Постанова № 75488364, 20.07.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/2723/17 20.07.2018

Єдиний унікальний номер судової справи 487/2723/17

Номер провадження 22-ц/784/883/18

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Категорія 27

Постанова

Іменем України

20 липня 2018 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,

з секретарем судового засідання Цуркан І.І.,

за участі позивача - ОСОБА_2,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення, яке ухвалене Заводським районним судом міста Миколаєва під головуванням судді Щербини С.В., в приміщенні цього ж суду 20 березня 2018 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним,

УСТАНОВИЛА:

У травні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про визнання неукладеним кредитного договору.

В обґрунтування позовної заяви зазначено, що 25 лютого 2010 року між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк» складено анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг, згідно якої позивач отримав кредитну карту «Універсальна 55» з кредитним лімітом на платіжну картку у розмірі 500 грн. та строком на дванадцять місяців.

Позивач користувався зазначеною карткою та справно і вчасно погашав заборгованість за кредитом.

В подальшому між сторонами не було підписано жодних документів.

Проте, у травні 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із позовом до позивача, посилаючись на порушення останнім умов кредитного договору. При цьому банк в обґрунтування позовних вимог посилався на витяг з Умов та Правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06 березня 2010 року №СП-2010-256, які позивач не підписував.

Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що як на думку позивача, анкета-заява від 25 лютого 2010 року, не є кредитним договором, ОСОБА_2 просив суд визнати неукладеним кредитний договір із ПАТ КБ «ПриватБанк».

У жовтні 2017 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій зазначено, що між позивачем та ПАТ КБ «ПриватБанк» не було підписано жодних умов кредитування, а підписуючи анкету-заяву від 25 лютого 2010 року останній лише підтверджував достовірність наданої ним інформації.

За такого позивач вважав, що в момент підписання анкети-заяви від 25 лютого 2010 року він був введений в оману працівниками відповідача щодо підписання та істотних умов кредитного договору, та у нього не було волевиявлення на укладання кредитного договору на конкретних умовах в силу їх відсутності в тексті такої анкети.

Крім того в тексті анкети відсутні встановлені законодавством обов'язкові умови, які необхідні для укладення кредитного договору.

При цьому вказував на те, що оскільки він є людиною похилого віку із поганим зором, який не вміє користуватися інтернетом, та взагалі не має комп'ютера, то у нього не було можливості самостійно ознайомитися з Умовами та Правилами банку на його офіційному сайті.

Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що відповідач вдався до нечесної підприємницької практики, ОСОБА_2 просив суд визнати порушеними його права, як споживача фінансових послуг, та визнати недійсним кредитний договір, оформлений у формі анкети-заяви від 25 лютого 2010 року, у зв'язку із укладенням його під впливом обману зі сторони ПАТ КБ «ПриватБанк».

ПАТ КБ «ПриватБанк» проти задоволення позову заперечувало. Зазначало, що оскаржуваний договір відповідає вимогам законодавства, чинного на час його укладення.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 березня 2018 року в задоволені позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, та порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке.

Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

Так, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав, передбачених ст.230 ЦК України та ст.ст.11,18,19 Закону України «Про захист прав споживачів», для визнання недійсним кредитного договору.

Колегія суддів погоджується з таким висновком районного суду.

Відповідно до ч.6 ст.147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Згідно п.3 Розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій та статус суддів», апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Відповідно до п.8 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону України №2147 - VІІІ від 03 жовтня 2017 року, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Із матеріалів справи убачається, що у травні 2017 року позивач ОСОБА_2 пред'явив позов до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання оскаржуваного договору неукладеним. В подальшому, посилаючись на положення Закону України «Про захист прав споживачів» та ст.230 ЦК України, останній уточнив свої позовні вимоги та остаточно просив визнати недійсним кредитний договір, що був укладений шляхом підписання ним анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 25 лютого 2010 року.

Разом з тим, у травні 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» зверталося до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості (справа №487/3823/15-ц), на обґрунтування якого було вказано, що між банком та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку «Универсальная 55».

