Постанова № 75423748, 19.07.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/13268/16 Головуючий у І інстанції - Каракашьян С.К.

Суддя-доповідач - Мельничук В.П.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 липня 2018 року м.Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого-судді: Мельничука В.П.

суддів: Літвіної Н.М., Лічевецького І.О.,

при секретарі: Волощук Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної фіскальної служби України про поновлення на роботі,-

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києваз адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України, та з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 26.07.2016 року № 2764-о «Про звільнення ОСОБА_2Б.»; поновити його на роботі на посаді начальника відділу методології забезпечення класифікаційної роботи Управління класифікації товарів Департаменту адміністрування митних платежів Державної фіскальної служби України; стягнути з Державної фіскальної служби України на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2018 року позов задоволено повністю.

Визнано протиправним та скасувано наказ Голови Державної фіскальної служби України від 26.07.2016 року №2734- о «Про звільнення ОСОБА_2Б.».

Поновлено на посаді начальника відділу методології забезпечення класифікаційної роботи Управління класифікації товарів Департаменту адміністрування митних платежів Державної фіскальної служби України ОСОБА_2.

Стягнуто з Державної фіскальної служби України (ідентифікаційний код 39292197, 04655, м.Київ, Львівська площа, буд. 8) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1) заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 27 липня 2016 року по 16 лютого 2018 року в сумі 213414,04 (двісті тринадцять тисяч чотириста чотирнадцять грн 04 коп.) без урахування обов'язкових податків та зборів.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням Відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове рішення, яким відмовити в позові повністю.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що, на його думку, судом першої інстанції під час ухвалення рішення в даній справі неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що наказом голови Державної фіскальної служби України від 15 жовтня 2014 року № 898-о Позивач призначений на посаду начальника відділу методологічного забезпечення класифікаційної роботи управління класифікації товарів Департаменту адміністрування митних платежів Державної фіскальної служби України. Зазначена посада відноситься до посад державної служби.

20 травня 2016 року Позивачу вручено попередження про можливе звільнення із займаної посади 20 липня 2016 року згідно з пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України та пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку зі зміною організаційної структури та скорочення штатної чисельності Державної фіскальної служби України.

26 липня 2016 року Позивачу запропоновано наявні посади відповідно до штатного розпису ДФС: головного державного ревізора-інспектора відділу координації та аналізу Департаменту внутрішнього аудиту; головного державного інспектора відділу міжвідомчої взаємодії управління електронних сервісів та звітності Департаменту обслуговування платників; головного державного ревізора-інспектора відділу окремих питань досудового врегулювання спорів управління досудового врегулювання спорів з окремих питань Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження Державної фіскальної служби України; вказане підтверджується Пропозицією та актом відмови ОСОБА_2 ознайомитись з письмовою Пропозицією наявних посад відповідно до штатного розпису ДФС.

Наказом Державної фіскальної служби України від 26 липня 2016 року № 2734-0 «Про звільнення ОСОБА_2Б.»Позивача звільнено 26.07.2016 року з посади начальника відділу методологічного забезпечення класифікаційної роботи управління класифікації товарів Департаменту адміністрування митних платежів та митно-тарифного регулювання Державної фіскальної служби України за п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України та п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку із зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України.

Вважаючи своє звільнення протиправним, Позивач звернувся з вказаним адміністративним позовом до суду.

Задовольняючи адміністративний позов суд першої інстанції виходив з того, що вимоги Позивача є правомірними та обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обґрунтованим з огляду на таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус Позивача, як державного службовця, а також правовідносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням і припиненням державної служби врегульовані Законом України від 10.12.2015 року № 889-VІІІ «Про державну службу» (далі - Закон №889 -VІІІ).

Згідно з пунктом 1 частини 1статті 87 Закону № 889-VІІІ підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення (абзаци 1 та 2 частини 3 статті 87 Закону № 889-VІІІ).

