Рішення № 75389717, 11.07.2018, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/11272/16

Провадження № 2/522/3838/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 липня 2018 року Приморський районний суд м. Одеси в складі:

Головуючого-судді Чернявської Л.М.,

при секретарі судового засідання Ткаченко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі засідань суду в місті ОСОБА_1 справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, за участю третьої особи ОСОБА_7 Одеської державної нотаріальної контори про визнання заповіту нікчемним,

В С Т А Н О В И В:

Позивачі звернулися 22 червня 2016 року до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_6 за участю третьої особи ОСОБА_7 Одеської державної нотаріальної контори про визнання заповіту нікчемним. Позивачами позовні вимоги неодноразово змінювалися та уточнювалися, в редакції поданої представником позивачів ОСОБА_8 уточненої позовної заяви від 12 квітня 2017 року позивачі просять визнати нікчемним заповіт ОСОБА_9 від 29.05.2000 року, серія АВМ № 002028, посвідчений виконуючим обов’язки державного нотаріуса ОСОБА_7 одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_10, зареєстрований в реєстрі за № 2-1445.

Також 07 серпня 2017 року та 16 серпня 2017 року, представником позивача подавалися додаткові пояснення до уточненої позовної заяви стосовно застосування законодавства щодо обґрунтування позовних вимог.

В обґрунтування вимог позивачі вказують, що 25.11.2014 року помер ОСОБА_9. Померлий приходиться дядьком позивачам та відповідачу. Після його смерті за заявами позивачів ОСОБА_7 Одеською державною нотаріальною конторою була заведена спадкова справа. Зі змістом оспорюваного заповіту позивачі ознайомилися в листопаді 2015 року, під час ознайомлення з матеріалами цивільної справи № 522/6888/15-ц а також, безпосередньо з матеріалами спадкової справи. Позивачі вважають, що заповіт був посвідчений Виконуючим обов’язки Державного нотаріуса ОСОБА_7 одеської державної нотаріальної контори та в цьому заповіті порушені вимоги, щодо його форми, що є порушенням діючого законодавства, так і законодавства, що діяло на момент укладання заповіту. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачі просять визнати нікчемним заповіт з наступних підстав:

відповідно до Закону України «Про нотаріат» в редакції від 02.09.1993 року, а саме, розділу II «повноваження щодо вчинення нотаріальних дій» серед посадових осіб, що можуть вчиняти нотаріальні дії не передбачена така посада, як виконуючий обов’язки державного нотаріуса, також відповідно до п. 1 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. N 18/5, в редакції від 19.05.2000 року, вчинення нотаріальних дій й Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Тобто, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій не покладаються на виконуючого обов’язки нотаріуса. В п.1 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. N 419, в редакції від 15.06.1994 року, зазначено перелік посадових осіб, які мають право посвідчувати заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених відповідно до статті 40 Закону України «Про нотаріат». Серед зазначених посадових осіб, також, не передбачена така посада, як виконуючий обов’язки державного нотаріуса.

Позивачі вказують на те, що виконуючий обов’язки державного нотаріуса не мав законного права посвідчувати заповіт, тому як такої посади не передбачено. Крім того, на виконуючого обов’язки Державного нотаріуса ОСОБА_7 одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_10 згідно п. 2 Наказу начальника управління юстиції в одеській області № 141-ос від 17.05.2000 року, були покладені обов’язки по нотаріальному обслуговуванню населення м. Іллічівська. А заповідач по спірному заповіту відносився до населення м. Одеса, так як проживав та був зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1.

Крім того, в оспорюваному заповіті відсутні місце і час його укладення, дата народження заповідача, його адреса реєстрації та ідентифікаційний номер, що, на думку позивачів, взагалі ставить під сумнів, що спірний заповіт був складений саме дядьком позивачів ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, а не іншою особою з такими ж прізвищем, ім’ям та по-батькові. Також, в заповіті не зазначено, що була встановлена дієздатність заповідача, що заповідач перебуває при здоровому розумі та ясній пам’яті, усвідомлює значення своїх дій, діє добровільно та попередньо ознайомлений з вимогами чинного Законодавства щодо недійсності правочинів, заповіт не містить рукописного зазначення заповідачем відомостей про те, що заповіт записаний нотаріусом зі слів заповідача, заповідачем прочитаний, його зміст та умови відповідають дійсним намірам заповідача, на заповіті не заповнені до кінця рядки та інші вільні місця не прокреслені, в заповіті відсутня печатка.

Обгрунтовуючи свої вимоги, позивачі зазначають, що відповідно п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

В даному випадку, спірний заповіт був складений 29.05.2000 року, тобто, до набрання чинності Цивільним кодексом України від 16.01.2003 року, але права і обов’язки по спірному заповіту виникли після набрання чинності Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року, так як, спадкодавець помер 25.11.2014 року. (Згідно ст. 1220 ЦК України, спадщина відкривається внаслідок смерті особи. Згідно ч. 3 ст. 1223 ЦК України, право на спадкування виникає у день відкриття спадщини, тобто у день смерті спадкодавця.)

