Рішення № 75416264, 06.07.2018, Смілянський міськрайонний суд Черкаської області

Справа № 703/2895/16-ц

2/703/15/18 .

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2018 року Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого судді Опалинської О.П.

при секретарі судового засідання Бойко Л.М., Литвин Г.Т.

представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Сміла цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, -

встановив:

ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 21 листопада 1992 року по 9 серпня 2016 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем. В шлюбі ними були придбані будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаської області, причіп ІТ-1,5, 1997 року випуску, трактор Т-25, 1996 року випуску та автомобіль ОСОБА_4. Оскільки відповідач в добровільному порядку не погоджується поділити спільне майно звернулася до суду та просить визнати об’єктом права спільної сумісної власності її та ОСОБА_2 будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаської області, автомобіль ОСОБА_4, трактор та причіп. Визнати за нею право власності на 1/2 частину будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаської області, стягнути з відповідача на її користь 1/2 частину вартості транспортних засобів в сумі 100000 гривень, а саме, трактора Т-25 з причіпом 1996 року випуску та автомобіля ОСОБА_4 та стягнути з відповідача на її користь понесені судові витрати.

В подальшому, 15 вересня 2016 року, позивачем були збільшені позовні вимоги, а саме, вона просила визнати об’єктом права спільної сумісної власності її та ОСОБА_2 будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаської області, автомобіль ОСОБА_4, трактор та причіп, а також автомобіль ВАЗ-210740. Інші заявлені вимоги, а саме, визнання за нею право власності на 1/2 частину будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаської області та стягнення з відповідача на її користь 1/2 частину вартості транспортних засобів в сумі 100000 гривень, а саме, трактора Т-25 з причіпом 1996 року випуску та автомобіля ОСОБА_4 та понесені судові витрати підтримала в повному обсязі.

18 жовтня 2016 року позивач надіслала до суду заяву про уточнення позовних вимог в якій остаточно просила визнати об’єктом права спільної сумісної власності її та ОСОБА_2 будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаської області, автомобіль ОСОБА_4, трактор та причіп, а також автомобіль ВАЗ-210740. Визнати за нею право власності на 1/2 частину будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаської області та стягнення з відповідача на її користь 1/2 частину вартості транспортних засобів, а саме, трактора Т-25 з причіпом в сумі 50000 гривень, автомобіля ОСОБА_4 – 50000 гривень та автомобіля ВАЗ-210740 в сумі 35000 гривень.

Позивач в судове засідання не з’явилася з невідомих суду причин, хоча про день, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та пояснив, що позивач та відповідач в період з 21 листопада 1992 року по 9 серпня 2016 року перебували в зареєстрованому шлюбі. В шлюбі ними були придбані будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаської області, причіп ІТ-1,5, 1997 року випуску, трактор Т-25, 1996 року випуску, автомобіль ОСОБА_4 та автомобіль ВАЗ-210740. Після розірвання шлюбу відповідач в добровільному порядку не погоджується поділити спільне майно, а тому звернулася до суду з позовом та просить визнати об’єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаської області, автомобіль ОСОБА_4, трактор та причіп марки Т-25, а також автомобіль ВАЗ-210740. Визнати за позивачем право власності на 1/2 частину будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаської області, що стосується відшкодування частини вартості транспортних засобів зазначив наступне, щодо вартості транспортних засобів автомобіля ОСОБА_4 та причепа позивач погоджується з висновком експерта від 19 квітня 2017 року в сумі 86888 гривень, а причепу 5282 гривні. Однак, вважає безпідставним висновок експертизи про те, що вартість трактора становить 9360 гривень, оскільки у ньому надано фотокопії невідомого транспортного засобу, відсутні відбитки номеру кузова та двигуна, які зазначені в технічному паспорті, на фотокартках, долучених експертом до висновку неможливо встановити, які залишки транспортного засобу там зображено, а тому з урахуванням вищевикладеного просив стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію 1/2 частини транспортних засобів, а саме, за причіп 1997 року випуску реєстраційний номер 01722МН – 2641 гривню, за трактор Т-25 1996 року випуску, реєстраційний номер 93-72ХФ – 45000 гривень, за автомобіль ОСОБА_4 – 43444 гривні та за автомобіль ВАЗ-210740 – 35000 гривень. Крім того, просив стягнути з відповідача на користь позивача понесені позивачем витрати на сплату судового збору в сумі 4500 гривень та 5000 гривень за надання правничої допомоги.

