Постанова № 75336634, 11.07.2018, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - Коваленко Д.С.

Доповідач -Дронська І.О.

Справа № 425/3174/17

Провадження № 22ц/782/531/18

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 липня 2018 року м. Сєвєродонецьк

Апеляційний суд Луганської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Дронської І.О.

суддів Карташова О.Ю., Стахової Н.В.,

за участю секретаря Єгорової О.П.

учасники справи:

позивач ОСОБА_2,

відповідач Приватне підприємство «Хімпостачальник»,

представник відповідача адвокат Бобер Олексій Сергійович,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сєвєродонецьку апеляційну скаргу Приватного підприємства «Хімпостачальник»

на рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 02 травня 2018 року, ухвалене у складі судді Коваленка Д.С. у м.Рубіжне, 02.05.2018 року

у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 до Приватного підприємства «Хімпостачальник» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2017 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, в обґрунтування якого посилався на те, що з 2014 року він працював апаратником на ПП «Хімпостачальник». 10.02.2017 року його було звільнено із займаної посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України. Вказане звільнення позивач вважає незаконним та безпідставним, оскільки відповідачем було порушено процедуру накладення дисциплінарного стягнення. З наказом про своє звільнення з роботи позивача ознайомлено не було та копія наказу не надавалась, письмових пояснень щодо відсутності на роботі від нього відповідач не витребував, а лише надіслав поштою повідомлення про звільнення. Крім того позивач вважає, що причини його звільнення за п.4 ст.40 КЗпП України не відповідають дійсним обставинами справи, оскільки прогулом може вважатися лише невихід на роботу без поважних причин, але 10, 13 лютого 2017 року він був відсутній на роботі з поважних причин, бо саме з цього дня він є військовослужбовцем, а саме проходив комісію від військомату, що підтверджується повістками, які направлялись на «Хімпостачальник». 16.02.2017 року позивач уклав Контракт «Про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України на посадах осіб рядового складу». Відповідно до ст.119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження роботи (посади) і середнього заробітку. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийняття на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до фактичного звільнення зберігається місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. З урахуванням викладеного позивач вважає, що відповідач звільнив його з роботи без законної на те підстави, просив суд поновити його на попередній роботі та стягнути з відповідача на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з 10.02.2017 року.

Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 02 травня 2018 року позов ОСОБА_2 до ПП «Хімпостачальник» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, задоволено повністю.

Поновлено ОСОБА_2 на роботі у ПП „Хімпостачальник"на посаді апаратника ділянки підготовки тари виробничого центру підприємства.

Стягнуто з ПП „Хімпостачальник" на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 72329 грн. за період з 13 лютого 2017 року по 02 травня 2018 року.

Вирішено питання щодо судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рада трудового коллективу, яка на підприємстві виконує функції виборного органу первинної профспілкової організації, розглянула подання директора підприємства 21 лютого 2017 року, тобто у день отримання подання, без повідомлення ОСОБА_2 про дату, час і місце проведення засідання, зміст подання директора підприємства про надання згоди на звільнення ОСОБА_2 не містить визначення того конкретного дня чи декількох днів, які саме директор вважає прогулами без поважних причин, питання щодо надання згоди на звільнення позивача розглянуто формально, зміст прийнятого рішення ради трудового колективу про згоду на звільнення позивача за прогул без поважних причин також не містить визначення дня, який рада вважає прогулом, без встановлення, чи має місце один чи декілька прогулів, і що важливо, саме без поважних причин, без наявності будь-яких пояснень від самого ОСОБА_2, які рада трудового колективу навіть не спробувала отримати чи хоча би дати ОСОБА_2 можливість їх надати. Отже, право позивача на прийняття участі у засіданні ради трудового колективу де він міг би повідомити про причини відсутності на роботі та надати докази, що підтверджують ці причини, було грубо порушено, як і саму процедуру.

Зміст письмового повідомлення щодо згоди на звільнення ОСОБА_2, яке підписав голова ради трудового колективу та надав директору підприємства згоду на звільнення позивача, суперечить змісту протоколу засідання ради трудового колективу щодо визначення дня прогулу чи днів прогулів ( без зазначення дати).