За приписами статті 51 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), які кореспондуються зі статтею 43 Конституції України, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною 4 статті 36 КЗпП України встановлено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частинами 2, 3 статті 40 цього Кодексу звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Нормами статті 49-2 КЗпП України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга статті 49-2 КЗпП України).

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (частина третя статті 49-2 КЗпП України).

Отже, власник або уповноважений ним орган зобов'язані повідомити працівника про наступне вивільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці не пізніше ніж за два місяці та одночасно запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

При цьому, як зазначив Верховний Суд України в тексті своєї постанови від 23.03.2016 року у справі № 6-2748цс15, під час звільнення працівника на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку із змінами в організації праці, в тому числі скорочення штату працівників, необхідно дотримуватись гарантій, передбачених статтею 49-2 КЗпП України.

Судом першої інстанції було встановлено, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 року № 840 «Про внесення змін у додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 року № 85» Державною фіскальною службою України видано накази від 02.11.2015 року № 834 «Про затвердження Плану заходів із скорочення штатної чисельності працівників Державної фіскальної служби» та від 30.12.2015 року № 1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України».

Відповідно до пп.3.15 п.3 наказу ДФС України від 30.12.2015 року № 1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України» реорганізовано Департамент митного адміністрування у Департамент адміністрування митних платежів.

З штатного розпису на 2016 рік ДФС України вбачається, що відділ методології забезпечення класифікаційної роботи, який очолював Позивач, залишився у складі Управління класифікації товарів Департаменту адміністрування митних платежів (а.с.186 том 1).

Як зазначив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Слід зазначити, 20.05.2016 року під час ознайомлення з попередженням про вивільнення та в подальшому посада начальника відділу методології забезпечення класифікаційної роботи Позивачу не пропонувалась, натомість лише 26.07.2016 року було запропоновано посади: головного державного ревізора-інспектора відділу координації та аналізу Департаменту внутрішнього аудиту, головного державного інспектора відділу міжвідомчої взаємодії управління електронних сервісів та звітності Департаменту обслуговування платників, головного державного ревізора-інспектора відділу окремих питань досудового врегулювання спорів управління досудового врегулювання спорів з окремих питань Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження Державної фіскальної служби України.

При цьому, листами Державної фіскальної служби України від 24.03.2017 року №4026/Г/99-99-04-01-01-14, від 25.07.2017 року № 9329/Г/99-99-04-01-01-14 та від 30.01.2018року № 1321/Г/99-99-04-01-02-14 підтверджується, що посада начальника відділу методології забезпечення класифікаційної роботи управління класифікації товарів вакантна з 01.12.2016року.

Таким чином, Відповідачем не було забезпечено права рівного доступу громадян до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Закон № 889-VIII містить поняття рівнозначної посади, як посади державної служби, що належать до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу. Запропоновані Позивачу посади не є рівнозначними тій, що він обіймав раніше.

Враховуючи вищенаведене колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що відповідачем не запропоновано позивачу іншу роботу на рівнозначній посаді одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, як того вимагає частина третя стаття 49-2 КЗпП України, що свідчить про порушення Відповідачем процедури звільнення Позивача із займаної посади.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ Державної фіскальної служби України є незаконним та підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про стягнення на користь Позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів зазначає таке.

Частиною 2 статті 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

З довідки від 28.10.2016 року № 1187 вбачається, що середньомісячна заробітна плата Позивача за період з 25.06.2016 року по червень 2016 року складає 10291,54 грн, а середньоденна - 541,66 грн.

Таким чином, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті Позивачу за час вимушеного прогулу з 27 липня 2016 року по 16 лютого 2018 року (394 робочих дня), становить 213414,04грн.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Зі змісту ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно та всебічно з'ясовано обставини в адміністративній справі, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального при дотриманні норм процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Згідно з п.1 ч.1 ст.315, ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Розглянувши доводи Відповідача, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.241,242,243,308,310,315,316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий-суддя: В.П. Мельничук

Судді: Н.М. Літвіна

І.О. Лічевецький

Повний текст складено 19.07.2018 року.