Постанова № 75392390, 17.07.2018, Апеляційний суд Херсонської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2018 року м. Херсон

справа № 667/1920/16-ц

провадження № 22-ц/791/952/18

Апеляційний суд Херсонської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (суддя-доповідач)ОСОБА_1,суддів:ОСОБА_2, ОСОБА_3,секретарОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні апеляційну скаргу ОСОБА_5, від імені якої діє ОСОБА_6, на рішення Херсонського міського суду Херсонської області у складі судді Гаврилова Д.В. від 23 березня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу ОСОБА_8, про визнання договору дарування недійсним,

встановив:

У березні 2016 року ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу ОСОБА_8, про визнання договору дарування недійсним, зазначаючи, що їй на підставі укладеного 07.02.2006 року договору купівлі-продажу належало на праві власності 3/4 частини житлового будинку по вул. Сумскій, 60 у м. Херсоні.

За попередньою усною домовленістю із відповідачем, 11 лютого 2014 року між ними було укладено та посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_8, як вона вважала договір довічного утримання, за умовами якого вона передавала відповідачу у власність 3/4 частини спірного майна, а відповідач була зобов’язана забезпечувати її утриманням та доглядом довічно.

Однак, замість договору довічного утримання було укладено договір дарування 3/4 частини наведеного нерухомого майна, про що вона дізналася у січні 2016 року.

ОСОБА_5 відмовляється розірвати договір дарування у добровільному порядку, вимагаючи за вчинення наведеної дії 50 000 грн.

Посилаючись на те, що укладений договір дарування не відповідав її волевиявленню, оскільки вона не мала наміру передавати відповідачу безоплатно спірне майно у власність, а вважала, що відчужує майно взамін її довічного утримання, позивач на підставі ст.ст. 203, 229 ЦК України просила визнати договір дарування 3/4 частин житлового будинку № 60 по вул.Сумській у м. Херсоні недійсним та скасувати реєстрацію права власності відповідача на це майно.

Рішенням суду від 23 березня 2018 року позов задоволено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5, від імені якої діє ОСОБА_6, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, зазначаючи, що рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду щодо наявності правових підстав для визнання спірного договору дарування недійсним за відсутності підтверджуючих наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення, належних і допустимих доказів, не відповідають обставинам справи, суперечать як положенням цивільного законодавства, що регулює спірні правовідносини, так і правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним внаслідок перегляду справ щодо застосування статті 229 ЦК України, а також зроблені без застосування передбачених цією ж статтею правових наслідків вчинення правочину під впливом помилки.

Письмовий відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Відповідно до ч.1 ст.351 ЦПК України судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Згідно із пунктом 8 Перехідних положень ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Враховуючи, що наразі апеляційні суди в апеляційних округах не утворені, справа підлягає перегляду в апеляційному порядку Апеляційним судом Херсонської області, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває Херсонський міський суд Херсонської області, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Заслухавши доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах, визначених ст.367 ЦПК, апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ зробив висновок про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Висновок суду про задоволення позову мотивовано тим, що під час укладення спірного договору у позивача було відсутнє волевиявлення безоплатної передачі майна у власність ОСОБА_5, так як будь-яке інше житло у неї відсутнє, вона є особою похилого віку та сама потребує допомоги .

В процесі розгляду справи суд встановив, що 11 лютого 2014 року сторони уклали та нотаріально оформили договір дарування, за умовами якого ОСОБА_7 передала, а ОСОБА_5 прийняла в дар належні дарувальнику 3/4 частки житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель та споруд під №60, який знаходиться в м. Херсоні, вул. Сумська.

ОСОБА_7 вважає, що вчинила даний правочин під впливом помилки щодо його природи, оскільки за передане у власність відповідача нерухоме майно надіялася отримати належний догляд та допомогу.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно із ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Верховний Суд України, зокрема в постанові від 27 квітня 2016 року виклав правовий висновок щодо застосування ст. ст.203, 229, 717 ЦК України, згідно із яким обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної вигоди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку,- неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному житлі після укладення договору.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло не волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз’яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати у спірному житлі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими (справа № 6-372цс16).

Із досліджених судом наданих позивачем документів вбачається, що на час укладення договору дарування ОСОБА_7 виповнилося 72 роки, вона має статус «дитини війни» і з 06.10.2010 року була користувачем соціальних послуг відділення соціальної допомоги вдома із третім ступенем індивідуальної потреби в наданні цих послуг.

За станом на лютий 2014 року (час укладення оспорюваного договору) розмір пенсії за віком, яку отримувала ОСОБА_7, становив 1155,42грн, на березень 2016 року (час звернення до суду з даним позовом) - 1280,42грн, а за станом на липень 2017 року - 1518,42грн.

? частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами № 60, розташованого по вул. Сумській в м. Херсоні були придбані ОСОБА_7 07.02.2006 року за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу та є її єдиним житлом, в якому вона продовжує проживати після укладення з відповідачем договору дарування.

Наведені обставини свідчать про те, що за віком, станом здоров’я та матеріальним станом ОСОБА_7 потребувала сторонньої допомоги і не могла передати на користь ОСОБА_5 своє єдине житло та нерухоме майно, що має значну цінність, без встановлення обов’язків останньої щодо забезпечення її утриманням та (або) доглядом довічно.

З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що волевиявлення позивача на відчуження спірного нерухомого майна не відповідає її внутрішній волі та намірам. Вона помилялася щодо природи правочину, своїх прав та обов’язків відповідача, які не можуть виникнути із умов договору дарування, однак на які позивач сподівалася і яких потребувала.

Висновки суду відповідають обставинам справи в межах наданих сторонами та досліджених в судовому засіданні доказів та нормам матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на законі, належних доказах і як такі, що висновки суду не спростовують, підлягають відхиленню.