Директор підприємства так і не визнав ні першим наказом, ні другим, конкретні дні невиходу на роботу ОСОБА_2 прогулами саме без поважних причин, тільки визнав всі дні невиходу позивача на роботу прогулами, чого недостатньо для звільнення працівника згідно з пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, а тільки прогул без поважних причин є єдиною підставою для розірвання трудового договору.

Встановлені судом обставини свідчать про те, що кожен день невиходу ОСОБА_2 на роботу з 13 лютого 2017 року мав місце, дійсно, з поважних причин.

Інспектору по кадрах відповідача було відомо про наявність повістки з комісаріату про виклик позивача на 03.02.2017 року для оформлення обліково-військових документів і проходження медичного огляду, що могло залишитися поза увагою директора підприємства та ради трудового коллективу.

Безпосередньому керівнику позивача, 21.02.2017 року, тобто до того як директор видав наказ про звільнення з роботи ОСОБА_2, вже було відомо про те, що позивач пішов служити до ВСУ за контрактом та знаходився за межами міста Рубіжне.

Нічим не обґрунтована швидкість та невиправданий формалізм у прийнятті рішення як радою трудового колективу, так і директором, призвели до того, що звільнення позивача відбулось без законної підстави, як за змістом, так і за формою. Суд не має жодних сумнівів, що право позивача на працю було порушене його незаконним звільненням, і це порушення допустив саме відповідач, і тому це право підлягає захисту.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням відповідачем ПП «Хімпостачальник» подано апеляційну скаргу в якій скаржник, посилаючись на незаконність, необґрунтованість та упередженість суду першої інстанції, порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що як найменше з січня 2017 року позивач ОСОБА_2 вирішив проходити військову службу за контрактом, для чого почав процедури медичного обстеження та оформлення відповідних документів у військовому комісаріаті, однак не повідомив про це ані безпосереднього керівника, ані директора роботодавця. 10.02.2017 року (п'ятниця) ОСОБА_2 вже був призваний на військову службу, але також не повідомив про це роботодавця. 13.02.2017 року (понеділок) ОСОБА_2 не вийшов на роботу, завідомо ввівши в оману свого безпосереднього керівника, що знаходиться на лікарняному і 17.02.2017 року (п'ятниця) має прийти на прийом до лікаря, а вже наступного дня, 14.02.2017року вибуває з м.Рубіжне до м.Львава, де мав розпочати свою військову службу. 20.02.2017 року (понеділок) керівництво підприємства, неодноразово намагаючись дізнатися про долю свого працівника і не отримавши жодних підтверджень поважності причин неявки ОСОБА_2 на роботі, розпочав процедуру його звільнення у зв'язку з прогулом.

Позивачем позовні вимоги обґрунтовуються тільки порушенням його звільнення і в основу судового рішення покладено лише процедуру звільнення ОСОБА_2, але відповідач вважає, що процедура звільнення ОСОБА_2 за ст.40 КЗпП України дотримана у повному обсязі.

У рішенні суду зроблено хибний висновок щодо порушення цієї процедури первинною профспілковою організацією, але профспілкова організація є незалежною від роботодавця, однак жодних позовів до профспілкової організації ОСОБА_2 не пред'явлено.

ОСОБА_2 не було надано можливості надати пояснення щодо причин неявки на роботу, але останній, саме своїми діями і не бажав цього робити.

Позивач ОСОБА_2 скористався своїм правом та надав відзив на апеляційну скаргу з якого вбачається, що останній не погоджується з доводами апеляційної скарги та просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Відзив на апеляційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_2 сумлінно виконував свої трудові обов'язки, працюючи у відповідача, претензій до нього не виникало, до стягнень він не притягався, попередня його робота здійснювалась без зауважень. ОСОБА_2 не погоджується з тим, що відповідач вказує в апеляційній скарзі на те, що процедура його звільнення за ст.40 КЗпП України була відповідачем дотримана в повному обсязі.

