Рішення № 75439590, 18.07.2018, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/4816/17

Провадження №2/522/2354/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2018 року Приморський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді - Шенцевої О.П.,

при секретарі - Соболевій О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Голови ліквідаційної комісії Державної пенітенціарної служби України, за участю третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерства юстиції України, про стягнення інфляційних витрат, -

В С Т А Н О В И В

Позивач звернувся до суду з позовом до до Голови ліквідаційної комісії Державної пенітенціарної служби України, за участю третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерства юстиції України, про стягнення інфляційних витрат.

Представники сторін подали заяви про проведення судового засідання без фіксації судового процесу.

Згідно ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, вивчивши матеріали справи, вважає, що позов обґрунтований, доведений та підлягає задоволенню.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що 19 березня 2010 року ОСОБА_1 було звільнено з посади Голови Державного департаменту з питань виконання покарань. 2 червня 2010 року позивачу було встановлено 2 групу інвалідності із 60 % втрати працездатності у зв’язку із захворюванням, що пов’язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ.

Користуючись своїм законним правом на отримання одноразової грошової допомоги, 2 червня 2010 року позивач звернувся до УДДУВП в Одеській області із заявою про призначення та виплату відповідної грошової допомоги та доданими необхідними документами, однак такої допомоги виплачено не було.

У лютому 2011 року ОСОБА_1 у зв’язку із його переслідуванням та порушенням відносно нього кримінальної справи в Україні, був змушений виїхати за межі України, так як кримінальна справа стосувалась його займаної посади та мала політичний підтекст. Після повернення назад в Україну у 2015 році, позивач став знову порушувати питання про призначення і виплату йому одноразової грошової допомоги. Повторно звернувшись із відповідною заявою до Державної пенітенціарної служби (нині у стадії ліквідації, правонаступник Міністерство юстиції України), він не отримав відповіді, у зв’язку з чим звернувся до Одеського окружного адміністративного суду.

Під час розгляду адміністративної справи, позивачу стало відомо, що 7 квітня 2015 року Державною пенітенціарною службою було складено довідку про грошове забезпечення для виплати одноразової грошової допомоги ОСОБА_1, а також висновок про призначення одноразової грошової допомоги в загальній сумі 211 800,96 грн., які підлягають до виплати. Але незважаючи на те, що Порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції, податкової міліції, затверджений постановою КМУ № 707 від 12.05.2007 р. передбачає виплату грошової допомоги не пізніше двох місяців з дня прийняття відповідного рішення, ОСОБА_1 зазначеної допомоги не отримав.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2015 року було постановлено стягнути з відповідача на користь позивача одноразову грошову допомогу в сумі 211 800,96 грн. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року рішення суду першої інстанції було скасовано та прийнято нову постанову, якою зобов’язано відповідача прийняти у десятиденний строк, з моменту отримання копії рішення суду, наказ про виплату відповідачу одноразової грошової допомоги у зв’язку з встановленням інвалідності, яка настала внаслідок захворювання в період проходження ним служби в органах виконання покарань, та провести виплату такої допомоги не пізніше двох місяців з дня прийняття відповідного рішення.

22 червня 2016 року було відкрито виконавче провадження на виконання постанови апеляційного суду, однак постанова про відкриття виконавчого провадження залишена боржником без виконання, у зв’язку з чим державним виконавцем було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження та направлено подання до Шевченківського УП ГУНП України в м. Києві про притягнення винних службових осіб Державної пенітенціарної служби України до кримінальної відповідальності за умисне невиконання рішення суду.

3 жовтня 2016 року відповідачем було проведено виплату одноразової грошової допомоги у сумі 211 800,96 ОСОБА_1 шляхом перерахування суми виплати на банківський рахунок позивача.

Касаційна скарга Міністерства юстиції України була відхилена, а позиція судів першої та апеляційної інстанції підтверджена, та у судових актах встановлено, що позивач мав право на виплату йому допомоги ще з 2010 року.

