Рішення № 75329342, 11.07.2018, Бердянський міськрайонний суд Запорізької області

Справа № 310/247/15-ц

2/310/341/18

РІШЕННЯ

Іменем України

11 липня 2018 року м.Бердянськ

Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі:

головуючого судді Вірченко О.М.,

при секретарі Мельніченко А.Д.,

за участю прокурора Медведєва Б.В., представника відповідача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою Бердянської місцевої прокуратури в інтересах держави до Бердянської міської ради Запорізької області, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування п. 5.69 рішення Бердянської міської ради № 41 від 25 лютого 2010 року, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки,

встановив:

Бердянський міжрайонний прокурор в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Бердянської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування п. 5.69 рішення Бердянської міської ради від 25 лютого 2010 року № 41, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки, мотивуючи свої вимоги наступним. Прокурорською перевіркою встановлено, що п. 5.69 рішення сімдесят дев’ятої сесії V скликання Бердянської міської ради Запорізької області від 25 лютого 2010 року № 41 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_3 у власність земельну ділянку площею 0,1 га з присвоєнням поштової адреси: вул. Дежньова, 4-б в м. Бердянську в межах норм безоплатної приватизації для індивідуального дачного будівництва. На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку за вказаною адресою, серії ЯК № 822073, кадастровий номер земельної ділянки 2310400000:08:003:0466. Проект відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва ОСОБА_3 погоджено та затверджено з порушенням водного, земельного та містобудівного законодавства. Так, спірна земельна ділянка, згідно з положеннями ст. 51 Земельного кодексу України, відноситься до земель рекреаційного призначення. Проектна документація з землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки затверджена оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради без проведення обов’язкової державної експертизи землевпорядної документації. Позитивні висновки про погодження проекту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 вищезазначеної земельної ділянки 01 червня 2010 року та 22 березня 2011 року були відкликані управлінням Держкомзему у м. Бердянську та управлінням архітектури та містобудування Бердянської міської ради відповідно. Також головою Запорізької обласної державної адміністрації 16 квітня 2010 року винесено розпорядження № 101 про необхідність скасування Бердянською міською радою висновків, наданих з 20 травня 2009 року стосовно відведення земельних ділянок під індивідуальне дачне будівництво на територіях рекреаційного призначення. Крім того, виділена ОСОБА_3 земельна ділянка знаходиться в межах міста Бердянська, на території Бердянської коси, в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря, а саме – на відстані 78,8 м від урізу води Азовського моря, що порушує ст.ст. 85, 88, 90 Водного кодексу України, ст. 59 Земельного кодексу України та унеможливлює відведення такої земельної ділянки та передачу її в приватну власність. Крім цього, Генеральним планом м. Бердянська, затвердженим рішенням Бердянської міської ради від 25 червня 2009 року № 8, за адресою виділеної ОСОБА_3 земельної ділянки передбачено розміщення оздоровчих установ та установ відпочинку. Відповідно до проектних рішень Генерального плану розвитку міста будівництво нових дачних районів в межах м. Бердянська не передбачено. Заборона на будівництво нових дачних районів в міських населених пунктах передбачена і п. 3.39 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень». Згідно інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 14 грудня 2013 року ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу спірну земельну ділянку. Посилаючись на зазначені обставини, прокурор просив суд визнати незаконним та скасувати п. 5.69 рішення сімдесят дев’ятої сесії V скликання Бердянської міської ради Запорізької області від 25 лютого 2010 року № 41 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок»; визнати недійсним державний акт на право власності серії ЯК № 822073 на земельну ділянку площею 0,1 га, що виданий на ім’я ОСОБА_3 для ведення індивідуального дачного будівництва в м. Бердянську по вул. Дежньова, 4-б; витребувати з володіння ОСОБА_2 земельну ділянку вартістю 92 830 грн. площею 0,1 га, кадастровий номер 2310400000:08:003:0466, яка знаходиться за адресою: Запорізька обл., м. Бердянськ, вул. Дежньова, 4-б, та передати її територіальній громаді м. Бердянська.