В подальшому, 08 листопада 2011 року позивачу було переоформлено кредитну картку «Универсальная 55» на кредитну картку «Универсальная Gold 55 дней», відповідно до тарифів якої позивач отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 15 000 грн. зі сплатою процентів за користування кредитними коштами у розмірі 30.0% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

Відповідно до умов договору ОСОБА_2 зобов'язався повернути кошти зі сплатою відсотків за їх користування на підставі Умов та Правил надання банківських послуг.

Банк виконав свої зобов'язання за договором належним чином, однак позичальник порушив умови договору щодо сплати кредитних коштів та відсотків, внаслідок чого утворилась заборгованість в загальному розмірі 22 904 грн. 80 коп.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 15 лютого 2016 року, позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволені частково (а.с.39-41,42-49).

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ПриватБанк» 13 045 грн. 30 коп. заборгованості за кредитним договором, 7 345 грн. 60 коп. заборгованості за процентами за користування кредитом, 450 грн. заборгованості за пенею, а всього - 20 837 грн. 90 коп. в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 25 лютого 2010 року.

У вказаній справі судом також встановлено, що позивач підписуючи анкету-заяву від 25 лютого 2010 року приєднався до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку та тим самим підтвердив свою згоду, що підписана ним анкета-заява разом з вищевказаними Умовами та Правилами надання банківських послуг складає між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» договір.

Вищевказані судові рішення залишені без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року (касаційне провадження № 6-70186св16 (а.с.50-52)).

Отже, обставини, встановлені у даній справі щодо укладення кредитного договору та його умов, в силу положень ч.3 ст.61 ЦПК України, 2004 року, та ч.4 ст.82 ЦПК України мають преюдиційне значення для даної справи. За такого, доводи позивача щодо відсутності укладеного між ним та банком договору є безпідставними та спростовуються матеріалами справи.

Згідно з положеннями ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За нормами частин першої-другої ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ч.1 ст.218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч.1 ст.627 та ч.1 ст.628 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Підписанням анкети-заяви, позичальник ОСОБА_2 погоджувався з Умовами та Правилами надання банком послуг, які разом з цією заявою, а також Тарифами складають договір про надання банківських послуг.

Саме по собі посилання на неознайомлення з Умовами та Правилами надання банківських послуг не може бути підставою для визнання недійсними кредитних правовідносин.

За змістом статей 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, яка діяла на момент укладення оскаржуваного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, згідно з якими:

1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом;

2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача;

3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки;

4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Таким чином, у випадку доведення порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, споживач може визнати несправедливими умови договору, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору.

Разом з цим, обґрунтовуючи відсутність підстав для застосування положень ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», якими також мотивовано позов, районний суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки умови кредитного договору містять інформацію щодо розміру процентної ставки, сукупних послуг позичальника, порядок погашення кредиту, та періодичність платежів.

Отже, доводи апеляційної скарги щодо несправедливості умов кредитного договору та їх невідповідності принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача, спростовуються змістом кредитного договору та не узгоджуються з матеріалами справи.

Також, обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав передбачених ст.230 ЦК України та ст.ст.11,19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), позивач в силу положення ч.3 ст.12 ЦПК України, зобов'язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.

Так, згідно ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) встановлено підстави для визнання кредитного договору недійсним, зокрема вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.

Відповідно до положень ст.230 ЦК України, якою ОСОБА_2 обґрунтовував свої позовні вимоги, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення ст.230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Судом першої інстанції встановлено, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним та відповідало їх внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому частково виконував його умови.

Умовами договору визначено права та обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність сторін за порушення зобов'язань за договором та інші умови.

Встановивши, що позивач не довів підстав, передбачених ст.ст.203, 230 ЦК України, для визнання недійсним кредитного договору від 25 лютого 2010 року, районний суд зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову.

При вирішенні даної справи судом першої інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права, а лише зводяться до переоцінки доказів у справі.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, то апеляційна скарга в силу ст.375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 березня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: П.П. Лисенко

О.І. Галущенко

Повний текст судового рішення

складено 25липня 2018 року