Відповідач в судовому засіданні пояснив, що з позивачем перебував в зареєстрованому шлюбі до 9 серпня 2016 року, однак, шлюбних стосунків не підтримував з 2012 року. Зазначив, що все придбане майно належить йому, оскільки саме він витрачав кошти на його придбання. Вказав, що суми вартості автомобіля ОСОБА_4, причіпа та трактора, вказані в висновках експертів є такими, що відповідають дійсності, що стосується автомобіля ВАЗ зазначив, що купив його за власні кошти коли з дружиною уже не проживав, вартість автомобіля на сьогоднішній день становить близько 45 тисяч гривень. Зазначив також, що до суду з приводу визнання за ним права власності на спірне майно не звертався.

Суд вивчивши матеріали справи, надані сторонами докази, дослідивши їх всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи вважає , що позов підлягає до часткового задоволення, виходячи із наступного.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Як передбачено ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Статтею 76 ЦПК України визначено, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 95 ЦПК України).

Відповідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно з ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності з наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як вбачається з свідоцтва про шлюб серії І-СР №091639 виданого повторно 30 січня 2013 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Смілянському району Смілянського міськрайонного управління юстиції у Черкаській області шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстровано 21 листопада 1992 року. Після реєстрації шлюбу прізвище дружини змінено на «Смаглій» (а.с. 5).

Рішенням Смілянського міськрайонного суду від 9 серпня 2016 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 – розірвано. Рішення набрало законної сили 20 серпня 2016 року (а.с. 46).

Як вбачається з свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу ОСОБА_2 є власником автомобіля НОМЕР_1, 2008 року випуску, реєстрація автомобіля проведена 30 грудня 2009 року (а.с. 82).

Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу ОСОБА_2 є власником автомобіля НОМЕР_2, 2010 року випуску, реєстрація автомобіля проведена 29 січня 2016 року (а.с. 82).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч.1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (офіційне тлумачення частини першої статті 58 викладене в аб. 2 ч. 2 рішення Конституційного Суду України № 1-рп/99 від 09 лютого 1999 року).

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 р.

До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності.

Відтак, вирішуючи спір у даній справі суд керується законодавством чинним на момент придбання спільного майна подружжя.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 61 СК України, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Частиною 1 ст.69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частинами 1, 2 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 року № 11, сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшень, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Поділу підлягає усе майно, що є у спільній сумісній власності.

Згідно з пунктом 22 вищевказаної постанови поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Зі змісту п.п. 23,24 постанови вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

В п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року встановлено, що рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК.

Відповідно до ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно доЗакону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 181 ЦК України рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

З матеріалів справи вбачається, що спірне майно, транспортні засоби ВАЗ та ОСОБА_6 придбані за час перебування сторін у шлюбі, право власності на які належним чином зареєстровано на них в органах, що здійснюють таку реєстрацію, відтак, підлягає поділу між ними.

Суд не приймає до уваги твердження відповідача, та такі спростовуються матеріалами справи, про те, що автомобіль ВАЗ придбаний ним за власні кошти та в період, коли він з дружиною не проживав однією сім’єю, оскільки, останнім не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження, що спірний автомобіль був придбаний ним за власні кошти та являється його особистою приватною власністю, відповідні позовні вимоги ним не заявлялися. При цьому суд враховує, що на час придбання вищевказаного автомобіля сторони перебували в зареєстрованому шлюбі. Окрім того, відповідач в судовому засіданні зазначив, що з 2012 року спільно з позивачем не проживав, однак, шлюб розривати не мав наміру так як вважав, що шлюбні стосунки можливо відновити.

