Постанова № 75559449, 24.07.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/17852/17 Суддя (судді) першої інстанції: Бояринцева М.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2018 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача: Федотова І.В.,

суддів: Літвіної Н.М. та Сорочка Є.О.,

за участю секретаря Часник А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу

Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2018 року у справі за адміністративним позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИЛА:

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - позивач), звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - відповідач), в якому просив

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 31 липня 2017 року №1726594603142;

- зобов'язати відповідача відновити у реєстрі неприбуткових установ та організацій відомості щодо позивача;

- зобов'язати відповідача не здійснювати податковий контроль позивача як платника податку на прибуток, у тому числі, але не виключно шляхом не здійснення обліку платника податку на прибуток, не вчиняти та не направляти податкових повідомлень - рішень, податкових вимог, не нараховувати пені та штрафних санкцій, не застосовувати положення глави 11 «Відповідальність» розділу ІІ Податкового кодексу України.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2018 року адміністративний позов було задоволено частково.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В апеляційній скарзі відповідач вказує на правомірність прийняття оскаржуваного рішення.

У відповідності до статті 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, які з'явились в судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що з метою включення до нового реєстру неприбуткових установ та організацій 12 жовтня 2016 року позивач звернувся до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва із реєстраційною заявою платника податку за формою 1-РН щодо отримання ознаки неприбуткової організації, в якій вказано, що установчі документи оприлюднені на порталі електронних сервісів відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань».

Листом від 11 листопада 2016 року за № 3303/10/26-59-12-05-30 Державна податкова інспекція у Шевченківському районі м. Києва повідомила керівника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що установчі документи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не відповідають вимогам підпункту 133.4.1, підпункту 133.4.2 п. 133.4 ст.133 Податкового кодексу України та пункту 7 Порядку ведення Реєстру неприбуткових установ та організацій, включення неприбуткових підприємств, установ та організацій до Реєстру та виключення з Реєстру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.07.2016 № 440.

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся до Державної фіскальної служби України щодо включення до Реєстру неприбуткових установ та організацій.

Листом від 31 грудня 2016 року Державна фіскальна служба України повідомила позивача, що Фонд може бути включений до нового Реєстру у разі, якщо його установчі документи будуть приведені у відповідність до вимог пункту 133.4 статті 133 Кодексу.

В листі підставою для висновків про невідповідність установчих документів визначено, що однією з умов віднесення підприємств, установ та організацій до неприбуткових організацій є наявність в установчих документах вимог щодо передачі активів одній або кільком неприбутковим організаціям відповідного виду або зарахування до доходу бюджету у разі припинення юридичної особи (у результаті її ліквідації, злиття, поділу, приєднання або перетворення). Пунктом 9 ст. 3 Закону України «При систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що реорганізація та ліквідація Фонду здійснюються на підставі окремого закону. Враховуючи відсутність зазначеного закону, неможливо підтвердити дотримання Фондом, у разі його припинення як юридичної особи, вимог п. 133.4 ст. 133 Кодексу.

31 липня 2017 року Державною податковою інспекцією у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві на підставі підпункту 133.4.5 п. 133.4 ст. 133 Податкового кодексу України прийнято рішення № 1726594603142 про виключення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з Реєстру неприбуткових установ та організацій.

Тобто, підставою для виключення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з Реєстру неприбуткових установ та організацій стали обставини відсутності окремого закону, який регулював би порядок здійснення реорганізації та ліквідації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Не погоджуючись з таким рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність прийняття оскаржуваного рішення,оскільки відсутність правового регулювання певних правовідносин не може покладати на будь-яку особу додаткового зобов'язання, в тому числі щодо сплати податків.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності суд першої інстанції обґрунтовано виходив з наступних правових норм.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України (стаття 93 Конституції України).

При цьому, законодавча ініціатива (фр. Initiative від лат. Initium - початок) - це стадія законодавчої процедури, що полягає у внесенні уповноваженим органом або посадовою особою (суб'єктом права законодавчої ініціативи) до парламенту офіційної пропозиції про прийняття, зміну або скасування законодавчого акта.

Реалізація права законодавчої ініціативи - внесення законопроекту - є реакцією на визрілу в суспільстві потребу в урегулюванні нормами права тієї чи іншої соціальної проблеми. Виявлення такої проблеми є завданням суб'єктів права законодавчої ініціативи.

Таким чином, Конституцією України визначено виключне право суб'єктів законодавчої ініціативи на внесення до парламенту законопроектів.

Разом з тим, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не передбачено у Фонду гарантування вкладів фізичних осіб повноважень щодо звернення до суб'єктів законодавчої ініціативи з пропозицією щодо розробки законопроектів.

При цьому, суд першої інстанції зазначив, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб не може нести додаткову майнову відповідальність щодо сплати податку на прибуток в зв'язку з відсутністю відповідного закону який регулював би порядок здійснення реорганізації та ліквідації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, враховуючи, що у відповідності до вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є неприбутковою установою.

Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано вказував на правову позицію Європейського суду з прав людини щодо відповідальності держави щодо виконання власних повноважень.

Зокрема, згідно з пунктами 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі RYSOVSKYY v. UKRAINE (Рисовський проти України) заява № 29979/04, у якому проаналізовано поняття "належне урядування".

У разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

При цьому суд першої інстанції посилався на принцип «належного урядування», який не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

Також суд першої інстанції зазначає про необхідність дотримання таких принципів права як «законні очікування» та «юридична визначеність», які знайшли своє відображення в практиці Суду Європейського Союзу (European Court of Justice, ECJ), який виступає останньою інстанцією у справах про застосування acquis communautaire - права Європейського Союзу (ЄС) - та забезпечує єдність застосування права ЄС в державах-членах.

Відповідна позиція цього Суду закріплена в його рішенні у хрестоматійній справі Salumi щодо ретроактивної дії законодавства: «Зазначена інтерпретація забезпечує визнання принципів юридичної визначеності та захисту законних очікувань, за змістом яких дія (наслідки) права Співтовариства повинна бути чіткою і передбачуваною для тих, на кого воно розповсюджується».

При цьому колегія суддів апеляційного адміністративного суду зазначає, що обираючи спосіб захисту порушеного права, слід врахувати положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Зважаючи на природу та підстави даного спору та, оскільки спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення, - колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо скасування рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 31 липня 2017 року № 1726594603142 та зобов'язання відповідача відновити у Реєстрі неприбуткових установ та організацій відомості щодо Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Доводи апеляційної скарги щодо непоширення на Фонд як юридичної особи публічного права положень п. 133.4 ст. 133 Податкового кодексу України є безпідставними, так як згідно ст.81 Цивільного кодексу України юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Отже, вимоги визначені в п. 133.4 ст. 133 Податкового кодексу України повинні бути закріплені у відповідному нормативно-правовому акті, який регулює діяльність юридичної особи публічного права.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, повно дослідив докази по справі та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи викладені в касаційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстави для скасування або зміни рішення відсутні.

Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду від 26 лютого 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.

Головуючий суддя:

Судді:

Повний текст постанови виготовлено 27.07.2018 року.