Однак, з дати виникнення у ОСОБА_1 права на отримання одноразової грошової допомоги у зв’язку з встановленням інвалідності, яка настала внаслідок захворювання в період проходження ним служби в органах виконання покарань (а саме – 2 червня 2010 року), до фактичної виплати такої допомоги - 3 жовтня 2016 року, пройшло 6 років і 4 місяці.

Як зазначається в рішенні Одеського апеляційного та адміністративного суду (преюдиційний факт) «позивач, в межах встановленого строку, скористався правом і своєчасно звернувся з заявою про виплату одноразової грошової допомоги. Проте, суб’єкт владних повноважень не виконав покладений на нього обов’язок і не розглянув подані документи, чим допустив порушення прав позивача на соціальний захист».

Відповідно до Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції, податкової міліції сума одноразової грошової виплати для ОСОБА_1 розраховується наступним чином:

7354,2 ? 48 ? 60% = 211 800,96, де

7354,2 – сума грошового забезпечення (встановленого довідкою ДПтС );

48 місяців - чотирирічне грошове забезпечення для інвалідів II групи (що підтверджується довідкою до акту МСЕК);

60% - ступінь втрати професійної працездатності у відсотках (що підтверджується довідкою про результати професійної працездатності у відсотках).

Зважаючи на те, що з вини відповідача, ОСОБА_1 отримав належну йому грошову виплату на 6 років і 4 місяці пізніше, ніж мав би отримати, якби не бездіяльність Державної пенітенціарної служби, він має право на відшкодування витрат від інфляції, оскільки з червня 2010 року по жовтень 2016 року українська гривня знецінилася у декілька разів.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з наявними у матеріалах справи розрахунками, інфляційне збільшення суми становить – 245 494,07 грн.

Відповідач надав до суду заперечення на позов, в якому він позов не визнає та просить відмовити у його задоволенні посилаючи на те, що ст. 625 Цивільного кодексу України може застосовуватись лише у разі виникнення між сторонами договірних відносин, що регулюється нормами Цивільного кодексу України. Так як виплата, яка проводилась ОСОБА_1 належить до соціальних виплат, то положення ст. 625 Цивільного кодексу України, застосовуватись не повинні. Однак із цією позицією відповідача погодитись неможливо, оскільки відповідно до ст. 9 Цивільного кодексу України, положення цього кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Детально проаналізувавши природу склавшихся відносин між сторонами, суд приходить до висновку проте, що позивач вірно обрав спосіб захисту своїх прав, оскільки обов’язок відповідача провести оплату коштів позивачеві визначений був актом законодавства. Не виконуючи акт законодавства, відповідачем було завдано позивачеві шкоди у тому, що він був змушений звертатися до суду для того, щоб зобов’язати відповідача оплатити позивачеві належні йому кошти та відповідач протягом 6 років користувався коштами, належними позивачеві. У відповідача після звільнення позивача з посади, виникли грошові зобов’язання перед останнім, однак які відповідач не погодився добровільно виконати та позивач змушений був звертатися до суду та виконавчої служби. Це свідчить проте, що між сторонами виникли саме грошові зобов’язання, де відповідач мав статус боржника, а позивач статус кредитора, а тому положення ст. 625 Цивільного кодексу України, вірно застосовано у даному випадку.

Відповідно до ч.1 ст.22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до ст.1173 ЦК шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Враховуючи викладене, суд вважає, що заявлені позивачем ОСОБА_1 позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Висновки суду відповідають вимогам норм права, на які посилається суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.

Керуючись ст.ст.2, 4, 12, 13, 19, 78, 76 81, 89, 142, 210, 211, 223, 247, 258, 259, 263, 265, 268, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Голови ліквідаційної комісії Державної пенітенціарної служби України, за участю третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерства юстиції України, про стягнення інфляційних витрат - задовольнити.

Стягнути з Голови ліквідаційної комісії Державної пенітенціарної служби України на користь ОСОБА_1, грошові кошти у сумі – 245 494,07 грн.

Рішення може бути оскаржене учасниками справи в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі протягом 30 днів апеляційної скарги з дня проголошення судового рішення, з урахуванням п.15.5 Перехідних положень ЦПК України.

Суддя

18.07.18