Таким чином, заповіт від 29.05.2000 року щодо його форми та посвідчення суперечить нормам законодавства, які діяли на момент його складання та посвідчення, а так як права і обов’язки по спірному заповіту виникли після набрання чинності Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року, то стосовно його виконання і наслідків, які він породжує, позивачі вважають, що має застосовуватися Цивільний кодекс України 2003 року.

З огляду на це, позивачі посилаються на те, що відповідно до ч. 1 ст. 1257 Цивільного кодексу України, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також, заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення є нікчемним. Відповідно до абзацу 11 п. 6 ОСОБА_11 Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» від 16.05.2013 року № 24-753/0/4-13, посвідчення заповіту не уповноваженою особою, тобто посадовою, службовою особою, яка відповідно до норм статей 1251-1252 ЦК України (ст. 542 Цивільного кодексу 1963 року) не уповноважена посвідчувати заповіти, має наслідком нікчемність заповіту (ч. 1 ст. 1257 ЦК України). Оскільки нотаріус ОСОБА_10 не мала права посвідчувати заповіт, тому як на той час вона була лише виконуючим обов’язки нотаріуса, а така посада не передбачена Законом України «Про нотаріат» і повноваження щодо вчинення нотаріальних дій не покладаються на виконуючого обов’язки нотаріуса, то і заповіт, посвідчений нею має бути визнаний нікчемним.

Провадження у справі відкрито 18 липня 2016 року .

Відповідно до Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII Цивільний - процесуальний Кодекс викладено у новій редакції, який набрав чинності з 15.12.2017 року. Згідно п. 9 ч.1 Перехідних Положень (розділ ХІІІ) справи, провадження яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У судовому засіданні позивачі ОСОБА_3, ОСОБА_2 та представник позивачів ОСОБА_8 підтримали позовні вимоги, просили їх задовольнити повністю.

Відповідач та його представник ОСОБА_12 у судовому засіданні позов не визнали, у задоволенні вимог просили відмовити з підстав необґрунтованості, раніше надавали письмові заперечення. При цьому відповідач пояснив, що його дядько ОСОБА_9 написав заповіт з власної ініціативи, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміючи значення своїх дій. Також, представник відповідача пояснив, що Згідно відповіді Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 26.08.2016 року за № Ч-1648-07 вбачається, що відповідно до наказу Управління юстиції в Одеській області від 17.05.2000 №141-ос, з 18.05.2000 на період відсутності основного працівника ОСОБА_13 нотаріус Обласного державного архіву нотаріату ОСОБА_10 відряджена на роботу до ОСОБА_7 одеської державної нотаріальної контори з покладенням обов’язків нотаріуса цієї держнотконтори.

Згідно п.1 наказу Управління юстиції в Одеській області від 17.05.2000 №141-ос зазначено: ОСОБА_10 – нотаріуса обласного державного архіву нотаріату – відрядити на роботу до ОСОБА_7 одеської державної нотаріальної контори та покласти на неї обов’язки нотаріуса цієї ж держнотконтори.

Згідно свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю №2790 від 16 жовтня 1997 року, виданого ОСОБА_10 свідоцтво є підставою для призначення на посаду державного нотаріуса або реєстрації приватної нотаріальної діяльності.

Згідно ст.ст. 1,2 Закону України «Про нотаріат» в редакції станом на 28 квітня 1998 року визначено, що вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців в державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.

Згідно відповіді Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 26.08.2016 року за № Ч-1648-07 вбачається, що відповідно до наказу Управління юстиції в Одеській області від 17.05.2000 №141-ос, з 18.05.2000 на період відсутності основного працівника ОСОБА_13 нотаріус Обласного державного архіву нотаріату ОСОБА_10 відряджена на роботу до ОСОБА_7 одеської державної нотаріальної контори з покладенням обов’язків нотаріуса цієї держнотконтори.

Отже, представник відповідача вважає, що ОСОБА_10 на час призначення виконуючим обов’язки нотаріуса ОСОБА_7 нотконтори м.Одеси, вже мала свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю, працювала нотаріусом обласного державного архіву нотаріату, тому доводи сторони позивачів про незаконність здійснення ОСОБА_10 нотаріальної діяльності є неспроможними.

ОСОБА_7 одеська державна нотаріальна контора надала заяву про слухання справи без присутності їх представника (а.с.29).

Суд, заслухавши пояснення сторін, допитавши у якості свідка ОСОБА_10, дослідивши наявні в матеріалах справи документи, прийшов до наступного.