Відповідно до висновку про вартість об’єкта оцінки легкового автомобіля ВАЗ 210740, 2010 року випуску, від 22 серпня 2016 року його ринкова вартість становить 70 000 тисяч гривень, відтак, враховуючи, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів на предмет іншої вартості спірного об’єкту, за таких обставин суд приходить до висновку про задоволення вимог позивача та стягнення з відповідача компенсації за 1/2 частину вартості вищевказаного автомобіля в сумі 35000 тисяч гривень.

Згідно висновку експерта №059 судової автотоварознавчої експертизи від 19 квітня 2017 року ринкова вартість автомобіля «ДЕУ ОСОБА_6» становить 86888 гривень.

З врахуванням визнання відповідачем вартості автомобіля ОСОБА_6 та керуючись нормами ч. 1 ст. 82 ЦПК України згідно якої обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання, суд при вирішенні спору між учасниками справи враховує ринкову вартість автомобіля ОСОБА_6, як таку, що погоджена сторонами, що відповідає вимогам чинного законодавства.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що автомобіль ОСОБА_6 та ВАЗ були придбані за час шлюбу подружжям, відтак належать сторонам на праві спільної сумісної власності, які відповідно мають рівні частки у цьому майні. При цьому, суд враховує те, що правовий режим такої власності має враховувати інтереси всіх її власників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших. Відтак, суд вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію 1/2 частки вартості автомобілів ОСОБА_6 та ВАЗ.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи під час перебування сторін у шлюбі, ними були придбані, у 2002 році будинок, а у 1998 році – причіп та трактор.

З врахуванням наведеного вище до правовідносин в частині визнання права власності на будинковолодіння, трактор та причіп підлягає застосуванню чинний на момент їх виникнення КпШС.

Згідно зі ст. 22 КпШС України, майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, їх частки є рівними. Аналогічне положення закону закріплено й у ст. 70 СК України.

Відповідно до п.9 постанови Пленуму ВСУ № 16 від 12 червня 1998 року «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами. Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КпШС). Вартість майна визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Згідно з ч.1 ст.28 КпШС, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Відповідно до ст. 29 КпШС, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Якщо один із подружжя здійснив відчуження чи використав майно на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, то суд не маючи змоги застосувати поділ майна подружжя в натурі, здійснює поділ цього майна з використанням компенсаційного способу поділу.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснив суду, що він, разом зі своїм товаришем , приїздили до відповідача в с. Тернівку для огляду трактора, оскільки останній мав намір його продати.

Свідок ОСОБА_8, пояснила, що позивач та відповідач проживали однією сімєю до 2012 року. В шлюбі ними були придбані будинок, потім трактор з причіпом та автомобіль, в подальшому, коли відповідач пішов із сім’ї, ні автомобіля, ні трактора на подвір’ї позивача вона не бачила, хоча знає, що відповідач користувався трактором, орав ним городи та використовував його для себе.

Відповідно до ст. 128 ЦК в редакції 1963 року право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Згідно з ст. 3 ЗУ «Про державну реєстрацію речових права на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Згідно договору купівлі-продажу будинку з надвірними спорудами від 21 березня 2002 року ОСОБА_2 купив у ОСОБА_9 будинок з надвірними спорудами в м. Сміла Черкаської області по вул. Івана Ле, 14 (а.с. 9).

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію машини від 23 січня 1998 року за ОСОБА_2 зареєстровано трактор Т-25, 1996 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3 (а.с. 7).

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію машини від 23 січня 1998 року за ОСОБА_2 зареєстровано причіп марки ІТ-1,5 1997 року випуску реєстраційний номер 01722МН (а.с. 82).

Отже, вищевказане спірне майно було належним чином зареєстроване в органах, що здійснюють таку реєстрацію, придбане під час перебування сторін у шлюбі, відтак підлягає поділу між ними.

Згідно до висновку експерта №059 судової авто товарознавчої експертизи від 19 квітня 2017 року ринкова вартість причіпу ІПТ-1,5, 1997 року випуску, становить 5282 гривні.

