо не повідомлення його роботодавцем письмово про дату початку відпустки за два тижні до встановленого графіком терміну;

порушення ст. 116 КЗпП України під час його звільнення щодо не виплати йому вихідної допомоги в силу статті 44 КЗпП України.

Вирішуючи виниклий спір, суд першої інстанції виходив із того, що правовідносини, які виникли між сторонами з урахування спору регулюються ч.1 ст. 38 КЗпП України, якою передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Згідно ч.3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Таким чином, аналіз вказаної норми трудового права дає підстави дійти висновку, що працівник має право в будь-який час розірвати трудовий договір, письмово попередивши власника про звільнення за два тижні. За відсутності причин, які свідчать про неможливість продовження працівником роботи, сторони трудового договору вправі домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку. При цьому звільнення працівника з підстав визначених ч.3 ст. 38 КЗпП України може мати місце у випадку наявності факту порушення роботодавцем законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи.

Так, відповідно до правових позицій Верховного Суду України, які викладені в постанові від 22 травня 2013 року, у цивільній справі № 6-34 цс-13, для визначення правової підстави розірвання трудового договору за ч.3 ст. 38 КЗпП України значення має сам лише факт порушення роботодавцем законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причини такого порушення та його істотність.

Виходячи з положень ч.3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, саме на позивача в даному випадку покладається обов'язок доведеності факту порушення роботодавцем законодавства про працю, що спонукало його на звільнення на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України.

Вирішуючи вищевказані питання, суд першої інстанції правильно виходив із того, що в.о. керівника ДП «МТП «Чорноморськ» 21.08.2017р. було видано наказ №496, яким були запроваджені зміни в організації виробництва і праці, п. 8 якого було передбачено ліквідацію служби безпеки порту з 23.11.2017р., що безумовно відноситься до змін істотних умов праці.

При цьому, суд прийняв до уваги пояснення ОСОБА_3 надані ним у судовому засіданні, в яких він зазначав, що заява про звільнення фактично була викликана наказом про ліквідацію служби безпеки порту, а він вважав, що його вивільнення є неминучим, а відтак не мав наміру продовжувати подальше виконання покладених на нього обов'язків.

Таким чином, на думку позивача ОСОБА_3, у відповідності до ч.3 ст. 32 КЗпП України роботодавець був зобов'язаний повідомити його про можливе наступне його вивільнення в зв'язку з ліквідацією за два місяця, тобто не пізніше 23.09.2017р. Крім того, власник або уповноважений ним орган під час вирішення питання про звільнення працівника у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, повинен був переконатися, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, з'ясувати чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі тощо.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_3 вніс заяву про його звільнення за власним бажанням до настання двомісячного строку та дотримання роботодавцем необхідних умов при такому звільненні.

З цих підстав суд дійшов правильного і обгрунтованого висновку про те, що не можна вважати, що вказаним наказом було порушено законодавство про працю з боку ДП «МТП «Чорноморськ» в частині істотних змін умов праці позивача.

Більше того, під час судового засідання представник відповідача пояснила, що адміністрація порту не мала наміру вивільняти позивача за вказаним наказом, оскільки служба безпеки фактично не ліквідовувалась, а об'єднувалась з іншим структурним підрозділом в один.

Обгрунтовано не прийняв до уваги суд і посилання позивача, як на порушення трудового законодавства ст.. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», оскільки дії такого закону поширюється на діяльність профспілок, їх організацій, об'єднань профспілок, профспілкових органів і на профспілкових представників у межах їх повноважень, на роботодавців, їх об'єднання, а також на державні органи та органи місцевого самоврядування. Тобто, суд дійшов правильного висновку, що не проведення консультацій роботодавцем з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень, ніяким чином не порушило трудові права та інтереси ОСОБА_3

У відповідності до ст. 110 КЗпП України при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; в) сума заробітної плати, що належить до виплати.

Разом з тим, вказаною нормою закону форма такого повідомлення з боку власника або уповноваженого ним органу не передбачена. З представлених з боку відповідача документів убачається, що на підприємстві при кожній виплаті заробітної плати виготовляється довідка за формою №2, в якій відображаються всі обов'язкові відомості передбачені статтею 110 КЗпП України (т.1, а.с.63). Позивачем такі посилання не спростовані та не доведено, що такі дані за формою №2 ним не отримувались. Крім того, посилаючись на порушення трудового законодавства в цій частині, позивач не зазначив, яким чином не отримання таких даних вплинуло на його звільнення з займаної посади, в той час коли між ним та підприємством не виникло будь-яких спорів про розмір, строк та порядок виплати заробітної плати і обов'язкових відрахувань.

Що стосується посилань позивача на порушення статті 79 КЗпП України та статті 10 Закону України «Про відпустки», якими визначено, що конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов'язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну, то вони є безпідставними,з огляду на наступні обставини.

