Рішення № 75522849, 23.07.2018, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2-а/754/25/18

Справа №754/16103/17

РІШЕННЯ

Іменем України

23 липня 2018 року м. Київ

Деснянський районний суд міста Києва

під головуванням судді Бабко В.В.

за участю секретаря судового засідання Базік А.В.

за участю позивача ОСОБА_1

за участю представника відповідача Мних Н.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління пенсійного фонду України в місті Києві про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 06.12.2017р. суддею Шевчуком О.П. відкрито провадження по цивільній справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії.

19.01.2018р. у зв'язку зі звільненням судді Шевчука О.П. та на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа надійшла для розгляду судді Бабко В.В.

Позовні вимоги позивач мотивує наступним.

Позивач з досягненням пенсійного віку, а саме з 19.07.2017 року звернувся до відповідача для оформлення пенсії за віком. В кінці липня 2017 року ОСОБА_1 отримав лист від Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві № 11526/06 від 25.07.2017 року, в якому йому повідомлено, що під час призначення пенсії період служби з 01.10.1978 року по 28.01.1986 рік не було враховано до страхового стажу через відсутність наказу на звільнення в трудовій книжці. 04.08.2017 року позивач повторно надав до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві два дипломи про закінчення вузів та трудову книжку, де зазначено під № 7, що він з 01.10.1978 року по 28.01.1986 рік проходив службу в органах МВС СРСР, наказ про звільнення № 51/с від 28.01.1986 року. Однак, період служби відповідачем так зараховано і не було.

Позивач вважаючи вищезазначені дії відповідача неправомірними, вимушений був звернутись до суду за захистом своїх порушених прав.

Відповідно до постанови КМУ від 29 березня 2017 р. №203 "Про утворення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві" відбулась реорганізація шляхом злиття Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві та Правобережного, Лівобережного, Центрального об'єднаних управлінь Пенсійного фонду України в м.Києві. У зв'язку з цим змінено назву відповідача на Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві, адреса місцезнаходження: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємств та громадських формувань.

Відповідно до ч. 3 ст. 30 КАС України, справа, прийнята адміністративним судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому адміністративному суду.

В судове засідання 23.07.2018 року позивач не з'явився, подавши до суду клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Представник відповідача в судове засідання 23.07.2018 року не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення повістки.

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступних висновків.

Згідно ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Частиною першою ст. 55 Конституції України проголошено право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно з ч.1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Судом встановлено, щопозивач в період з 01.10.1978 року по 28.01.1986 рік проходив службу в органах МВС СРСР, що підтверджується записом в трудовій книжці позивача серії БТ-І№0196617.

Позивач звернувся до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою для оформлення пенсії за віком, надавши при цьому всі необхідні документи. Однак, листом Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві № 11526/06 від 25.07.2017 року йому було повідомлено, що під час призначення пенсії в період служби з 01.10.1978 року по 28.01.1986 рік не було враховано до страхового стажу через відсутність наказу на звільнення в трудовій книжці та рекомендовано надати довідку з останнього місця служби за вказаний період.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцією та законами України; 2) з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення

Як встановлено ст. 7 Закону України «Про пенсійне забезпечення» звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 44 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.

Статтею 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» визначено, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. До стажу роботи зараховується також: будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків, період одержання допомоги по безробіттю, а також робота в'язнів і робота за угодами цивільно-правового характеру за умови сплати страхових внесків; військова служба; навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації.

Відповідно до ст. 48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Згідно ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 20 Постанови КМУ № 637 від 12.08.1993 року передбачено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.

У довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, до якого включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка.

Відомості про військову службу позивача підтверджуються трудовою книжкою, що ведеться з 1975 року.

Так, в трудовій книжці ОСОБА_1 НОМЕР_1, від 08.10.1975 року, зазначено, що за записом №7 позивач з 01.10.1978 року по 28.01.1986 рік проходив службу в органах МВС СРСР, наказ про звільнення № 51/с від 28.01.1986 року.

Таким чином, трудовою книжкою, яка є основним документом, що підтверджує стаж роботи, підтверджено що з 01.10.1978 року по 28.01.1986 рік проходив службу в органах МВС СРСР.

Оскільки, до трудової книжки позивача уповноваженою особою внесені записи, які підтверджують проходження позивачем військової служби, відтак відмова у зарахуванні спірного періоду роботи позивача також не ґрунтується на вимогах закону.

Відповідно до ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Як зазначив ЄСПЛ у справі «Andrejeva v. Latvia» (п.77 рішення Великої палати ЄСПЛ від 18.02.2009 р.) стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не накладає ніяких обмежень на свободу держави, що ратифікувала Конвенцію, приймати рішення про те, чи створювати якусь схему соціального забезпечення, або обирати тип або розмір виплат, які надаються відповідно до будь-якої такої схеми. Однак якщо в державі існують чинні законодавчі норми, що передбачають такі виплати на основі права на соціальну підтримку - незалежно від того, чи обумовлені вони попередньою сплатою внесків - ці норми слід вважати такими, що створюють майновий інтерес, що потрапляє в сферу дії статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції для осіб, що відповідають пропонованим до благоотримувачам вимогам.

У справі «Будченко проти України» (рішення від 24 квітня 2014 року, заява № 38677/06) ЄСПЛ також нагадав, що якщо у Договірній державі є чинне законодавство, яким виплату коштів передбачено як право на соціальні виплати (обумовлені чи не обумовлені попередньою сплатою внесків), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, відносно осіб, які відповідають її вимогам.