Прокурор в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та пояснив суду наступне. Прокурор звернувся до суду з позовом в зав’язку із прийняттям Бердянською міською радою рішення, яке суперечило вимогам Водного кодексу України. Земельну ділянку на підставі вказаного рішення було передано ОСОБА_3, потім вона була відчужена ОСОБА_2 Представництво прокурора в суді та його права врегульовано ст.ст. 56, 57 ЦПК України. Ухвалою ВССУ від 13 вересня 2017 року справу за позовом прокурора було повернуто на новий розгляд судом першої інстанції, під час постановлення ухвали судом було вказано звернути увагу на строк позовної давності. У відповідності із ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. В своїй ухвалі від 13 вересня 2017 року суд касаційної інстанції зазначив, що постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 09 грудня 2010 року встановлено, що прокурору було відомо про прийняте Бердянською міською радою рішення від 25 лютого 2010 року № 41 ще 15 квітня 2010 року. Однак, при вирішенні справи слід врахувати, що прокурором було винесено протест на певні пункти рішення Бердянської міської ради № 41 лише 19 травня 2010 року та він був відхилений 30 червня 2010 року. Вказані пункти рішення були опротестовані з тих підстав, що спірним рішенням відповідача третім особам були передані земельні ділянки під будівництво індивідуальних дачних будинків на території курорту державного значення «Бердянськ». Кім того, рішенням Бердянської міської ради від 25 червня 2009 року № 8 затверджено новий Генеральний план розвиту м. Бердянська, відповідно до якого на території Бердянської коси запроектовано розміщення оздоровчих установ та установ відпочинку, зелених насаджень загального користування. Протест прокурором виносився з інших підстав, ніж ті, на яких ґрунтується позов прокурора. В зв’язку із тим, що прокурор дізнався про наявність порушень 08 травня 2013 року з акту перевірки Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області, саме з цієї дати необхідно обчислювати строк позовної давності. Просив визнати поважними причини пропуску строку для звернення до суду та задовольнити позов в повному обсязі. Представник Бердянської міської ради в судове засідання не з’явився, просив розглянути справу без його участі та врахувати раніше надані заперечення. Згідно з письмовими запереченнями Бердянська міська рада позовні вимоги не визнала з наступних підстав. При прийнятті спірного рішення від 25 лютого 2010 року рішення Бердянської міської ради від 10 грудня 2004 року № 11 було чинне, тому брати як доказ постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 11 серпня 2010 року недоцільно. Висновки управління архітектури та земельних відносин виконавчого комітету Бердянської міської ради, що були видані громадянам під індивідуальне дачне будівництво, станом на 25 лютого 2010 року були позитивними. З огляду на вищевикладене, при прийнятті спірного рішення у Бердянської міської ради не було законних підстав відмовляти у затвердженні проекту відведення земельної ділянки і передачі у власність для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації, тому зазначене рішення було прийняте у відповідності до вимог ст. 118 Земельного кодексу України, на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в судове засідання не з’явились, були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.

Представник відповідача ОСОБА_3 позовні вимоги не визнав, посилаючись зокрема на те, що позов подано особою, яка не має повноважень на ведення справи, не має цивільної процесуальної дієздатності у спірних правовідносинах, крім того, прокурор звернувся з цим позовом до суду з пропуском позовної давності, а тому у задоволенні позову необхідно відмовити. Також зауважив, що на час винесення спірного рішення Бердянської міської ради від 25 лютого 2010 року № 41 було дійсним рішення Бердянської міської ради від 10 грудня 2004 року № 11, яким була встановлена сорокаметрова прибережна захисна смуга в межах м. Бердянська. Вказане рішення було скасовано рішенням Запорізького окружного адміністративного суду тільки 11 серпня 2010 року. Крім зазначеного, заперечував проти поновлення прокурору строку давності для звернення до суду, оскільки прокурором не доведено поважність причин такого пропуску, прокурору було відомо про оскаржуване рішення в день його постановлення, За результатами відповідної перевірки листом від 15 квітня 2010 року прокурора було повідомлено про наявність порушень при винесенні оскаржуваного рішення, в зв’язку із чим прокурором було винесено протест, який Бердянською міською радою було відхилено. Прокурор є фахівцем, юристом, тому має можливість самостійно виявити відповідні порушення та залучити спеціалістів. Просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Судом в межах заявлених позовних вимог і на підставі наданих сторонами доказів встановлено наступні обставини та визначені відповідно до них правовідносини.