Так, з представлених відповідачем графіків відпусток, погоджених з ОСОБА_3, останній повинен був використати чергову відпустку у серпні 2016р. Із заявою про надання йому частини щорічної відпустки терміном 12 діб з 01.08.2016р. ОСОБА_3 звернувся до підприємства 04.07.2016р. (т.1, а.с.66). Наказом №6541 від 05.07.2016р. ОСОБА_3 було надано вказану відпустку, з яким він був ознайомлений особисто (т.1, а.с.64,66,67). Залишок чергової відпустки за 2016р. було надано ОСОБА_3 за його заявою від 05.09.2016р. наказом від 07.09.2016р. №9242 з 03.10.-22.10.2016р., з яким також позивача було особисто ознайомлено (т.1, а.с.68,69). У 2017р. згідно представленого графіку щорічних відпусток ОСОБА_3 використав щорічну відпустку у травні (14днів) та у липні (17днів). З відповідними наказами про надання відпусток ОСОБА_3 повідомлявся особисто більш ніж за два тижні до їх початку (т.1, а.с.72-75).

Що стосується посилання позивача ОСОБА_3 у позовній заяві про позбавлення його права підпису заявок на оформлення персональних перепусток, транспортних перепусток, матеріальних перепусток та припинення дії його перепустки для входу в адмінбудівлю Управління порту та на виробничі території порту, як на підставу порушення законодавства про працю, зокрема на неповідомлення його про зміну істотних умов праці за два місяця, то суд першої інстанції обгрунтовано з ними не погодився.

Так, як вбачається із заяв ОСОБА_3 до ДП «МТП «Чорноморськ» про порушення трудового законодавства, то він не заявляв підприємству про зазначені порушення, а були ним вказані лише у позовній заяві до суду.

Крім того, у відповідності до ст. 32 КЗпП України скасування права підпису заявок на оформлення персональних і транспортних перепусток не може вважатися зміною істотних умов праці, оскільки такі повноваження не були передбачені посадовою інструкцією начальника служби безпеки порту - ОСОБА_3, а тому ніяким чином не вплинули на обсяг його організації виробництва і праці (т.1, а.с.90-96).

Також не може вважатись і зміною істотних умов праці і припинення дії перепустки на ім'я ОСОБА_3, оскільки постійним місцем роботи позивача був кабінет в приміщенні будівлі порту, де відсутня система контролю управління доступом, що підтвердив сам ОСОБА_3 у судовому засіданні. З цих підстав, позивач не був обмежений у виконанні своїх безпосередніх посадових обов'язків за встановленим роботодавцем постійним місцем його роботи. Крім того, пунктами 2.4.4., 2.6. «Положення про режим охорони та перепускну систему на окремих об'єктах ДП «МТП «Чорноморськ», затвердженого наказом №674 від 25.11.2016р., співробітники служби безпеки при виконанні своїх службових обов'язків мають право безперешкодного входу на всі об'єкти і адміністративні будівлі у будь-який час. Забороняється перешкоджати службовій діяльності працівників служби безпеки, відділів охорони СБДР при виконанні ними своїх обов'язків. Тобто, ОСОБА_3 за своєю посадою та в силу зазначених вище положень мав безперешкодний доступ на всі об'єкти і адміністративні будівлі порту у будь-який час і за відсутності перепустки.

Крім того, судом враховується та обставина, що рішення про припинення дій перепусток щодо робітників порту, в тому числі і відносно ОСОБА_3, було прийнято 22.08.2017р., в той же час ОСОБА_3 з 28.08. по 09.09.2017р. перебував на лікарняному, а в перший день виходу на роботу (11.09.2017р.) був звільнений за власним бажанням. При цьому, позивач не надав суду жодного належного доказу, який би вказував, що йому в період з 22.08. по 27.08.2017р. перешкоджали у виконанні службових обов'язків за відсутності перепустки.

Що стосується порушень ст. 116 КЗпП України, на які посилається заявник апеляційної скарги ОСОБА_3, зазначаючи, що під час його звільнення, йому не була виплачена тримісячна вихідна допомоги в силу статті 44 КЗпП, то такі посилання не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки підстави для звільнення позивача за ч.3 ст. 38 КЗпП України позивачем суду не доведені.

З цих підстав колегією суддів не приймається до уваги розрахунки середнього заробітку ОСОБА_3 на час видачі наказу про його звільнення, які надані суду представником ОСОБА_3 - ОСОБА_4.(т.2, а.с.44-46).

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного і обгрунтованого висновку про те, що матеріали справи не містять підстав для звільнення позивача ОСОБА_3 за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки позивач не довів суду тих обставин, що відповідачем порушувались умови трудового законодавства, які б давали підстави для звільнення його за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, про що вказано вище.

Відтак, не встановивши вини роботодавця у порушенні вимог трудового законодавства, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для зміни причини звільнення позивача за ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Разом із тим, поза увагою суду залишилося те, що в разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (ч.3 ст. ст. 38 КЗпП України), не підтверджуються, або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на ч. 1, або просто ст. 38 КЗпП України.