Позивач був відсутній на роботі з 13.02.2017 року з поважних причин та його відсутність не може вважатися прогулом в розумінні ч.4 ст.40 КЗпП України. На події, які відбуваються в нашій державі позивач не міг спостерігати спокійно і 16.02.2017 року він уклав контракт «Про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу». Не встановивши причини невиходу ОСОБА_2 на роботу ПП «Хімпостачальник» звільняє його, з наказом про звільнення з роботи його ознайомлено не було, копія цього приказу йому не надавалась, його лише листом від 22.02.2017 року повідомили про звільнення. До застосування дисциплінарного стягнення письмові пояснення від ОСОБА_2 відповідач не отримував. Крім того, в наказі про звільнення відсутні дані, які дні директор підприємства визнав прогулами без поважних причин, причини звільнення в наказі не відповідають дійсним обставинами справи. До його звільнення, 21.02.2017 року ОСОБА_2 повідомив безпосереднього керівника ОСОБА_5 про те, що пішов до ВСУ за контрактом та знаходиться за межами міста Рубіжне, і ці відомості, як пояснила ОСОБА_5 вона доповіла керівництву для проведення службової перевірки

Позивач та його представник, яких було повідомлено належним чином про час та місце розгляду справи, в судове засідання апеляційного суду не з'явились, причини неявки суду не повідомили, заяв про відкладення розгляду справи від останніх на адресу суду не надійшло.

Справу розглянуто на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України без участі позивача та його представника за участю представника відповідача - адвоката Бобер О.С.

Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до положень ч.ч. 1-4 ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин що об'єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Так, судом першої інстанції встановлено, що 02.06.2014 року ОСОБА_2 був прийнятий на роботу у ПП «Хімпостачальник» на посаду апаратника ділянки підготовки тари виробничого центру підприємства.

На початку лютого 2017 року ОСОБА_2 виявив бажання проходити військову службу за контрактом у Збройних Силах України, для чого прийшов до Рубіжанського-Кремінського об'єднаного міського військового комісаріату. Для оформлення обліково-військових документів та проходження медичного огляду, ОСОБА_2 був викликаний повісткою у цей комісаріат на 03.02.2017 року на 09 годину і ця повістка була передана до відділу кадрів відповідача.

Згідно записів картки обстеження та медичного огляду ОСОБА_2 31.01.2017 року та 03.02.2017 року проходив військово-лікарську експертизу.

Також ОСОБА_2 був викликаний повісткою до комісаріату на 10.02.2017 року та на 13.02.2017 року.

10.02.2017 року ОСОБА_2 знаходився у Рубіжанський центральній міській лікарні, де здав усі необхідні аналізи, а також зібрав та здав документи для формування його особової справи.

Наказом №20 від 10.02.2017 року тимчасово виконуючий обов'язки військового комісара прийняв рішення направити 14.02.2017 року ОСОБА_2 до навчального центру військової частини В4264 у смт.Старичі Львівської області, як військовослужбовця, який бажає проходити військову службу за контрактом.

13.02.2017 року, ОСОБА_2 пройшов професійно-психологічний відбір і знаходився майже весь день у названому комісаріаті, а 14.02.2017 року, як і було заплановано наказом, він, з одним з офіцерів того ж комісаріату, потягом виїхали з міста Рубіжне до міста Києва, та у подальшому 15.02.2017 року - з міста Києва до міста Львів, прибувши до якого 16.02.2017 року доїхали автобусом до смт.Старичі Львівської області, де спочатку зі ОСОБА_2 був укладений контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України, а потім, на підставі наказу командира військової частини пп. В4262 №42, з 16.02.2017 року ОСОБА_2 зараховано до списків особового складу військової частини.