За ст.ст. 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Ст.ст. 2, 19 Закону України «Про охорону земель» визначено, що об’єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, посадові особи органів державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності з вимогами ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад і передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Ч.ч. 1, 2 ст. 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення садівництва у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Вибір місця розташування земельної ділянки та надання дозволу і вимог на розроблення проекту її відведення здійснюються в порядку, встановленому ст. 151 Земельного кодексу України.

Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (ч. 1 ст. 126 Земельного кодексу України в редакції, яка була чинною на момент виникнення правовідносин).

Згідно із ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Таким чином, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

За змістом ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, не заборонених законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Судом встановлено, що згідно з Генеральним планом м. Бердянська, який був затверджений рішенням Бердянської міської ради від 25 лютого 2010 року № 41 спірна земельна ділянка на час затвердження Бердянською міською радою проекту відведення земельної ділянки розташована на території оздоровчих установ та установ відпочинку, що підтверджується листом заступника міського голови ОСОБА_4В.( а.с.20-22).

Як вбачається зі схеми місцезнаходження земельної ділянки (а.с.14), остання знаходиться в межах м. Бердянська на відстані 78,8 м від урізу води Азовського моря.

Пунктом 5.9 рішення Бердянської міської ради від 25 лютого 2010 року № 41 (а.с.11) затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1 га в межах норм безоплатної приватизації з присвоєнням поштової адреси: вул. Дежньова, 4-б в м. Бердянську для індивідуального дачного будівництва. ОСОБА_3 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку ЯК № 822073 (а.с.13), який 14 квітня 2010 року був зареєстрований управлінням Держкомзему в м. Бердянську в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011026500399.

Згідно із ст.ст. 19, 20 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до ст. 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 58 Земельного кодексу України та ст. 4 Водного кодексу України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об’єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, ст. 59 Земельного кодексу України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями ч. 2 ст. 59 Земельного кодексу України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 Земельного кодексу України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об’єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об’єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями ст. 60 Земельного кодексу України та ст. 88 Водного кодексу України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається ст.ст. 60-62 Земельного кодексу України та ст.ст. 1, 88-90 Водного кодексу України.

Відповідно до вказаних норм уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. У межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об’єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

На час прийняття спірного рішення Бердянської міської ради було наявне рішення Бердянської міської ради від 10 грудня 2004 року № 11, яким була встановлена 40-метрова прибережна захисна смуга вздовж Азовського мора в межах м. Бердянська, але вказане рішення було скасовано постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 11 серпня 2010 року ( а.с.18-19).

Як вбачається з інформації виконкому Бердянської міської ради від 12 грудня 2014 року № 04-7928/37, на момент прийняття спірного рішення діяв Генеральний план м. Бердянська, затверджений рішенням шістдесят восьмої сесії Бердянської міської ради V скликання від 25 червня 2009 року № 8. Проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги Азовського моря на території м. Бердянська на момент прийняття спірного рішення Бердянської міської ради не розроблявся і не затверджувався.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 05 листопада 2004 року № 434.

Відповідно до ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Таким чином, суд визнає, що спірне рішення прийнято Бердянською міською радою незаконно.

Крім зазначеного, судом встановлено, що право власності на спірну земельну ділянку на сьогодні зареєстровано за ОСОБА_2С, яка набула його на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14 грудня 2013 року № 13128, посвідченого приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу, та державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯК 822073, виданого 16 квітня 2010 року, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.41).

Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, ст. 387 вказаного Кодексу власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття у розумінні ст. 388 Цивільного кодексу України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна із незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов’язальний спосіб захисту. У зобов’язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Враховуючи зазначене, вимоги прокурора про витребування з володіння ОСОБА_2 земельної ділянки по вул. Дежньова, 4-б в м. Бердянську є обґрунтованими.

Спірна земельна ділянка розташована в адміністративних межах м. Бердянська.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» з 1 січня 2013 року землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. При цьому землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Таким чином, існують підстави для повернення земельної ділянки територіальній громаді м. Бердянська.

