Постанова № 75382192, 12.07.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

Головуючий І інстанції: Г.В. Костенко

Суддя-доповідач: Мінаєва О.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2018 р. м. ХарківСправа № 539/3397/17

Харківський апеляційний адміністративний суд

колегія суддів у складі:

головуючого судді: Мінаєвої О.М.

суддів: Гуцала М.І. , Макаренко Я.М.

за участю секретаря судового засідання Шалаєвої І.Т.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.04.2018 р. по справі № 539/3397/17, суддя Г.В. Костенко, м. Полтава

за позовом ОСОБА_3

до Міністерства оборони України

про визнання рішення неправомірним та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 (надалі по тексту позивач) звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України (надалі по тексту - відповідач), в якому просив суд:

- визнати неправомірним рішення Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, згідно Протоколу №122 від 24.11.2017, пункт 34, щодо відмови ОСОБА_3 у призначенні одноразової грошової допомоги;

- зобов'язати Міністерства оборони України призначити ОСОБА_3 виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку з отриманням інвалідності, яка пов'язана з виконанням обов'язків військової служби, відповідно до Порядку №975, в розмірі 275600,00 грн.;

- стягнути на його користь сплачений судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 02.04.2018 по справі №539/3397/17 позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано пункт 34 протоколу №122 засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 24.11.2017 щодо відмови ОСОБА_3 в призначені одноразової грошової допомоги.

Зобов'язано Міністерство оборони України прийняти рішення щодо призначення одноразової грошової допомоги, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975, стосовно ОСОБА_3 у зв'язку із встановленням ІІ групи інвалідності з 20.11.2013, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні у країнах, де велись бойові дії.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає доводи щодо правомірності відмови в призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги.

Позивачем надано відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно ч. 2 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_3 є пенсіонером, інвалідом війни 2 групи з 20.11.2013.

З 20.11.2013 йому встановлено вперше II групу інвалідності безстроково, внаслідок травми, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби, що підтверджено довідкою МСЕК серія 10 ААА№ 195726 (а.с.10).

ОСОБА_3 звернувся з заявою про виплату йому одноразової грошової допомоги, що передбачена статтею 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Листом Полтавського обласного військового комісаріату від 15.03.2016 №10/153/ВСЗ (а.с.84) ОСОБА_3 було повідомлено, що документи щодо виплати одноразової грошової допомоги відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975 повернуті Департаментом фінансів Міністерства оборони України (лист №248/3/6/1089 від 29.02.2016) без реалізації, оскільки він отримав первинно інвалідність до прийняття нормативно-правових актів, якими встановлене таке право (до 01.01.2014р.).

Постановою Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26.05.2017 у справі №539/898/17, яка залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 21.09.2017, позов ОСОБА_3 задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність МО України з розгляду заяви ОСОБА_3 про призначення одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням 2 групи інвалідності відповідно до статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"; зобов'язано МО України розглянути заяву ОСОБА_3 про призначення одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням 2 групи інвалідності відповідно до статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та відповідно до п. 13 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975, прийняти по ній рішення (а.с.32-41).

На виконання вказаних судових рішень Департаментом фінансів Міністерства оборони України повідомлено позивача листом від 23.02.2018 №248/3/6/562 (а.с.67) про те, що рішенням комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних з призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум (протоколом від 24.11.2017 №122) відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги.

Так, в пункті 34 протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних з призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 24.11.2017 №122 зазначено, що ОСОБА_3 звільнений з військової служби до набуття чинності Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 04.04.2006 №3597-IV, яким запроваджено виплату одноразової грошової допомоги, а інвалідність встановлена до 01.01.2014, тобто до набуття чинності редакції статті 16 Закону України "Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей" (а.с.68).

Посилаючись на вказані обставини, відповідач відмовив у виплаті одноразової грошової допомоги у зв'язку з отриманням інвалідності.

Приймаючи постанову в частині задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з протиправності пункту 34 протоколу №122 засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 24.11.2017 року щодо відмови ОСОБА_3 в призначенні одноразової грошової допомоги та наявності підстав для призначення позивачу одноразової грошової допомоги відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог, але з інших мотивів та підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд зобов'язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

З матеріалів справи встановлено, що відмова відповідача в призначенні одноразової грошової допомоги ґрунтується на тому, що позивач звільнений з військової служби до набуття чинності новою редакцією ст. 16 Закону України "Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Так, відповідно до статті 41 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

20 грудня 1991 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" N 2011-XII (далі - Закон N 2011-XII), який відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 3 Закону N 2011-XII дія цього Закону поширюється на військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти.