Зокрема, твердження скаржника про те, що її відносини із позивачем склалися на ґрунті релігійних переконань і служби в одному соборі та не переросли у відносини, які мають правовий статус зобов’язальних правовідносин, спростовуються обставинами, на які сама відповідач посилається у підтвердження своїх доводів.

Так, відповідач зазначає, що в лютому 2013 року позивач, вважаючи її справжньою християнкою, не здатною скривдити людину, звернулася до неї по допомогу: сплатити половину вартості ремонту даху належної їй частини будинку. За це вона обіцяла скласти і склала на її (відповідача) ім’я заповіт.

В послідуючому ОСОБА_5 погодилася на пропозицію ОСОБА_7 вселитися у належне їй житло та проживати з нею. При цьому відповідач вказує на те, що після того, як позивач зареєструвала її в будинку, вона зробила ремонт у двох кімнатах, перевезла туди свої речі. Після цього сторони проживали в будинку та сплачували комунальні платежі спільно, відповідач облаштувала житло, город та прилеглу територію, посадила плодові дерева та чагарники.

Усі наведені обставини вказують на те, що позивач потребувала допомоги (матеріальної, фізичної, моральної), шукала особу, яка б цю допомогу їй надавала, та знайшла її в особі відповідача.

Необхідність укладення договору дарування житла відповідач пояснює тим, що ОСОБА_7 мала намір змінити місце проживання та виїхати до рідного брата в Російську Федерацію, однак повернулася і вимагає повернення цього житла.

Такий мотив для безоплатного відчуження цінного нерухомого майна, яке є єдиним місцем для проживання позивача, обґрунтовано не прийнятий судом до уваги, а іншого пояснення такій дії позивача, як і пояснення мотивів прийняття в дар цього майна від сторонньої для неї людини, відповідач не навела. Натомість в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_5- ОСОБА_6 пояснив, що сторони досягли домовленості, що у випадку повернення ОСОБА_7 вона буде проживати у спірному будинку, а відповідач понесе витрати на її поховання після смерті.

Отже, відповідач таким чином фактично підтвердила наявність у неї обов’язку вчинити на користь дарувальника відповідні дії майнового та немайнового характеру, що відповідно до ч.2 ст.717 ЦК України виключає укладення сторонами договору дарування.

Та обставина, що, як зазначено у письмових поясненнях нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу ОСОБА_8 і не спростовано ОСОБА_7, позивач до укладення договору дарування мала бесіду із нотаріусом, яка посвідчувала угоду та роз’яснила їй види цивільно-правових договорів, їх значення, відмінності, умови та наслідки, зокрема проінформувала про договір довічного утримання, спадковий договір та договір дарування, і не заявила про незнання української мови, прочитавши текст договору, підписала його без будь-яких зауважень, на думку колегії суддів, не спростовує висновків суду у спірних правовідносинах, оскільки усі встановлені судом обставини справи та пояснення самих сторін вказують на те, що згода, якої сторони досягли щодо усіх істотних умов договору, не відповідає суті договору дарування, який не допускає встановлення обов’язків обдаровуваного вчинити чи вчиняти будь-які дії майнового чи немайнового характеру на користь дарувальника.

В суді апеляційної інстанції третя особа - ОСОБА_8 пояснила, що у неї виникло питання щодо волі ОСОБА_7 на відчуження нерухомого майна сторонній особі на безоплатній основі та на це питання ОСОБА_7 відповіла, що надіється на допомогу ОСОБА_5 незалежно від отриманого нею дарунку.

Матеріали справи свідчать також про те, що спір щодо дійсності укладеної угоди виник тоді, коли у відповідача виникла необхідність здійснювати догляд за хворою матір’ю і вона змушена була більшість часу проживати в будинку своєї матері, а не із позивачем.

Необґрунтованим є твердження скаржника про те, що відбулася фактична передача спірного нерухомого майна від дарувальника до обдаровуваного з посиланням на положення ст. ст.334, 722, 748 ЦК України та ст.12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки наведені норми матеріального права регулюють питання прийняття дарунка обдаровуваним та виникнення у нього права власності на дарунок, якщо ним є нерухоме майно.

За договором дарування дарувальник передає обдаровуваному безоплатно майно і ця передача передбачає виникнення у останнього права та можливості користуватися, володіти та розпоряджатися дарунком і виключає право дарувальника мати усі наведені вище повноваження власника, в той час, як поведінка сторін після укладення оспорюваного правочину вказує на те, що ними обумовлено право ОСОБА_7 при житті користуватися відчуженим житлом.

Наведений факт відповідач визнала і не спростовує, хоча правова природа договору дарування таке право дарувальника не передбачає і не ґарантує його дотримання.

Таким чином, висновки суду про те, що волевиявлення ОСОБА_7 на безоплатну передачу житла у власність ОСОБА_5 спростовано наданими сторонами доказами, та про те, що договір дарування нерухомого майна вчинено позивачем під впливом помилки щодо прав та обов’язків сторін, відповідають обставинам справи.

Застосування до спірних правовідносин частини другої статті 229 ЦК України не порушувалося жодною із сторін при вирішенні даної справи. Обставини щодо наявності правових підстав для відшкодування збитків судом не встановлювалися і такі вимоги не заявлялися, що не позбавляє скаржника здійснити захист своїх прав в цій частині у майбутньому.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову відсутні.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 374, 375 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5, від імені якої діє ОСОБА_6, відхилити.

Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 23 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий Л.В. Пузанова

Судді: І.В. Склярська

ОСОБА_3

Повний текст постанови складено 19 липня 2018 року

Суддя Л.В. Пузанова