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 ст. 268 Цивільного кодексу України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак, вказана норма за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 Цивільного кодексу України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Згідно ст. 45 ЦПК України, чинній на час звернення прокурора до суду, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Звертаючись з позовом до суду в інтересах держави, прокурор не зазначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а тому за положеннями вищевказаної норми він набув статусу позивача. За таких обставин, суду слід визначити з якого часу саме прокурору стало відомо про порушене право.

В судовому засіданні встановлено, що Бердянський міжрайонний прокурор Запорізької області звернувся з позовом до суду по цій справі 14 січня 2015 року.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Ст. 261 Цивільного кодексу України передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

В порядку ст. 267 Цивільного кодексу України представники Бердянської міської ради та ОСОБА_3 заявили клопотання про застосування позовної давності.

Ст. 268 Цивільного кодексу України до 15 січня 2012 року в частині 1, пункті 4 містила норму про те, що позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, яка згідно підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» виключена з ч. 1 ст. 268 ЦК України.

Відповідно до п. 5 розділу ІІ прикінцевих та перехідних положень вищевказаного Закону протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

Ч.ч. 1, 3 ст. 5 Цивільного кодексу України передбачено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов’язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Проте положення п. 4 ст. 1 ст. 268 Цивільного кодексу України за своєю суттю направлене на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення п. 4 ст. 1 ст. 268 Цивільного кодексу України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності і на підставі ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

П. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Виходячи з викладено, суд вважає, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність.

Судом встановлено, що оспорюване рішення було прийнято Бердянською міською радою 25 лютого 2010 року.

Згідно Закону України «Про прокуратуру» (в редакції, що діяла на момент прийняття спірного розпорядження) на органи прокуратури покладено обов’язок здійснювати нагляд за додержанням і застосуванням законів.

Так, ст. 19 зазначеного Закону передбачала, що предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів – також з власної ініціативи прокурора.

Ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», яка діяла на момент прийняття оспорюваного рішення, передбачалось, що при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурор має право вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення.

В судовому засіданні встановлено, що рішення сімдесят дев’ятої сесії Бердянської міської ради Запорізької області п’ятого скликання від 25 лютого 2010 року № 41 «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» було прийнято з порушенням вимог закону і про зазначене позивачу було достовірно відомо 20 квітня 2010 року, оскільки про порушення вимог закону при прийнятті оспорюваного рішення позивач був повідомлений Головним управлінням Дежкомзему у Запорізькій області.

Про обізнаність прокурора про порушення діючого законодавства при прийнятті вищевказаного рішення свідчить і протест Бердянського міжрайонного прокурора від 19 травня 2010 року, в якому зазначено, що п. 5.69 рішення сімдесят дев’ятої сесії Бердянської міської ради V скликання від 25 лютого 2009 року № 41 є незаконним, суперечить вимогам Земельного кодексу та іншим нормативно-правовим актам та підлягає скасуванню.

Суд не погоджується з твердженням прокурора про те, що перебіг строку позовної давності слід обчислювати з 08 травня 2013 року, оскільки про порушення ст.ст. 84, 87, 88, 90 Водного кодексу України, ст.ст. 56, 59, 60 Земельного кодексу України, ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» він зміг об’єктивно довідатися лише з акту перевірки Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області від 08 травня 2013 року, оскільки перебіг строку позовної давності слід відраховувати з моменту отримання прокурором документів та матеріалів, необхідних для проведення перевірки, на підставі яких прокурор самостійно повинен зробити висновок про порушення вимог законодавства, або про відсутність такого.

Крім того, із акту перевірки Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області від 08 травня 2013 року, на яку прокурор посилається як на доказ порушення законодавства при прийнятті оспорюваного рішення, видно, що вимога прокуратури Запорізької області та Бердянської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері, на підставі якої було проведено перевірку та складено зазначений акт, датована 30 квітня 2013 року, хоча про порушення вимог закону позивача було повідомлено Головним управлінням Дежкомзему у Запорізькій області 20 квітня 2010 року. Таким чином, прокурор звернувся до Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області про проведення перевірки дотримання вимог земельного законодавства після закінчення строків позовної давності.

Відповідно до ч. 2 ст. 264 Цивільного кодексу України позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Пред’явлення позову до суду являє собою реалізацію позивачем права на звернення до суду. Саме із цією процесуальною дією пов’язується початок процесу у справі.

Згідно з ч. 1 ст. 122 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення прокурором із відповідним позовом) суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом.

