Рішення № 75556157, 19.07.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

19.07.2018Справа № 910/1948/18За позовом Приватного акціонерного товариства "Білоцерківська Теплоелектроцентраль"

до 1)Національного банку України

2) Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит"

про визнання договору недійсним

Суддя Усатенко І.В.

Секретар судового засідання Микитин О.В.

Представники учасників справи:

від позивача: Довбиш С.П

від відповідача - 1: Перетятько С.М.

від відповідача - 2: Горобець Р.В

В судовому засіданні 19.07.2018 на підставі ст. 240 ГПК України прийнято скорочене рішення суду.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство "Білоцерківська теплоелектроцентраль" звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Національного банку України та Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" про визнання іпотечного договору недійсним.

Позовні вимоги мотивовані тим, що укладений між відповідачами іпотечний договір від 16.02.2015 (зареєстрований в реєстрі за № 746) укладений за відсутності у ньому істотних умов, що є підставою для визнання іпотечного договору недійсним в судовому порядку. Позивач зазначає, що Іпотечний Договір від 16.02.2015 укладений із порушенням вимог ст. 5 Закону України "Про іпотеку", ч. 3 ст. 180 ГК України, ч. 1 ст. 575 ЦК України, оскільки фактично в іпотеку було передано майно, якого реально не існує як єдиного об'єкту нерухомого майна, яке можна ідентифікувати як об'єкт нерухомого майна, а також не було зареєстровано в порядку, передбаченому законодавством, як окремий об'єкт права власності, а відтак не набуло статусу об'єкта нерухомості в передбаченому законом порядку, і відповідно не може бути предметом іпотеки згідно з ст. 5 Закону України "Про іпотеку", в зв'язку з чим, позивач просить на підставі п. 3 ч. 1, ч. 2 ст. 18 Закону України "Про іпотеку" та ч. 1 ст. 203 ЦК України визнати Іпотечний договір недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.03.2018 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 16.04.2018.

27.03.2018 через канцелярію суду від відповідача 1 надійшов відзив, в якому він проти позову заперечує, посилаючись на норми права щодо свободи договору на те, що переданий в іпотеку об'єкт є цілісним майновим комплексом, оскільки, включає в себе речі необхідні для використання його за цільовим призначенням, а тому сторони досягли згоди з приводу всіх істотних умов договору і відсутні підстави для визнання правочину недійсним. Також, відповідач-1 зазначає, що такі твердження Національного банку України повністю узгоджують з позицією Верховного Суду, що відображена в постанові від 07.03.2018 у справі № 910/24073/16. Крім того, зазначено, що недійсність частини правочину не тягне за собою недійсність його в цілому, правомірність правочину презюмується.

Через канцелярію суду 06.04.2018 відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує, посилаючись на те, що в іпотеку було передано цілісний майновий комплекс з приналежними речами, що не заборонено законом, а тому відсутні підстави для визнання договору недійсним.

16.04.2018 в підготовчому засіданні оголошено перерву до 14.05.2018.

Через канцелярію суду 16.04.2018 від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача 1, в якій він зазначає, що за іпотечним договором було передано окремо нерухоме та рухоме майно, що в тому числі підтверджується технічною документацією. Також позивач вважає, що у разі передання в іпотеку цілісного майнового комплексу, в тому числі мали бути передані заборгованість (дебіторська та кредиторська), сировина, що не було зроблено, вказане підтверджує передачу в іпотеку різних об'єктів. Позивач наголошує, що при розгляді справи № 910/24073/16 судом не досліджувалась обставина щодо передачі в іпотеку саме цілісного майнового комплексу, а тому вказане рішення не має преюдиційного значення при вирішенні даної справи. Крім того, оскільки, майно не зареєстроване в установленому законом порядку, то весь правочин підлягає визнанню недійсним.