Таких правових позицій дотримувався Верховний Суд України, згідно його Постанови від 22 травня 2013 року, у справі № 6-34цс13, про що вказано вище.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що відповідач не вправі змінювати підставу розірвання трудового договору на ч. 1, або просто ст. 38 КЗпП України за відсутності на те волевиявлення позивача.

З цих підстав, наказ ДП «МТП «Чорноморськ» від 11.09.2017 року № 508/О-1 про припинення трудового договору з ОСОБА_3 за ст. 38 КЗпП України, є незаконним і підлягає скасуванню.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що заявляючи позовні вимоги про заміну формулювання звільнення, стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку, позивач ОСОБА_3 обгрунтовував свої позовні вимоги незаконністю вказаного наказу ДП «МТП «Чорноморськ» від 11.09.2017 року № 508/О-1, про що свідчать його позовні вимоги та оскаржуване судове рішення, в якому також зазначено про те, що позивач ставить перед судом питання про визнання вказаного наказу незаконним.

Разом з тим, враховуючи, що позивач не ставить перед судом питання про поновлення його на роботі, колегія суддів не вирішує зазначеного питання, обмежившись лише визнанням вказаного наказу незаконним і його скасуванням.

Крім того, звертаючись до суду з позовом, позивач ОСОБА_3 серед іншого просив стягнути на його користь з відповідача вихідну допомогу при звільненні, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Судом першої інстанції було відмовлено в позові з тих підстав, що судом не було встановлено факту невиплати вихідної допомоги і середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки вказані вимоги є похідними він первісних позовних вимог, у задоволенні яких позивачу було відмовлено, про що зазначено в оскаржуваному судовому рішенні.

Однак, враховуючи, що визнаючи незаконним і скасовуючи наказ ДП «МТП «Чорноморськ» від 11.09.2017 року № 508/О-1, колегія суддів зазначає, що позивач ОСОБА_3 не вважається таким, що припинив трудові відносини з відповідачем, у зв'язку з чим останній не повинен сплачувати йому вихідну допомогу при звільненні і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

З підстав викладеного, судове рішення в цій частині також підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про виплату позивачу ОСОБА_3 вихідної допомоги при звільненні і середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, через їх безпідставність.

Таких правових позицій дотримується Верховний Суд в своїй Постанові від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17, провадження № 61-13588св18 (т.2, а.с.60-62).

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги частково надав суду достатні, належні і допустимі докази існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти позовних вимог, оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам, доводи апеляційної скарги його частково спростовують, оскільки рішення ухвалено не у повній відповідності до вимог матеріального і процесуального права.

У зв'язку з цим апеляційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржуване рішення суду, в частині відмови у визнанні незаконним наказу ДП «МТП «Чорноморськ» від 11.09.2017 року № 508/О-1 про припинення трудового договору з ОСОБА_3 за ст. 38 КЗпП України, стягнення вихідної допомоги і середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід скасувати та прийняти постанову, якою визнати незаконним і скасувати вказаний наказ про припинення трудового договору з ОСОБА_3 за ст. 38 КЗпП України, а також відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до ДП «МТП «Чорноморськ» про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

В іншій частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2018 року слід залишити без змін.

Крім того, у відповідності до ст. 141 ЦПК України, та враховуючи, що позивач ОСОБА_3 є інвалідом 2 групи (т.1, а.с.274), колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ДП «МТП «Чорноморськ» на користь держави судовий збір за подання позову в розмірі 640 грн. за позовні вимоги, які ухвалені не на користь ДП «МТП «Чорноморськ».

Також колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ДП «МТП «Чорноморськ» на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 960 грн., за вимоги апеляційної скарги, які були ухвалені не на користь ДП «МТП «Чорноморськ», за реквізитами апеляційного суду Одеської області.

Керуючись ст. 141, ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, п.4 ч.2 ст. 376, ст.ст. 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2018 року, в частині відмови у визнанні незаконним наказу Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» від 11.09.2017 року № 508/О-1 про припинення трудового договору з ОСОБА_3 за ст. 38 КЗпП України, стягнення вихідної допомоги і середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, скасувати.

Прийняти постанову, якою визнати незаконним і скасувати наказ Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» від 11.09.2017 року № 508/О-1 про припинення трудового договору з ОСОБА_3 за ст. 38 КЗпП України.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовити.

В іншій частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2018 року залишити без змін.

Стягнути з Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» на користь держави судовий збір за подання позову в розмірі 640 грн.

Стягнути з Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 960 грн. за реквізитами апеляційного суду Одеської області, а саме:

Отримувач коштів - УК у м.Одесі/Малиновськ. р-н/22030101

Код отримувача (код за ЄДРПОУ) - 38016923

Банк отримувача - Казначейство України (ЕАП)

Код банку отримувача (МФО) - 899998

Рахунок отримувача - 34315206080031

Код класифікації доходів бюджету - 22030101

Призначення платежу - *;101.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 27.07.2018 року.

Судді апеляційного суду Одеської області: С.М. Сегеда

Л.А. Гірняк

Т.В. Цюра