Відповідно до висновку експерта № 235/08 судової автотоварознавчої експертизи вартість трактора колісного ХТЗ Т-25 (А), державний реєстраційний номер 9372ХФ на дату оцінки складає 9360 гривень. Представником позивача, всупереч ст.ст.13,81ЦПК України не надано належних доказів на підтвердження дійсної вартості спірного транспортного засобу, які б в свою чергу спростовували дані висновку судової автотоварознавчої експертизи від 16 серпня 2016 року № 235/08, яку суд врахував при винесенні рішення відповідно до положень п. 22 постанови Пленуму ВСУ №11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» згідно якої вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Вартість причіпу, визначена експертом, сторонами не заперечувалася.

За таких обставин, суд вважає, що позов ОСОБА_3 в частині визнання об’єктом права спільної сумісної власності подружжя будинковолодіння, трактора та причіпу, а також компенсації їй ? частини вартості останніх та з врахуванням вартості цього майна є обгрунтованим, відтак, підлягає до задоволення.

Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту, відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України є визнання права та примусове виконання обов'язку в натурі.

Разом з тим, відповідно до ч.3 ст. 133 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу відносяться до судових витрат як витрати, пов’язані з розглядом справи.

Порядок визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, розподілу витрат між сторонами визначається ст. 137 ЦПК України.

Згідно з ч.2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, повязану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу представник позивача надав суду договір про надання правової допомоги, розрахунок суми гонорару за надану правову допомогу та квитанцію на оплату юридичних послуг на суму 5000 тисяч гривень, тому, суд вважає можливим задовольнити вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат за надання правничої допомоги в розмірі 5000 гривень.

Разом з тим, відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи позивачем за подачу позовної заяви до суду сплачено судовий збір в сумі 4150 гривень.

Відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються, зокрема, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, сплату позивачем судового збору в сумі 4150 гривень та 5000 тисяч гривень витрат за надання правничої допомоги, суд приходить висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача 8174 гривні 35 копійок судових витрат пов’язаних з розглядом справи.

Керуючись ст. ст. 15, 16, 368, 372 ЦК України, ст.ст. 22, 28 КЗпШС, ст. ст. 76, 81, 89, 133, 137, 141, 280, 263-265 ЦПК України, ЗУ «Про державну реєстрацію речових права на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року, постановою Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», постановою Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12 червня 1998 року «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», -

вирішив:

Позовну заяву задовольнити частково.

Визнати, що будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаській області, автомобіль ОСОБА_4, трактор, причіп марки Т-25 та автомобіль ВАЗ-210740 є спільною сумісною власністю подружжя, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 частки кожного з яких складають по 1/2 частині.

Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину будинковолодіння №14 по вул. Івана Ле в м. Сміла Черкаській області.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 компенсацію 1/2 частини транспортних засобів придбаних сторонами в шлюбі, а саме:

- 2641 (дві тисячі шістсот сорок одну) гривень за причіп 1997 року випуску, реєстраційний номер 01722МН, згідно свідоцтва про реєстрацію машини від 23 січня 1998 року;

- 4680 (чотири тисячі шістсот вісімдесят) гривень за трактор Т-25, 1996 року випуску, реєстраційний номер 93-72ХФ, №24-05995 згідно свідоцтва про реєстрацію машини від 23 січня 1998 року;

- 43444 (сорок три тисячі чотириста сорок чотири) гривні за автомобіль НОМЕР_1;

- 35000 (тридцять п’ять тисяч) гривень за автомобіль ВАЗ-210740.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 8174 (вісім тисяч сто сімдесят чотири) гривні 35 (тридцять п’ять) копійок судових витрат пов’язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 7 ст. 158 ЦПК України заходи забезпечення позову застосовані ухвалою суду від 15 вересня 2016 року продовжують діяти протягом дев’яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили.

В подальшому можуть бути скасовані судом за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Рішення може бути оскаржене в 30-денний строк з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до апеляційного суду Черкаської області.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його оскарження, а в разі оскарження після розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не буде скасовано.

Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Позивач: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженка с. Сатанівка Христинівського району Черкаської області, жителька м. Сміла Черкаської області, вул. Івана Ле, 14.

Відповідач: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженець ІНФОРМАЦІЯ_3, зареєстрований в ІНФОРМАЦІЯ_4, проживає в ІНФОРМАЦІЯ_5.

Повний текст рішення виготовлено 20 липня 2018 року.

Головуючий О.П.Опалинська