16.04.2018 через канцелярію суду від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача 2, в якій позивач вказує, що рухоме майно, передане в іпотеку не є приналежністю нерухомого майна, а тому не є частиною цілісного майнового комплексу. Крім того, оскільки, в іпотеку не передано сировину і зобов'язання іпотекодавця, що входять до цілісного майнового комплексу, це свідчить, що в іпотеку переданий не цілісний майновий комплекс. В іпотеку передано майно, якого реально не існує, оскільки воно не зареєстровано у встановленому законом порядку, а при розгляді справи № 910/24073/16 судами не досліджувались обставини щодо предмета іпотеки в розумінні цілісного майнового комплексу, оскільки, позивач на вказану обставину для недійсності договору не посилався у позові.

14.05.2018 від відповідача 1 надійшли заперечення на відповідь на відзив. Відповідач 1 зазначає, що власник майна розпоряджається ним на власний розсуд, і тому передача в іпотеку не всього майна, передбачено ст. 191 ЦК України не є підставою для недійсності правочину. У запереченні зазначено, що методичні рекомендації, щодо визначення нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній реєстрації, на які посилається позивач, не застосовуються до господарсько-правових відносин і не є нормативним актом.

Ухвалою суду від 14.05.2018 продовжено відповідачу 1 строк визначений протокольною ухвалою суду від 16.04.2018 та прийнято подані ним 14.05.2018 заперечення на відповідь на відзив з додатками.

Ухвалою суду від 14.05.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 18.06.2018.

Ухвалою суду від 18.06.2018 відкладено судове засідання на 25.06.2018.

В судовому засіданні 25.06.2018 оголошено перерву до 19.07.2018.

В судовому засіданні 19.07.2018 представник позивача підтримав обставини, викладені в заява по суті справи на підтвердження позовних вимог. Крім того, позивач зазначив, що оскільки, в іпотеку було передано в тому числі рухоме майно, яке не є приналежною річчю, що суперечить Закону України "Про іпотеку", то фактично мала місце в даному випадку застава майна, для якої обов'язковим є визначення чіткої суми зобов'язання, яке забезпечується, чого відповідно не було зроблено у спірному договорі.

Представники відповідача підтримали доводи, викладені в заявах по суті справи в спростування позовних вимог.

Відповідно до ст. 217 ГПК України про закінчення з'ясування обставин та перевірки їх доказами суд зазначає в протоколі судового засідання і переходить до судових дебатів.

В судових дебатах представник позивача підтримав позовні вимоги, просив суд задовольнити позов.

Представники відповідача проти позову заперечували, просили у задоволенні позовних вимог відмовити.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

16 лютого 2015 між Національним банком України (іпотекодержатель), Публічним акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит" (позичальник) та Приватним акціонерним товариством "Білоцерківська теплоелектроцентраль" (іпотекодавець) укладено Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрований в реєстрі за №746, який забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з Генерального кредитного договору про надання стабілізаційного кредиту від 16.02.2015 № 44, укладеного між іпотекодержателем та позичальником, а також всіх додаткових договорів (угод), що будуть укладені до нього, а також з усіх окремих кредитних договорів (та змін до них), які укладені/будуть укладені в рахунок Генерального кредитного договору про надання стабілізаційного кредиту (далі разом або окремо згадуються як Кредитні договори), в тому числі, щодо суми зобов'язань, строків їх виконання, розміру процентів та інших умов, у тому числі щодо:

- повернення позичальником заборгованості за кредитом у сумі, на умовах та в строки, визначені Кредитними договорами;

- виконання позичальником інших зобов'язань, передбачених Кредитними договорами, у повному обсязі, на умовах і в строки, визначених в Кредитних договорах (у тому числі при зміні строків виконання зобов'язань), у тому числі зобов'язань щодо сплати неустойок (пені та штрафу) та відшкодування збитків.