25 листопада 2014 року помер ОСОБА_9. З заявами про прийняття спадщини звернулись позивачі та відповідач, що вони підтвердили в судовому засіданні.

З матеріалів справи вбачається, що 29 травня 2000 року ОСОБА_9, що мешкає в АДРЕСА_1 склав заповіт на користь ОСОБА_6. Заповідав належну йому на праві власності квартиру №23, що знаходиться в місті Одесі, по проспекту Шевченка у будинку №25 а. Заповіт посвідчений виконуючим обов’язки державного нотаріуса ОСОБА_7 Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_10 (а.с. 66, 131). Що також підтверджено довідкою зі Спадкового реєстру №50474841 від 04.01.2018 року (а.с.132).

Згідно наказу Управління юстиції в Одеській області від 17.05.2000 №141-ос ОСОБА_10 – нотаріуса обласного державного архіву нотаріату – відрядити на роботу до ОСОБА_7 одеської державної нотаріальної контори та покласти на неї обов’язки нотаріуса цієї ж держнотконтори з 18.05.2000 року на період відсутності основного працівника ОСОБА_13 Покласти на нотаріуса ОСОБА_10 обов’язки по нотаріальному обслуговуванню населення м.Іллічівська. Дозволити нотаріусу ОСОБА_10 користуватися печаткою №5 ОСОБА_7 одеської державної нотаріальної контори (а.с.67).

Згідно свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю №2790 від 16 жовтня 1997 року, виданого ОСОБА_10 свідоцтво є підставою для призначення на посаду державного нотаріуса або реєстрації приватної нотаріальної діяльності (а.с.65).

Згідно ст.ст. 1,2 Закону України «Про нотаріат» в редакції станом на 28 квітня 1998 року визначено, що вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців в державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.

З відповіді Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 26.08.2016 року за № Ч-1648-07 вбачається, що відповідно до наказу Управління юстиції в Одеській області від 17.05.2000 №141-ос, з 18.05.2000 на період відсутності основного працівника ОСОБА_13 нотаріус Обласного державного архіву нотаріату ОСОБА_10 відряджена на роботу до ОСОБА_7 одеської державної нотаріальної контори з покладенням обов’язків нотаріуса цієї держнотконтори та по нотаріальному обслуговуванню населення м.Ільічівськ (а.с.68).

Отже, ОСОБА_10 на час призначення виконуючим обов’язки нотаріуса ОСОБА_7 нотконтори м.Одеси, вже мала свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю, працювала нотаріусом обласного державного архіву нотаріату, тому суд вважає доводи сторони позивачів про незаконність здійснення ОСОБА_10 нотаріальної діяльності необгрунтованими.

Наявність у неї відповідних повноважень на посвідчення спірного заповіту підтверджено ОСОБА_10, яка була допитана у якості свідка в судовому засіданні.

Відповідно п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Суд звертає увагу, що позивачами оспорюються не спадкові відносини померлого та відповідача, а порядок посвідчення та не відповідність вимогам закону заповіту, який складено до набрання чинності Цивільного кодексу України, а тому до спірних відносин мають застосовуватися положення ЦК УРСР (1963 року).

Згідно ст.541 ЦК УРСР (1963 року) заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Відповідно до п.п. 27, 82-88 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. №18/5, в редакції від 19.05.2000 року, також, нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, у тому числі, заповіти. При цьому нотаріус посвідчує заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог статей 541, 543 Цивільного кодексу і особисто подані ними нотаріусу. Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем. Нотаріус перевіряє, чи не містить заповіт розпоряджень, що суперечать чинному законодавству. Заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини. Нотаріус при посвідченні заповіту зобов'язаний роз'яснити заповідачу зміст статті 535 Цивільного кодексу.

Спірний заповіт виготовлено на нотаріальному бланку, він викладений у письмовій формі з особистим підписом заповідувача, за текстом заповіту зазначено місце складання цього заповіту і час: «ОСОБА_1, двадцять дев’ятого травня двохтисячного року», таж зазначено, що заповіт підписано о 16 годині 45 хвилинах, та особу заповідача встановлено та його дієздатність перевірена, заповіт було зареєстровано в реєстрі за №2-1445. Отже, заповіт відповідає вимогам законодавства на час його посвідчення, а тому посилання позивачів на цю невідповідність та на неналежну визначеність особи, яка вказана як заповідач, є необґрунтованими.

Крім того, згідно з вимогами ст.5 ЦК України (2003 року) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

На час підписання ОСОБА_9 заповіту діяли норми цивільного законодавства України 1963 року. Згідно з вимогою ст.45 ЦК України (1963 року) недотримання вимагаємої законом форми угоди (правочину) тягне за собою його недійсність, тільки в тому випадку, коли на це прямо вказано в законі.

Згідно з вимогами ст.47 ЦК України (1963 року) нотаріальне посвідчення угод (правочинів) обов’язково лише в випадках, на які прямо вказано в законі.

Недотримання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди (правочину) з наслідками, передбаченими частиною другою ст.48 цього Кодексу.

Таким чином, суд приходить до висновку, що заповіт ОСОБА_9 від 29 травня 2000 року, який посвідчено нотаріусом ОСОБА_7 Державної Одеської нотаріальної контори відповідає вимогам ст.ст.45,47,48,541 Цивільного Кодексу України 1963 року, який діяв на час його підписання.

Також, презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України (2003 року) та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

У розумінні ЦК УРСР (1963 року) та ЦК України (2003 року) до одностороннього правочину або угоди можна віднести складення, зміну та скасування заповіту.

Термін «нікчемність правочину», передбачений ЦК України (2003 року), до прийняття цього Кодексу у законодавстві не вживався. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам законодавства.

Поняття нікчемності правочину в Цивільному Кодексу України 1963 року, який дія на час укладання заповіту відсутнє.

Згідно ст.1257 ЦК України 2003 року, який діяв на момент смерті заповідача передбачено, що: 1) заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним; 2) за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 3) недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини; 4) у разі недійсності заповіту, спадкоємець, який за заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Згідно роз’яснень, що вказані в п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України№7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» передбачається «Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 є нікчемним, тому на підставі ст.215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається».

Згідно вимог п.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 року з змінами та доповненнями, внесеними Постановами Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25.12.1992, № 15 від 25.05.1998 року Про судову практику в справах про визнання угод недійсними, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин роз’яснити судам, що мнима угода, угода укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, є на підставі ч1 ст.58 ЦК України 1963 року недійсною, незалежно від мети її укладення. Оскільки сторони ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли, суд в таких випадках постановляє рішення тільки про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків.

На підставі п.16 вищевказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України п.б) невиконання або неналежне виконання угоди (у тому числі договору) не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків, а не визнання угоди недійсною. На підставі п.є) вищевказаної постанови Пленуму Верховного Суду України визнання угоди недійсною може мати місце і після смерті громадянина, який був її учасником. Такі вимоги можуть бути заявлені другою стороною, спадкоємцями померлого, іншими заінтересованими особами або прокурором.

Аналогічні роз’яснення Пленумом Верховного Суду України надані 06.11.2009 року на час розгляду справи судом. На підставі вимог п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до ст. 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша ст.219, частина перша ст.220, частина перша ст.224 ЦК тощо), та оспорювані правочини, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах встановлених законом (частина друга ст.222, частина друга ст.223, частина перша ст.225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.»

На підставі вимог п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними» «відповідно до ст.215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтованості іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена,як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права і інтереси якої порушено вчинення правочину.».

В пункті 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними» вказано, що «судам необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли із правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визначення правочину недійсним. У разі уколи правочин невиконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша ст.216 ЦК).»

На підставі п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними» вбачається, що «Згідно зі ст.217 ЦК правочин не може бути визнано недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише окремі його частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до ст.217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з’ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підставі,з яких він визнаний недійсним».

Відповідно п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними» Відповідно до статей 229-230 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа, на підтвердження своїх вимог повинна довести, що така помилка мала місце, а також вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання, або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов’язань, які виникли з правочину,і не пов’язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону, чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним».

Заповідач ОСОБА_9 на час складення заповіту був повнолітньою, дієздатною особою, яка уклала заповіт з дотриманням письмової форми та дотриманням обов’язкового нотаріального посвідчення, ніякого тиску на його волевиявлення в судовому засіданні не встановлено.

Суд приходить до висновку, що дослідженими судом доказами в їх сукупності, підстав для визнання заповіту нікчемним не встановлено, як не має й підстав для визнання заповіту недійсним, а тому позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 не підлягають задоволенню.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04 (п.58), відповідно до якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. ОСОБА_1, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

У зв’язку з вищезазначеним, суд дійшов висновку, що позов не обґрунтований та задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 45, 47, 48, 524, 534, 541 ЦК України 1963 року, ст.ст. 202, 203, 212, 215, 216, 219, 222, 229, 230, 236, 1217, 1233, 1235, 1254, 1257 Цивільного Кодексу України 2003 року ст.ст. 263-265 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, за участю третьої особи ОСОБА_7 Одеської державної нотаріальної контори про визнання нікчемним заповіту ОСОБА_9 від 29.05.2000 року, серія АВМ № 002028, посвідчений виконуючим обов’язки державного нотаріуса ОСОБА_7 одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_10, зареєстрований в реєстрі за № 2-1445.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Одеської області через Приморський районний суд м. Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення складено та підписано 19 липня 2018 року.

Суддя Л.М. Чернявська

11.07.2018