Позовна заява подається до районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів з дотриманням правил підсудності, визначених ст.ст. 108-114 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення прокурором із відповідним позовом). Позовна заява оформлюється з додержання вимог, викладених у ст.ст. 119, 120 вказаного Кодексу, за її подання сплачується судовий збір.

За змістом викладеного перебіг позовної давності шляхом пред’явлення позову може перериватися не в разі звернення з позовом до будь-якого суду, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства.

Таким чином, суд вважає, що звернення прокурора у липні 2010 року з позовом до адміністративного суду не перериває перебіг позовної давності.

Ч.ч. 4, 5 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності є підставою для відмови у позові, крім випадків, коли суд визнає поважними причини пропущеного строку та захистить порушене право. При цьому закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності, тому дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір. Питання щодо поважності цих причин, тобто, наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, та буде встановлено, що цей строк пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 Цивільного кодексу України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

Зазначені прокурором причини пропуску строку звернення до суду, а саме: зміни у законодавстві, які регулюють спірні відносини, а також у законодавстві, що визначає строки позовної давності за позовами про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування; великий обсяг земельних ділянок, які передавались згідно рішення Бердянської міської ради № 41 від 25 лютого 2010 року з порушенням вимог законодавства про землеустрій, не можливо визнати поважними причинами, оскільки вони є такими, що об’єктивно не перешкоджали своєчасному зверненню до суду. Також суд вважає, що не є поважною причиною пропуску строку для звернення до суду зазначення про обізнаність прокурора про існування порушень законодавства про землеустрій, а також водного та земельного законодавства лише за результатами акту перевірки Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області від 08 травня 2013 року. Зазначене твердження суперечить наявним в матеріалах справи письмовим документам. З постанови Запорізького окружного адміністративного суду Запорізької області від 09 грудня 2010 року вбачається, що прокурору про наявність порушень при прийняті Бердянською міською радою рішення від 25 лютого 2010 року № 41 стало відомо у квітні 2010 року з результатів перевірки Головного управління Держкомзему у Запорізькій області від 15 квітня 2010 року № 01-01-12.0387. На підставі зазначеної інформації прокурором винесений протест від 19 травня 2010 року № 15/564 з вимогою про їх скасування. Відповідно про наявність рішення № 41, його незаконність прокурору було відомо ще у квітні 2010 року. На момент звернення з позовом до суду Закон України «Про прокуратуру» передбачав наявність у органів прокуратури функцій нагляду за додержанням та застосуванням законів, а тому прокурор мав право та зобов’язаний був визначити чи відповідає оспорюване рішення вимогам діючого законодавства. Суд також вважає, що прокурор є кваліфікованим фахівцем в галузі права і може здійснювати аналіз діючого законодавства самостійно, а відповідно не потребує висновків з цього питання інших органів, у тому числі Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області.

Крім того, в судовому засіданні достовірно не встановлено, чи приймав учать прокурор в засіданні сесії 25 лютого 2010 року, але виходячи з прав та обов’язків Бердянського міжрайонного прокурора, що передбачені ст.ст. 19, 20 Закону України «Про прокуратуру» та наказу Генерального прокурора України від 19 вересня 2005 року № 3гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо захисту прав і свобод громадян, державних та публічних інтересів» прокурор міг довідатись про порушення закону ще 25 лютого 2010 року, оскільки він був запрошений на засідання сімдесят дев’ятої сесії Бердянської міської ради V скликання, на якій було прийнято оспорюване рішення.

Враховуючи наведене, суд вважає, що за таких обставин прокурор звернувся з позовом до суду після спливу позовної давності і поважні причини пропущення такого в судовому засіданні не встановлені, в зв’язку із чим у задоволенні позову Бердянського міжрайонного прокурора слід відмовити в зв’язку зі спливом позовної давності.

Керуючись ст.ст. 4, 13, 18, 141, 259, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд

вирішив:

В задоволенні позову Бердянської місцевої прокуратури в інтересах держави до Бердянської міської ради Запорізької області, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування п. 5.69 рішення Бердянської міської ради № 41 від 25 лютого 2010 року, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Запорізької області через Бердянський міськрайонний суд Запорізької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 16 липня 2018 року.

Суддя ОСОБА_5