Отже, враховуючи те, що майновий інтерес позивача ґрунтується на положеннях чинного законодавства, зокрема, Закону України «Про пенсійне забезпечення», стандарти ЄСПЛ можуть і повинні бути застосовані до цього випадку.

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі «Ковач проти України» від 7 лютого 2008 року, п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України» від 19 жовтня 2004 року, п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року, п. 54 рішення у справі «Швидка проти України» від 30 жовтня 2014 року тощо). Суд переконаний, що з огляду на зазначені вище положення статей 1, 3, 8, 129 Конституції України можна за аналогією стверджувати, що права людини та громадянина, гарантовані законодавством України також мають бути не теоретичними та ілюзорними, а ефективними на практиці.

Це, звичайно, не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, а так само Конституцією та законодавством України, мають залишатися ефективними, іншими словами, людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично.

Більше того, відповідно до ст.14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. А в ст.1 Протоколу №12 до цієї Конвенції передбачена загальна заборона дискримінації:

«1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1».

Слід зазначити, що дискримінація може бути прямою (різне поводження до людей в однаковій ситуації) та непрямою (однакове поводження з людьми, незважаючи на те, дехто з них знаходиться в певній особливій ситуації).

Так, у справі «Тлімменос проти Греції» (Thlimmenos v. Greece, рішення від 06.04.2000, заява № 34369/97) ЄСПЛ наголосив, що згідно зі статтею 14 Конвенції право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, порушується, коли Держави ставляться по-різному до осіб в аналогічних ситуаціях, не забезпечуючи при цьому об'єктивного та розумного виправдання. Однак це не єдиний аспект заборони дискримінації у статті 14 Конвенції. Право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, також може бути порушене, коли Держави, не маючи об'єктивних і розумних підстав, не застосовують різний підхід до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.

Аналогічний підхід закріплено в національному праві. Так, відповідно до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» формами дискримінаціє є: пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск (ст.5). Відповідно до ст.1 цього Закону непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Саме в такій особливій ситуації опинився позивач у цій справі, який з 01.10.1978 року по 28.01.1986 року проходив службу в органах МВС СРСР, відповідно до Наказу №51/с від 28.01.1986року, про що зазначено в трудовій книжці.

Слід зазначити, що відповідач відмовляється визнати період служби в органах МВС СРСР позивача виключно на тій підставі, що позивач не надав уточнюючу довідку з останнього місця служби, а надані позивачем трудова книжка та Наказ про звільнення, відповідач не врахував як такі, що не належні.

Разом із тим, відповідно до пунктів 1, 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

На переконання суду, Порядок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637, було прийнято саме з метою створення юридичних механізмів підтвердження трудового стажу працівників з метою належної реалізації ними права на пенсійне забезпечення, у зв'язку з чим Порядком передбачено кілька альтернативних способів підтвердження трудового стажу, які можуть бути застосовані в різних ситуація (на підставі інших, ніж трудова книжка, документів або на підставі показань свідків ). У жодному разі не можна дійти висновку, що метою цього Порядку є створення формальних перешкод для реалізації права особи на отримання пенсії. І хоча вимагаючи деякі документи (наприклад, уточнюючу довідку підприємства), органи Пенсійного фонду України переслідують в цілому законну мету попередження зловживання громадянами своїми правами та запобігання необґрунтованому призначенню пенсії, тим не менше органи Пенсійного фонду України, виконуючи свої повноваження повинні діяти обґрунтовано, добросовісно, розсудливо та пропорційно (ч. 3 ст. 2 КАС України) з тим, щоб не створювати штучних і явно необґрунтованих перешкод для реалізації громадянами їх прав.

Таким чином, у цій справі відповідач не застосував жодних з указаних вище правових процедур підтвердження проходження служби, передбачених Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637, та не врахував, що всі необхідні відомості зазначені у трудовій книжці позивача.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок по доказуванню правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Стаття 22 Загальної декларації прав людини проголошує, що кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

Головним управлінням Пенсійного Фонду України в місті Києві не надано суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності своїх дій та бездіяльності.

Позивачем навпаки, надані суду всі необхідні документи, що дають право на включення до страхового стажу період служби.

Проаналізувавши та оцінивши обставини справи в їх сукупності через призму вищенаведених правових норм, дотримуючись вимог положень чинного законодавства України, суд приходить до висновку про недоведеність відповідачем правомірності своїх дій, а заявлений адміністративний позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Загальною декларацією прав людини, Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», Законом України «Про пенсійне забезпечення», статтями 2, 5-12, 18, 30, 71, 94, 99, 100, 104, 161-162, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління пенсійного фонду України в місті Києві про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії- задовольнити.

Визнати дії Головного управління пенсійного фонду України в місті Києві щодо відмовиОСОБА_1 в зарахуванні до страхового стажу періоду військової служби з 01.10.1978 року по 28.01.1986 рік - протиправними.

Зобов'язати Головне управління пенсійного фонду України в місті Києвізарахувати в страховий стаж для обчислення пенсії період військової служби з 01.10.1978 року по 28.01.1986 рік і здійснити перерахунок розміру пенсії з моменту її нарахування у зв`язку із збільшенням страхового стажу та провести відповідні виплати з урахуванням проведених раніше виплат.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів до Київського апеляційного адміністративного суду через Деснянський районний суд міста Києва.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчисляється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Рішення складено та підписано 23 липня 2018 року.

Позивач: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідач: Головне управління пенсійного фонду України в місті Києві, код ЄДРПОУ 42098368, місце знаходження за адресою: 04053, м.Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська, 16.

Суддя В.В. Бабко