Також судом першої інстанції встановлено, що 20.02.2017 року, начальник складу сировини і тари виробничого центру підприємства ОСОБА_5, докладною запискою повідомила начальника виробничого центру підприємства ОСОБА_7 про те, що ОСОБА_2 відсутній на робочому місці з 13.02.2017 року по 20.02.2017 року та причиною своєї відсутності по телефону вказував те, що знаходиться на лікарняному, а наступний прийомом до лікаря відбудеться 17.02.2017 року, на цій підставі в табелі обліку робочого часу була поставлена відмітка «Л» (лікарняний). Однак 17.02.2017 року, на роботу ОСОБА_2 не вийшов, причину не повідомив, на дзвінки не відповідав, а через деякий час телефон зовсім вимкнув. В свою чергу, ОСОБА_7 службовою запискою, повідомила про ці обставини директора підприємства та просила вжити заходів щодо встановлення місцезнаходження та причин відсутності на роботі ОСОБА_2 Крім того, начальником виробничого центру, начальником складу сировини і тари, а також інспектором з кадрів і головою ради трудового колективу було складено акт №6 про відсутність на роботі з 13.02.2017 року по 17.02.2017 року, а також 20.02.2017 року ОСОБА_2 Також, у цей же день, інспектором з кадрів, начальником виробничого центру, заступником директора із загальних питань, головою ради трудового колективу ПП «Хімпостачальник» був складений акт про відвідування житла ОСОБА_2, яким встановлено, що за місцем мешкання ОСОБА_2 двері ніхто не відчинив. Листом від 20.02.2017 року № 158/1, інспектор по кадрам запросила ОСОБА_2 на засідання ради трудового колективу для надання пояснень та документів підтверджуючих поважність причини його відсутності на роботі. Для вручення цього листа, інспектор по кадрам та начальник виробничого центру, 20.02.2017 року о 17 годині 30 хвилин, ще раз відвідав ОСОБА_2за місцем мешкання, де двері ніхто не відчинив, а тому було прийнято рішення залишити повідомлення в дверях квартири, а також таке ж саме повідомлення направити поштою. Означене повідомлення було отримане дружиною ОСОБА_2 тільки 27.02.2017 року.

Крім того, 20.02.2017 року інспектор по кадрам направила запит завідуючому Рубіжанської центральної міської лікарні щодо надання інформації про звернення ОСОБА_2 у період 13.02.2017 року по 20.02.2017 року за медичною допомогою, а також надання інформації чи значиться він в списках як померлий.

Також судом першої інстанції встановлено, що 21.02.2017 року ОСОБА_2 телефоном повідомив свого безпосереднього керівника ОСОБА_5, про що остання доповіла керівництву, про те, що ОСОБА_2 пішов служити до ВСУ за контрактом та знаходився за межами міста Рубіжне.

21.02.2017року відповідач отримав від головного лікаря комунальної установи «Рубіжанська центральна міська лікарня» ОСОБА_8 інформацію про те, що ОСОБА_2 у період з 13.02.2017 року по 20.02.2017 року за медичною допомогою не звертався та в патологоанатомічних відділеннях лікарні його тіло не поступало.

У цей же день, начальником виробничого центру, начальником складу сировини і тари, інспектором з кадрів та Головою ради трудового колективу, було складено акт про відсутність на роботі ОСОБА_2 21.02.2017 року.

Також, 21.02.2017 року директор підприємства звернувся із поданням до Голови ради трудового колективу підприємства, яким просив надати згоду на звільнення ОСОБА_2 за п. 4 ст. 40 КЗпП України (за прогул без поважних причин), оскільки було виявлено, що ОСОБА_2 відсутній на роботі 13,14,15,16,17,20 та 21 лютого 2017 року і хоча він повідомив, що знаходиться на лікарняному, за даними лікарні за медичною допомогою він не звертався, тобто збрехав. Також, є підстави вважати, що ОСОБА_2 можливо, виїхав з країни, дома нікого не має, і він позичив гроші у одного зі співробітників, і на зв'язок із ним теж не виходить. У цей же день, рада трудового колективу провела засідання, одним з питань якого було надання згоди на звільнення ОСОБА_2 за прогул.

Засідання ради трудового колективу було проведено без участі ОСОБА_2, питання щодо трудових якостей, попередньої трудової діяльності останнього на засіданні не досліджувались, дані про можливу заподіяну ним шкоду та дані особової справи ОСОБА_2 теж не вивчались.

За результатами розгляду подання директора, рада трудового колективу прийняла рішення надати згоду на звільнення ОСОБА_2 за п.4 ст. 40 КЗпП Кодексу України за прогул без поважних причин, про що письмовим повідомленням №1/40 голова ради трудового колективу повідомив директора, з доданням витягу з протоколу засідання 21.02.2017 року.