Відповідно до п. 5 Договору, в забезпечення виконання позичальником зобов'язань за Кредитними договорами іпотекодавець надає в іпотеку належне йому на праві власності майно:

1) Єдиний майновий комплекс, що знаходиться за адресою: Київська область, м. Біла Церква, вул. Запорожця Петра, будинок № 361 {далі Предмет іпотеки-1). Нерухоме майно

Єдиного майнового комплексу, складається з наступних складових частин об'єктів нерухомого майна:

- головний корпус ТЕЦ і майстерні котельників, турбіністів і ЦТАВ, загальною площею 21627,7 кв.м.;

- об'єднаний допоміжний корпус № 2 (літ. був. Б2,Т), загальною площею 916,8 кв.м,;

- водогрійна котельня (літ. Т) загальною площею 1032,8 кв.м.;

- приміщення газоаналізаторів (літ. Ф), загальною площею 24,4 кв.м,;

- ГРП ТБЦ (літ, Н), загальною площею 154,8 кв.м.;

- приміщення електролізної (літ. В), загальною площею 154,2 кв.м,;

- будівля маслоапараторної (літ. М), загальною площею 174,2 кв.м.;

- головний розподільний пристрій (літ, Ц) загальною площею-1101,4 кв.м.;

- головний щит управління (літ. Ч), загальною площею 1655,6 кв.м.:;

- побутові приміщення (літ. У), загальною площею 33,3 кв.м.;

- будівля масломазутогосподарства (літ. З), загальною площею 1698,5 кв.м;

- протипожежна насосна (літ. Ж), загальною площею 195,2 кв.м.;

- об'єднаний допоміжний корпус № 1 (літ. К2), загальною площею 6267,4 кв.м.;

- насосна станція промзливної каналізації (літ. О), загальною площею 18,2 кв.м,;

- склад гідразіну, вбудований в ОДК-1 (літ. К), загальною площею 85,6 кв.м,;

- службовий корпус (літ. Б), загальною площею 3296,4 кв.м.;

- прохідна (літ. Р), загальною площею 7,9 кв.м.;

прохідна ТБЦ (літ. Г), загальною площею 213,1 кв.м.;

- будівля для залучених: рем. служб (літ. Я2), загальною площею 463,1 кв.м.;

- каналізаційна насосна станція госп. побутових стоків (літ. П), загальною площею 30,5

кв.м.;

- очисні споруди пром. дощових стоків (літ. Ш), загальною площею 45,9 кв.м.;

- насосна пінопожежогасіння (літ. X), загальною площею 134,8 кв,м.;

- мазутонасосна (літ. С), загальною площею 710.0 кв.м.;

- сховище ізотопів (літ. Р2) загальною площею 19,3 кв м;

- автогосподарство (гаражі) (літ. Д). загальною площею 704,6 кв.м,;

- теплохолодний склад (літ. Ш-3), загальною площею 943,9 кв.м.;

- склад ППМ (літ. Х2), загальною площею 56.1 кв.м.;

- резервуари (літ. 1-3);

- цоколь (літ.4);

- естакада (літ.5). Предмет іпотеки 1 належить іпотекодавцю на підставі свідоцтв про право власності, що зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24.12.2013 та підтверджується витягами з Державного реєстру (перелік свідоцтв про право власності та витягів з Державного реєстру вказаний в тексті іпотечного договору).

2) устаткування, обладнання, машини та інвентар, мережі та передавальні пристрої, перелік яких зазначено в додатку №1 та транспортні засоби, перелік яких зазначено в додатку №2 (Предмет іпотеки - 2), що належить іпотекодавцю на праві власності на підставі балансових довідок. Транспортні засоби належать іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтв про реєстрацію транспортного засобу (згідно переліку вказаному в тексті договору іпотеки)

Надалі Єдиний майновий комплекс іпотекодавця разом з устаткуванням, обладнанням, транспортними засобами, машинами та інвентарем, мережами та передавальними пристроями іменується "предмет іпотеки".

У пункті 5 Договору встановлено, що ринкова вартість предмета іпотеки становить 2020058843,00 грн., що підтверджується Звітом про оцінку єдиного (цілісного) майнового комплексу ПрАТ "Білоцерківська ТЕЦ" від 23 грудня 2014 року № 23/12-14-1о, наданим Суб'єктом оціночної діяльності ТОВ "Байкер Тіллі Україна ЕК".

