Постанова № 75507784, 03.07.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/3006/18 Справа № 201/3914/17 Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Красвітна Т.П.

Категорія 57

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2018 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого – Красвітної Т.П.,

суддів: Свистунової О.В., Єлізаренко І.А.,

при секретарі Попазовій Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу по апеляційній скарзі представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2018 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання частково недійсним договору та застосування наслідків недійсності правочину, –

ВСТАНОВИЛА:

10 березня 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 05 листопада 2007 року між нею та відповідачем було укладено кредитний договір №IFWWGA00000038, за умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі 11250,00 доларів США на ремонт житла зі сплатою 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3% від суми наданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати. При цьому умовами договору не визначено, які саме послуги по обслуговуванню кредиту надаються банком. Обов’язок сплачувати комісію позивач вважає несправедливою умовою договору, яка суперечить вимогам ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», з огляду на що позичальник уклав договір під впливом істотної помилки щодо своїх прав. Тому позивач просив визнати п. 7.1 кредитного договору №IFWWGA00000038 від 05 листопада 2007 року щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати - недійсним та застосувати наслідки недійсності правочину шляхом перерахування щомісячних платежів без сплати винагороди за надання фінансового інструменту, а сплачені платежі зарахувати до погашення тіла кредиту.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 – ОСОБА_3, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 6 ст. 147 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду. Згідно абз. 3 п. 3 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Також п. 8 ч. 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, в редакції, що діє з 15.12.2017 року, передбачено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони повідомлені належним чином у відповідності до вимог ст.ст. 128-130 ЦПК України, що стверджується поштовим повідомленням про вручення судової повістки ОСОБА_2 та її представнику ОСОБА_3, які долучені до матеріалів справи. Від вказаного представника надійшло клопотання про слухання справи 03.07.2018 року без участі позивача та його представника.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення місцевого суду відсутні, виходячи з наступного.

Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що 05 листопада 2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №IFWWGA00000038, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 10000,00 доларів США, а також у розмірі 1250,00 доларів США на оплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитними коштами у розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,0% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з умовами договору (а.с. 4-6).

Частинами 1, 3 ст. 1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Згідно ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частинами 1, 2 ст. 215 діючого ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, де закріплено, що зміст правочину не має суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей; недійсним також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.

Частиною 1 ст. 229 ЦК України передбачено, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Також, відповідно до ч. 5 ст. 11, ч. ч. 1, 2, 5, 7 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Частиною 8 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Крім того, за положеннями ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

У рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 зазначено, зокрема, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Згідно пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Виходячи з викладеного, до вищевказаного кредитного договору було необґрунтовано внесено умову щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати (п. 7.1 кредитного договору №IFWWGA00000038 від 05 листопада 2007 року). Однак, з 2007 року банком періодично нараховувалась комісія за обслуговування кредиту за п. 7.1. кредитного договору, що не оспорюється позивачем.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи наведене, встановивши, що ОСОБА_2 звернулася до суду з даним позовом 10 березня 2017 року, що підтверджується відбитком поштового штемпеля на відповідному конверті (а.с. 18); враховуючи, що відповідачем до ухвалення місцевим судом рішення подано заяву про застосування строку позовної давності (а.с. 117-120); встановивши, що кредитний договір укладений сторонами 05 листопада 2007 року; зважаючи, що договором збільшений строк позовної давності не передбачено, - місцевий суд дійшов правильного висновку про порушення позивачем, без наявності поважних причин, трирічного строку позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання частково недійсним договору та застосування наслідків недійсності правочину.

Доказів, що свідчать про переривання перебігу строку позовної давності, - суду не надано, клопотань про витребування відповідних доказів не заявлено, що стверджується матеріалами справи.

Посилання апелянта на те, що позивач звернувся до суду без порушення позовної давності, оскільки кредитний договір укладений на строк до 05 листопада 2017 року, - не приймається до уваги, адже перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. В даному випадку ОСОБА_2, яка є повнолітньою, дієздатною особою, про умови кредитного договору №IFWWGA00000038, в тому числі про зміст пункту 7.1 вказаного договору, була обізнана з часу його укладення 05 листопада 2007 року. Отже, трирічний строк позовної давності закінчився 05.11.2010 року. Наявність поважних причин тривалого порушення строку позовної давності позивачем не доведена.

Надавши належної оцінки представленим у справі доказам у їх сукупності, з’ясувавши у повному обсязі фактичні обставини справи, - місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог, у зв’язку з пропуском строку позовної давності, та ухвалив законне рішення, яке підлягає залишенню без змін.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального чи процесуального права, що призвели до неправомірного вирішення справи по суті в оскаржуваній частині, а зводяться до переоцінки доказів.

Суд звертає увагу, що, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, колегія дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга – без задоволення.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, –

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 – залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2018 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду.

Головуючий

Судді