Наказом №32-вк від 22.02.2017 року ОСОБА_2 був звільнений з роботи 10.02.2017 року за прогули без поважних причин, п.4 ст.40 КЗпП України.

У трудову книжку ОСОБА_2 був внесений запис №20 від 10.02.2017 року, про його звільнення за пунктом 4 статті 40 Кодексу законів про працю України, за прогули без поважних причин, на підставі наказу №32-вк від 22.02.2017 року.

Листом № 168 від 22.02. 2017 року інспектор по кадрам повідомив ОСОБА_2 про його звільнення, згідно п.4ст.40 КЗПП України, за прогул без поважних причин, 10.02.2017 року (наказ № 32-вк від 22.02.2017 року), при цьому ОСОБА_2 було запропоновано з'явитись до відділу кадрів для ознайомлення з наказом про звільнення, отримання копії цього наказу разом із трудовою книжкою, або в разі неможливості з'явитись, повідомити адресу на яку можливо було вислати вказані документи.

Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, вказаний лист був отриманий дружиною ОСОБА_2 27.02.2017 року.

05.03.2017 року та 09.03.2017 року ОСОБА_2 звернувся зі скаргою до Керівника Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області та до керівника Головного управління держпраці у Луганській області щодо незаконного його звільнення з підприємства та просив провести перевірку приватного підприємства «Хімпостачальник» і проконтролювати поновлення його на посаді, нарахування і виплату йому середнього заробітку на час проходження військової служби.

На підставі цього звернення, слідчим СВ Рубіжанського ВП ГУНП в Луганській області Єремєєвим С.В., постановою від 21.04.2017 року кримінальне провадження було закрите у зв'язку із відсутністю ознак складу кримінального правопорушення .

Листом від 06.04.2017 року, заступник начальника Головного управління Держпраці у Луганській області повідомив ОСОБА_2, що підстави для проведення перевірки додержання законодавства про працю у ПП «Хімпостачальник» - відсутні.

Зазначені обставини повністю відповідають матеріалам справи та сторонами не заперечувались.

Досліджуючи надані сторонами докази, судом першої інстанції встановленно: зміст подання директора підприємства про надання згоди на звільнення ОСОБА_2 від 21.02.2017 року №1/38 не містить визначення того конкретного дня чи декількох днів, які директор вважає прогулами без поважних причин; зміст письмового повідомлення щодо згоди на звільнення ОСОБА_2 від 21.02.2017 року, яке підписав голова ради трудового колективу та надав директору підприємства, суперечить змісту протоколу від 21.02.2017 року, оскільки з огляду на зміст протоколу засідання ради трудового колективу, вона прийняла рішення про надання згоди на звільнення ОСОБА_2 за прогул (один) без поважних причин, але без визначення дня такого прогулу, а у письмовому повідомленні, голова ради трудового колективу вказує на прийняте радою рішення, у зв'язку з прогулами (більше одного) без поважних причин, не вказуючи на те, про які дні ідеться та з яких мотивів рада виходила визнавши їх такими; відомості про те, що рада трудового колективу визнала усі дні неявки ОСОБА_2 на роботу прогулами і такими прогулами, що мають місце без поважних причин, наданий суду протокол не підтверджує, як і свідки, які були допитані, але у наказі від 21.02.2017 №31-вк директором, без наведення мотивів визначення неповажності причин відсутності на роботі ОСОБА_2 наказано: робочі дні з 13.02.2017 року по 17.02.2017 року, та 20.02.2017 року і 21.02. 2017 року - визнати днями прогулів ОСОБА_2; у табелі обліку робочого часу ОСОБА_2 ці дні відмітити як прогули; заробітну плату за ці дні не нараховувати; згідно з пунктом 2 статті 147 Кодексу законів про працю України за грубе порушення трудової дисципліни застосувати до ОСОБА_2 стягнення у вигляді звільнення з роботи за пунктом 4 статті 40 цього ж кодексу (за прогул без поважних причин); підготувати до 22.02.2017 року проект наказу про звільнення ОСОБА_2 за прогули; наказ №32-вк від 22.02.2017 року, яким ОСОБА_2 було звільнено з роботи не містить будь-яких відомостей про те, що хоча б один день з тих, що були визнані прогулами, був визнаний таким, що має місце без поважних причин з наведенням відповідних мотивів, а також не містить даних про те, що при обранні виду стягнення було враховано і оцінено ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_2, проступку, наявність чи відсутність заподіяної шкоди підприємству, обставини за яких вчинено проступок, і попередню його роботу, як працівника.