Договором про внесення змін № 1 від 17.06.2015 сторони внесли зміни визначивши ринкову вартість предмета іпотеки у сумі 1971000515,00 грн, що підтверджується звітом про оцінку єдиного (цілісного) майнового комплексу ПрАТ "Білоцерківська ТЕЦ" від 05.05.2015 № 05/05-15-1о, наданим суб'єктом оціночної діяльності ТОВ "Бейкер Тіллі Україна ЕК". Договір про внесення змін № 1 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрований в реєстрі за № 2927.

Термін дії договору встановлений до повного виконання позичальником зобов'язань за Кредитним договором, зазначеними в п.1 цього договору, та всіма додатковими договорами до них (п. 24 договору).

У Додатку №1 до Договору сторонами наведено перелік майна в кількості 1461 одиниця.

У Додатку №2 до Договору наведено перелік транспортних засобів в кількості 28 одиниць.

До матеріалів справи долучено витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та обтяжень щодо нерухомого майна переданого в іпотеку за договором від 16.02.2015 та балансова довідка № 1331/10/1 від 17.06.2015, за даними якої передавалось рухоме майно в іпотеку.

Позивач зазначає, що Іпотечний Договір від 16.02.2015 укладений із порушенням вимог ст. 5 Закону України "Про іпотеку", ч. 3 ст. 180 ГК України, ч. 1 ст. 575 ЦК України, оскільки фактично в іпотеку було передано майно, якого реально не існує як єдиного об'єкту нерухомого майна, яке можна ідентифікувати як об'єкт нерухомого майна, а також не було зареєстровано в порядку, передбаченому законодавством, як окремий об'єкт права власності, а відтак не набуло статусу об'єкта нерухомості в передбаченому законом порядку, і відповідно не може бути предметом іпотеки згідно з ст. 5 Закону України "Про іпотеку", в зв'язку з чим, позивач просить на підставі п. 3 ч. 1, ч. 2 ст. 18 Закону України "Про іпотеку" та ч. 1 ст. 203 ЦК України визнати Іпотечний договір недійсним.

Відповідно до ч. 1 статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч.1 статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частина 2 статті 509 ЦК України передбачає, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно п.1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Судовий захист майнових інтересів осіб, названих у статті 4 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до пункту 3 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 20 Господарського кодексу України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання його недійсним, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Так, у силу ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно до п. 4 ст. 180 Господарського кодексу України умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Відповідно до ч. 5 ст. 180 Господарського кодексу України ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

Як встановлено судом, 16 лютого 2015 між Національним банком України, Публічним акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит" та Приватним акціонерним товариством "Білоцерківська теплоелектроцентраль" укладено Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрований в реєстрі за №746.

Таким чином, між сторонами виникли відносини з забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, які врегульовані нормами Цивільного кодексу України (глава 49), Законом України "Про іпотеку", який є спеціальним законом, що регулює відносини у сфері застави нерухомого майна іпотеки.

Частиною 1 ст. 575 ЦК України визначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотекодавцем є особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель. Майновий поручитель це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про іпотеку" предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором. Ризик випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування предмета іпотеки несе іпотекодавець, якщо інше не встановлено іпотечним договором. Вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета іпотеки відповідним суб'єктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором. Предметом іпотеки може бути право оренди чи користування нерухомим майном, яке надає орендарю чи користувачу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна. Таке право оренди чи користування нерухомим майном для цілей цього Закону вважається нерухомим майном.

Статтею 18 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови: 1) для іпотекодавця та іпотекодержателя - юридичних осіб відомості про: для резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб - підприємців; для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу; для іпотекодавця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про: для громадян України - прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; для іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами України; 2) зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання; 3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер. У разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення; 4) посилання на видачу заставної або її відсутність. У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду. Іпотечний договір може містити інші положення, зокрема, визначення вартості предмета іпотеки, посилання на документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Іпотечний договір та договір, що обумовлює основне зобов'язання, можуть бути оформлені у вигляді одного документа. Цей документ за формою і змістом повинен відповідати вимогам, встановленим у цій статті, та вимогам, встановленим законом, для договору, який визначає основне зобов'язання. У разі якщо іпотекою забезпечується повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку, договір купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно.