Статтею 16 вказаного Закону в первинній редакції встановлено, що військовослужбовці, а також військовозобов'язані, призвані на збори, підлягають державному обов'язковому особистому страхуванню на випадок загибелі або смерті в розмірі 100-кратного мінімального прожиткового рівня населення України на час загибелі або смерті, а також в разі поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних у період проходження служби (зборів), у розмірі, залежному від ступеня втрати працездатності, що визначається у відсотковому відношенні від загальної суми страхування на випадок загибелі або смерті. Умови страхування і порядок виплат страхових сум військовослужбовцям і військовозобов'язаним, призваним на збори, та членам їх сімей встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і деяких інших осіб" від 03 листопада 2006 N 328-V, який набрав чинності 01 січня 2007, статтю 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" викладено в новій редакції, зокрема, частиною другою цієї статті передбачено, що у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю під час виконання ним обов'язків військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.

За змістом вказаних норм, застосування статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" пов'язується не з фактом звільнення позивача зі служби, а з часом встановлення йому інвалідності внаслідок захворювання, що мало місце в період проходження військової служби, незалежно від строку, що минув після звільнення з військової служби.

Зазначена правова позиція повністю кореспондується з висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 06 лютого 2018 року у справі N 372/1258/16-а, від 14.03.2018 року у справі № 1519/983/2012.

Згідно довідки МСЕК серія 10 ААА№ 195726 позивачу з 20.11.2013 встановлено вперше II групу інвалідності.

Таким чином, на момент звільнення позивача зі служби він не мав права на отримання одноразової грошової допомоги, оскільки вперше інвалідність була встановлена у 2013 році.

Отже, при визначенні права на отримання одноразової грошової допомоги необхідно керуватися приписами чинного законодавства на момент встановлення інвалідності, а не нормами, які були чинні на час звільнення позивача зі служби.

На підставі наведеного, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача про відсутність у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги через відсутність вказаного права на момент звільнення його зі служби.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 року № 975 затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі Порядок № 975).

Зазначена Постанова набрала чинності 24.01.2014 року.

Пунктом 2 Порядку № 975 встановлено, що особам, які до набрання чинності Порядком, затвердженим цією постановою, мають право на отримання одноразової грошової допомоги: допомога, що не була призначена, призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є у разі встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_3 встановлено інвалідність 20 листопада 2013 року.

Таким чином, з цієї дати позивач набув право на отримання одноразової грошової допомоги.

Враховуючи, що позивач набув права на отримання одноразової грошової допомоги, яка не була призначена, до набрання чинності Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 року № 975, вказана допомога повинна бути йому призначена та виплачена в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги, а саме ст. 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

За вказаних обставин, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в повній мірі надав оцінку обставинам справи та зробив правильні висновки щодо задоволення позовних вимог, проте неправильно застосував норму матеріального права, що не вплинуло на законність рішення, проте є підставою для зміни оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованими посилання відповідача-1, що зобов'язання судом Міністерства оборони України прийняти рішення про призначення позивачу одноразової грошової допомоги є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача з огляду на наступне.

Згідно до положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р. під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта.

Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, призначити одноразову грошову допомогу, або ні. Безперечно, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин.

Враховуючи, що під час судового розгляду встановлено факт протиправної поведінки відповідача-1, колегія суддів вважає, що зобов'язання його прийняти рішення конкретного змісту не є втручанням в його дискреційні повноваження.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.02.2018 року по справі №816/591/15-а.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що належним захистом прав позивача є покладення обов'язку на Міністерство оборони України прийняти рішення щодо призначення одноразової грошової допомоги відповідно до ст. 16 Закону України Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" ОСОБА_3, у зв'язку з встановленням ІІ групи інвалідності з 20.11.2013 року, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.

Відповідно до ч. 1, ч. 4 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для зміни судового рішення суду першої інстанції є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково.

Змінити мотиви та підстави задоволення позову, а також резолютивну частину рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.04.2018 по справі № 539/3397/17 виклавши абзац 3 резолютивної частини рішення в такій редакції:

"Зобов'язати Міністерство оборони України прийняти рішення щодо призначення одноразової грошової допомоги відповідно до ст. 16 Закону України Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" ОСОБА_3, у зв'язку з встановленням ІІ групи інвалідності з 20.11.2013 року, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії."

В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 02.04.2018 р. по справі №539/3397/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя (підпис)О.М. МінаєваСудді(підпис) (підпис) М.І. Гуцал Я.М. Макаренко Повний текст постанови складено 18.07.2018 р.