На підставі вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що право позивача на прийняття участі у засіданні ради трудового колективу де він міг би повідомити про причини невиходу на роботу та надати докази, що їх підтверджують, було грубо порушено, як і саму процедуру надання згоди, від ОСОБА_2 не було отримано пояснень щодо причини неявки на роботу і адміністрацією відповідача, питання про накладення на позивача дисциплінарного стягнення було вирішено без отримання від порушника трудової дисципліни письмових пояснень з приводу подій, що відбулись, як того вимагає від роботодавця ч. 1 ст.149 КЗпП України, також позивача не було ознайомлено з наказом про звільнення та не була надана копія цього наказу, при цьому суд не прийняв до уваги як належний доказ про повідомлення позивача про дату, час та місце проведення радою трудового колективу засідання з приводу надання згоди на його звільнення пояснення свідка ОСОБА_10 у той частині, що 20.02.2017 року у дверях квартири позивача було залишено повідомлення з пропозицією прийти до ради трудового колективу, оскільки, як зазначено у мотивувальній частині рішення, це повідомлення було залишено 20.02.2017 року, у той час як потреба у проведенні засідання виникла тільки 21.02.2017 року, після отримання подання на звільнення ОСОБА_2 Відповідачу було відомо про те, що позивач ОСОБА_2 з 03.02.2017 року викликався до військового комісаріату для оформлення обліково-військових документів і проходження медичного огляду, а також 21.02.2017 року, до того, як директор видав наказ про звільнення ОСОБА_2 (22 лютого 2017 року), керівництву відповідача вже було відомо про те, що ОСОБА_2 пішов служити до ВСУ за контрактом та знаходиться за межами міста Рубіжне.

Кожен день невиходу ОСОБА_2 на роботу з 13.02.2017 року мав місце з поважних причин, дійсні обставини невиходу позивача на роботу так і залишились не з'ясованими відповідачем, рішення про звільнення позивача було прийнято на підставі припущень та того факту, що позивач не повідомив причини своєї неявки на роботу, факт не повідомлення працівником про причини своєї неявки на роботу або повідомлення ним таких причин, які на думку власника або уповноваженого ним органу, не відповідали дійсності і не є підставою для звільнення працівника з роботи на підставі п. 4 ч. 1 статті 40 КЗпП України, а тому право позивача на працю було порушене його незаконним звільненням, і це порушення допустив саме відповідач і це право підлягає захисту, позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню, позивач підлягає поновлення на роботі із стягненням середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 13 лютого 2017 року по 02 травня 2018 року, при цьому суд першої інстанції питання нарахування середнього заробітку за час вимушеного прогулу вирішив з урахуванням положень постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 „Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" та урахування наданої відповідачем інформації щодо кількості фактично відпрацьованих робочих днів позивачем та середньоденного заробітку останнього, з відповідним розрахунком середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зазначеному у мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Проаналізувавши наявні дані, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив і оцінив обставини по справі та надані сторонами, в їх сукупності, всі докази та правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Відповідно до ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з п.п.1-5 ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Колегія суддів вважає, що позивачем доведена, а судом встановлена наявність підстав для висновку про порушення прав позивача при його звільненні, а також наявність підстав для поновлення ОСОБА_2 на роботі та стягнення з ПП «Хімпостачальник» середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Колегія суддів вважає недоцільним надавати додатковий аналіз зазначеним у рішенні суду першої інстанції нормативно-правовим актам, якими суд керувався при вирішенні справи, оскільки колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Колегія суддів вважає, що відповідачем-скаржником належними та допустимими доказами не спростовані доводи позивача щодо наявності порушень положень КЗпП України при звільненні останнього, а також не спростовано, що відсутність ОСОБА_2 на роботі у зазначений відповідачем період відбулася без поважних причин.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що солдат ОСОБА_2 безпосередньо приймав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, а.с. 19.