Відповідно до п. 5 Договору, в забезпечення виконання позичальником зобов'язань за Кредитними договорами іпотекодавець надає в іпотеку належне йому на праві власності майно:

1) Єдиний майновий комплекс, що знаходиться за адресою: Київська область, м. Біла Церква, вул. Запорожця Петра, будинок 361 (Предмет іпотеки-1). Нерухоме майно Єдиного майнового комплексу складається з наступних складових частин - об'єктів нерухомого майна (перелік майна зазначено вище)

2) устаткування, обладнання, машини та інвентар, мережі та передавальні пристрої, перелік яких зазначено в додатку №1 та транспортні засоби, перелік яких зазначено в додатку №2 (Предмет іпотеки - 2).

Статтею 179 ЦК України визначено, що річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Згідно зі ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Частиною 1 ст. 184 ЦК України передбачено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

В ст. 191 ЦК України зазначено, що підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Права на земельну ділянку та інші об'єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

Ст. 191 ЦК України встановлює обов'язковість реєстрації всіх об'єктів нерухомого майна (індивідуальних), які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, при цьому реєстрація окремо визначених об'єктів майнового комплексу, не забороняє можливість передачі підприємства в цілому (як майнового комплексу) або його частин в заставу, і не спростовує ті обставини, що підприємство або його частини можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

При цьому, за приписами ст. 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відтак, в силу ст. 177 ЦК України перелік об'єктів цивільних прав не має вичерпного характеру.

В свою чергу, за приписами ст. 188 ЦК України якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).

Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.

Частино 1 ст. 62 ГК України передбачено, що підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

За приписами ст. 66 ГК України майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених цим Кодексом та законами, прийнятими відповідно до нього.

Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до положень ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Водночас, згідно з ч. 3 ст. 213 ЦК України при тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Визначення цілісного майнового комплексу також міститься в Законах України «Про концесії» та «Про оренду державного та комунального майна» Відповідно до ст.ст.5, 2 Закону України «Про концесії» під майном підприємств, які є цілісними майновими комплексами або системою цілісних майнових комплексів, що надається у концесію, треба розуміти майно (основні засоби, у тому числі незавершене будівництво, нематеріальні активи), що забезпечує вироблення (створення) відповідної продукції (послуг) у сферах діяльності, визначених частинами другою і третьою цієї статті (теплопостачання, розподіл і постачання природного газу; виробництво та (або) транспортування електроенергії). Відповідно до ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання.

Слід також зауважити, що реєстрація окремих об'єктів єдиного майнового комплексу (рухомого майна), як і відсутність рухомого майна, зазначеного в додатках №№1,2 в описі майна, наведеного в п.п.1 п.5.1. договору іпотеки не заперечує сутність єдиного майнового комплексу (об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання), як і не забороняє передачу його в іпотеку з зазначенням в договорі всіх об'єктів, що є складовими комплексу, враховуючи, що майном цілісного майнового комплексу є основні засоби, у тому числі незавершене будівництво, нематеріальні активи.

З огляду на наведені приписи законодавства та фактичні встановлені обставини, в іпотеку за спірним договором було передано саме цілісний майновий комплекс (об'єкт з завершеним циклом виробництва), оскільки, чинним законодавством визначена можливість передачі в іпотеку нерухомого майна разом з усіма його приналежностями, що не суперечить п. 3 ч. 1 ст. 18 Закону України "Про іпотеку".

При цьому, сторонами погоджено умови такої передачі підписанням даного іпотечного договору, а також погоджено безпосередньо у тексті Договору, що єдиний майновий комплекс (предмет іпотеки 1) іпотекодавця разом з устаткуванням, обладнанням, транспортними засобами, машинами та інвентарем, мережами та передавальними пристроями (предмет іпотеки - 2) іменується "предмет іпотеки".

Судом встановлено, що для забезпечення належного виконання зобов'язань за Генеральним кредитним договором про надання стабілізаційного кредиту №44 від 16.02.2015, між сторонами було укладено Договір іпотеки, умовами якого передбачена передача в іпотеку єдиного майнового комплексу, що знаходиться за адресою: Київська область, м. Біла Церква, вул. Запорожця Петра, будинок 361 (Предмет іпотеки-1) та устаткування, обладнання, машини та інвентар, мережі та передавальні пристрої, перелік яких зазначено в додатку №1 та транспортні засоби, перелік яких зазначено в додатку №2 (Предмет іпотеки- 2).

З наведеного вбачається, що нормами Закону України «Про іпотеку» визначена можливість передачі в іпотеку нерухомого майна разом з усіма його приналежностями та сторонами погоджено умови такої передачі підписанням даного Іпотечного договору.

Щодо посилань відповідачів на встановлені у справі № 910/24073/16 за позовом Приватного акціонерного товариства "Білоцерківська теплоелектроцентраль" до Національного банку України; Публічного акціонерного товариства "Банк Фінанси та Кредит" про визнання договору іпотеки від 17.06.2015 недійсним обставини суд відзначає наступне.

Як зазначено позивачем у позовній заяві, що була предметом розгляду у справі № 910/24073/16 та не заперечувалось позивачем при розгляді справи № 910/1948/18, майно, що передано в іпотеку за договором від 16.02.2015 (є предметом розгляду у даній справі) було передано в наступну іпотеку за договором від 17.06.2015, посвідченим приватним нотаріусом Київського нотаріального Морозовою С.В та зареєстрований в реєстрі за № 2928, недійсність якого була предметом розгляду у справі № 910/24073/16.

Згідно ст. 1 Закону України "Про іпотеку" наступна іпотека - передання в іпотеку нерухомого майна, яке вже є предметом іпотеки за попереднім іпотечним договором.

Отже майно передане в іпотеку за договором від 16.02.2015 було передано в наступну іпотеку за договором від 17.06.2015.

Постановою Верховного Суду від 07.03.2018 у справі № 910/24073/16 касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Білоцерківська теплоелектроцентраль" залишено без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 30.10.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.12.2017 у справі за № 910/24073/16 - без змін.

Таким чином аналогічна правова позиція міститься в Постанові Верховного Суду від 07.03.2018 у справі № 910/24073/16 якою встановлено, що укладений між позивачем та відповідачами договір від 17.06.2015 за своєю правовою природою є договором іпотеки. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ст. 575 ЦК України). Відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотекодавцем є особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель. Майновий поручитель це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. Відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону України "Про іпотеку" (в редакції чинній на момент укладення оспорюваного договору) нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором. Враховуючи ту обставину, що в іпотеку за спірним договором було передано цілісний майновий комплекс, вказані вище норми закону узгоджуються із приписами ст. 191 ЦК України, за якими до складу єдиного майнового комплексу як підприємства входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю та може бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Отже, чинним законодавством визначена можливість передачі в іпотеку нерухомого майна разом з усіма його приналежностями та сторонами погоджено умови такої передачі підписанням даного іпотечного договору.

Ухвалюючи постанову від 07.03.2018 Верховний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

У рішенні Господарського суду міста Києва від 30.10.2017 у справі № 910/24073/16, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 07.03.2018, зазначено наступне: "Таким чином зважаючи на те, що Законом України "Про іпотеку" передбачено альтернативу зазначення розміру, строку і порядку виконання основного зобов'язання з посиланням на правочин у якому вказується основне зобов'язання, іпотечний договір містить всі істоті умови, необхідні для його дійсності та правомірності." З вказаним погодився Верховний суд у своїй постанові від 03.07.2018 № 910/24073/16.

Враховуючи вищевикладене, позивачем не доведено наявності підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним на підставі ст. 18 Закону України "Про іпотеку" та ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Щодо тверджень позивача, що оскільки, в іпотеку передано не все майно цілісного майнового комплексу (не передано сировину та кредиторську і дебіторську заборгованість), то це є підставою для недійсності договору.

Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Отже власник майна самостійно вирішує як розпорядитись своїм майном, а тому передача в іпотеку частини цілісного майнового комплексу, без передачі сировини та дебіторської і кредиторської заборгованості не суперечить законодавству та не є підставою для визнання договору недійсним. Крім того, Законом України "Про іпотеку" передбачено, що цілісний майновий комплекс передається з усіма приналежними речами, якщо інше не передбачено договором. Отже сторони визначили в спірному договорі, які саме приналежні речі передаються в іпотеку.

Щодо посилань позивача на обставини відсутності в оспорюваному договорі обов'язкових положень щодо розміру та строку виконання основного зобов'язання, забезпеченого згідно з оспорюваним договором, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Укладений договір є договором іпотеки. За приписами статті 18 Закону України "Про іпотеку" одними з істотних умов, які має містити іпотечний договір, є зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання, а також опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер.

Статтею 7 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що якщо вимога за основним зобов'язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов'язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов'язання.

Пунктом 1 іпотечного договору встановлено, що цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з генерального кредитного договору про надання стабілізаційного кредиту від 16.02.2015 № 44, укладеного між іпотекодержателем та позичальником, а також всіх додаткових договорів (угод), що будуть укладені до нього, а також з усіх окремих кредитних договорів (та змін до них), які укладені/будуть укладені в рахунок генерального кредитного договору про надання стабілізаційного кредиту (далі разом або окремо згадуються як кредитні договори), в тому числі, щодо суми зобов'язань, строків їх виконання, розміру процентів та інших умов.

Позивачем і відповідачами не заперечуються ті обставини, що розмір забезпечених іпотекою зобов»язань, визначений в кредитному договорі.

Таким чином ці обставини: щодо визначення розміру основного зобов»язання, забезпеченого договором іпотеки в основному - кредитному договорі не підлягають доказуванню відповідно до вимог ч.1 ст. 75 ГПК України.

Зважаючи на те, що Законом України "Про іпотеку" передбачено альтернативу зазначення розміру, строку і порядку виконання основного зобов'язання з посиланням на правочин у якому вказується основне зобов'язання, іпотечний договір містить всі істоті умови, необхідні для його дійсності та правомірності.

Позивачем не було доведено наявність підстав для визнання оспорюваного іпотечного договору недійсним із наведених позивачем обґрунтувань позову.

Крім того, позивач не вказав и не довів обставини щодо порушення, невизнання або оспорювання його законних прав та інтересів укладанням оспорюваного договору іпотеки, як того вимагають ст.ст. 2, 4, 13 ГПК України, оскільки, іпотечний договір від 16.02.2015, зареєстрований в реєстрі за № 746, укладений для забезпечення виконання реального зобов'язання за кредитним договором від 16.02.2015 № 44, доказів погашення якого суду не надано.

Щодо посилання позивача на відсутність опису приналежної речі при реєстрації нерухомого майна, як то передбачено Методичними рекомендаціями стосовно визначення нерухомого майна, що знаходяться на земельних ділянках, право власності на які, підлягає державній реєстрації, затверджений Наказом Міністерства юстиції України № 660/5 від 14.04.2009. Суд зазначає, що вказаний наказ втратив чинність згідно з Наказом Міністерства юстиції України від 7 квітня 2014 року N 599/5. Крім того, методичні рекомендації не є нормативним актом.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен із доводів сторін.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

У позові Приватного акціонерного товариства "Білоцерківська теплоелектроцентраль" (09100, Київська область, м. Біла Церква, вул.. Івана Кожедуба, 361, код ЄДРПОУ 30664834) до Національного банку України (01601, м. Київ, вул.. Інститутська, 9, код ЄДРПОУ 00032106); Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (04050, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 60, код ЄДРПОУ 09807856) про визнання недійсним іпотечного договору від 16.02.2015, укладений між Публічним акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит" та Приватним акціонерним товариством "Білоцерківська теплоелектроцентраль", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., зареєстрований в реєстрі за № 746 (з додатками до нього) - відмовити повністю.

Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повне рішення складено: 30.07.2018

Суддя І.В.Усатенко