Як вбачається з доводів апеляційної скарги, скаржник не оспорює наявність у військовослужбовців права на збереження робочого місця і на даний час вже декілька працівників ПП «Хімпостачальник» призвано на військову службу, жоден з них, окрім ОСОБА_2 не був звільнений, бо вони одразу повідомили про надходження повісток та намір захищати Батьківщину, у той же час з незрозумілих причин вирішив приховати благородний намір та ввів роботодавця в оману.

Колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що відповідачу було відомо про те, що з 03.02.2017 року позивач викликався до військового комісаріату для оформлення обліково-військових документів і проходження медичного огляду, а також 21.02.2017 року, до того, як директор видав наказ про звільнення ОСОБА_2 (22 лютого 2017 року), керівництву відповідача вже було відомо про те, що ОСОБА_2 пішов служити до ВСУ за контрактом та знаходиться за межами міста Рубіжне.

Також, як вбачається з пояснень ОСОБА_5 остання повідомила керівництво про те, що їй дзвонив ОСОБА_2 та сказав, що пішов служити до ВСУ за контрактом та знаходиться за межами міста Рубіжне. Дані обставини вона повідомила керівництву для проведення службової перевірки.

Але, як вбачається з матеріалів справи та пояснень відповідача, перевірка була проведена тільки для встановлення знаходження ОСОБА_2 на лікарняному та в патологоанатомічному відділенні.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів поважності причин, з яких ПП «Хімпостачальник», маючи інформацію щодо виклику ОСОБА_2 повісткою до військового комісаріату для оформлення обліково-військових документів і проходження медичного огляду, а також про те, що ОСОБА_2 пішов служити до ВСУ за контрактом та знаходиться за межами м.Рубіжне, а відсутність останнього за місцем постійного проживання відповідачем була встановлено, не перевірив отриманої інформації.

Колегія суддів погоджується із зазначенням у мотивувальній частині оскаржуваного рішення щодо нічим не обґрунтованої швидкості та невиправданого формалізму у прийнятті рішення як радою трудового колективу, так і директором, що призвели до того, що звільнення позивача відбулось без законної підстави, як за змістом, так і за формою, при цьому колегія суддів також погоджується із зазначенням суду першої інстанції про те, що проступок позивача полягає в тому, що він несвоєчасно не повідомив підприємство про справжні причини його неявки на роботу, але його побоювання про те, що його можуть за це звільнити, як можлива підстава для неповідомлення про причини неявки на роботі, судом не підтримуються, але, разом з тим факт неповідомлення працівником про причини своєї неявки на роботу або повідомлення ним таких причин, які на думку власника або уповноваженого органу, не відповідали дійсності не є підставою для звільнення працівника з роботи на підставі п.4 ч.1 ст.40КЗпП України.

У судовому засіданні апеляційного суду також було встановлено, що відповідач, не визнаючи позовні вимоги ОСОБА_2, погоджується з розрахунком і розміром середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу ОСОБА_2, який колегією суддів перевірено щодо відповідності положенням постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 „Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" та наданої відповідачем інформації щодо кількості фактично відпрацьованих робочих днів позивачем та середньоденного заробітку останнього.

Аналізуючи інші доводи апеляційної скарги щодо упередженості суду, колегія суддів вважає, що само по собі зазначення у рішенні позивача «ОСОБА_2» не може бути підставою для висновку про близьке знайомство або про якусь залежність судді від цієї особи.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржником ПП «Хімпостачальник» не доведені незаконність, необґрунтованість та упередженість суду першої інстанції, а також неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та наявність такого порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якшо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегією суддів, за доводами апеляційної скарги, не встановлено підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції, а тому рішення суду першої інстанції залишається без змін, а апеляційна скарга ПП «Хімпостачальник» залишається без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, Апеляційний суд Луганської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства «Хімпостачальник» залишити без задоволення.

Рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 02 травня 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Приватного підприємства «Хімпостачальник» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови виготовлено 16.07.2018 року.

Головуючий

Судді: