Постанова № 75325526, 17.07.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2018 рокуЛьвів№ 876/4508/18

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Заверухи О.Б.,

суддів Курильця А.Р., Старунського Д.М.,

за участю секретаря судового засідання Смидюк Х.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про визнання рішення протиправним та зобов'язання прийняти рішення,-

суддя (судді) в суді першої інстанції - Калинич Я.М.,

час ухвалення рішення - 09:54:58,

місце ухвалення рішення - м. Ужгород,

дата складання повного тексту рішення - 19 квітня 2018 року,

В С Т А Н О В И В:

10 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення від 25 квітня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що є вимушеним переселенцем із Абхазії, не бажає і не може повертатися до Грузії, оскільки у разі повернення, йому загрожує реальна небезпека бути підданому нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню через відсутність безпеки та захисту з боку органів державної влади. Вважає, що відповідач не в повній мірі дослідив наявність підстав для надання позивачеві статусу біженця, а відтак оскаржувана відмова є неправомірною і такою, що прийнята з порушенням норм чинного законодавства.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не наведено достатньої аргументації своїм побоюванням та не надано доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими, жодного конкретного факту особистого переслідування не наведено. Також, згідно матеріалів справи в позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у відповідності до п.1 ч.1 ст. Закону. Тому, надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що до міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а саме звернення базується на необхідності легалізації на території України та вважається елементом зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.

Не погодившись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити повністю.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що надав органу міграційної служби багато документів, в тому числі документи, що посвідчують особу, які підтверджують його побоювання стати жертвою переслідувань. Вказує, що під час інтерв'ю надавав відповіді на всі поставлені йому запитання, однак йому відмовлено у захисті на стадії попереднього розгляду заяви, не провівши ретельного вивчення обставин, на які він посилався, обгрунтовуючи свою заяву.

Також, не погодившись з прийнятим рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити. Доводи його апеляційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги позивача.

У разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю, суд апеляційної інстанції розглядає справу без повідомлення учасників справи( в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів(п. 1 ч. 1 ст. 311 КАС України).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Грузії, 04 квітня 2017 року звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що виїхав з Грузії оскільки він є біженцем з Абхазької АРСР з 1992 року після війни за територію СРСР. В дитинстві був хрещений Римським Папою Павлом VI і носив форму Швейцарської Гвардії Ватикану, де його батько служив капітаном Благородної Армії, до рядів якої зараховуються королі монархічних держав. На підставі походження роду, носій і спадкоємець прізвища "Лаг" переслідується віковою історичною біографією, яка починається від останнього царства фараонів Єгипту і Колхіди. При СРСР гнобились всі формулювання, пов'язані з не робітничо-селянським походженням сім'ї і релігійною прихильністю, а не атеїзмом.

Під час проведеної співбесіди 18 квітня 2017 року позивач повідомив орган міграційної служби, що його проблеми беруть свій початок з участі в сидячій акції навпроти будинку Уряду Грузії 9 квітня 1989 року, яка тривала два місяці. Учасники акції виступали проти розгону мирної акції перед будинком Уряду в Тбілісі, яка була розігнана військовими 9 квітня 1989 року. Заявник зазначив, що приймав участь у сидячій акції біля будинку уряду Грузії в Тбілісі, водночас вказує, що в цей період навчався в Сухумському інституті субтропічної продукції до 1990 року, тобто знаходився у місті Сухумі. Стверджував, що вимушений був покинути Грузію і в 1992 році просити притулок в Німеччині (Гамбург) через військові події в Абхазії, які почалися у серпні 1992 року. Із протоколу співбесіди від 18 квітня 2017 року випливає, що заявник виїхав з Грузії до Гамбурга (Німеччина) у бізнесових справах, звідки бажав потрапити до Фінляндії. Отже, на момент початку подій в Абхазії заявник опинився в Гамбургу як біженець на місці, і отримав додатковий захист, оскільки у 1995 році був повернутий урядом Німеччини до Грузії.

У заяві-анкеті від 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 причиною свого звернення до Головного управління ДМС України в Закарпатській області зазначив, що у разі його повернення в Грузію йому загрожують переслідування.

Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 25 квітня 2017 року позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Про зазначену відмову позивача проінформовано повідомленням від 25 квітня 2017 року №5.3/9, яке було вручено 04 травня 2017 року.

Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов до висновку про безпідставність позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з обгрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до вимог частина 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус біженців або осіб, що потребують додаткового захисту та порядок його надання визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI ( далі - Закон №3671), Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року .

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункт 13 частини 1 статті 1цього Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до вимог частини 1 статті 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з приписами ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно із п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Матеріалами справи підтверджується та встановлено судом першої інстанції, що в обґрунтування необхідності надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначає про побоювання стати жертвою переслідування з боку політичних опонентів, оскільки брав участь в сидячій акції навпроти будинку Уряду 9 квітня 1989 року.

Колегія суддів звертає увагу, що такі події мали місце ще у 1989 році та були зумовлені загостренням грузино-абхазького конфлікту. В той же час, ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ні під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції позивачем не було надано жодних доказів на підтвердження існування загрозливої ситуації в розрізі доводів позивача в цій частині.

Також суд апеляційної інстанції погоджується з правильністю висновків суду першої інстанції щодо суперечливості тверджень позивача про його участь у цій акції 9 квітня 1989 року в м. Тбілісі, з огляду на те, що під час співбесіди з його слів було встановлено, що в цей період ОСОБА_1 навчався в Сухумському інституті субтропічної продукції до 1990 року, тобто знаходився у місті Сухумі (а.с.23).

Крім цього колегія суддів звертає увагу на те, що участь позивача в сидячій акції навпроти будинку Уряду 9 квітня 1989 року в м. Тбілісі не підтверджена жодними доказами.

Виходячи зі змісту фактичних обставин справи в цій частині колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції вірно встановлено те, що політичні погляди не можуть бути обгрунтованою причиною побоювань позивача повернутися до Грузії.

Стосовно твердження позивача про наявність загрози його життю та здоров'ю через приналежність позивача до етнічної групи «мегрели» колегія суддів зазначає, що таке не відповідає дійсності з огляду на те, що перевіркою інформації по країні походження суд апеляційної інстанції встановив, що із загального населення невизнаної Україною республіки Абхазії абхази, мегрели та вірмени, за офіційними даними становлять відповідно 43,8%, 21,3% і 20,8% [Unrepresented Nations], тобто мегрели є другі за чисельністю нацією у республіці після абхазів та грузин. До того ж, з інформації по невизнаній Україною республіці Абхазії слідує, що мегрели (діти) вільно навчаються в школах http://www.kavkazoved.info/news/2013/02/24/transnacionalnye-menshinstva-brosajut-vyzov-mezhgosudarstvennoj-sisteme-megrely-armjane-i-musulmane-v-abhazii-i-vokrug-nee-iii.html.

З огляду на зазначену інформацію про країну попереднього місця проживання, посилання позивача на переслідування мегрелів в Абхазії є таким, що не заслуговує на довіру.

З особової справи, яка міститься в матеріалах справи слідує, що ані під час перебування в країні походження, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Стосовно доводів апелянта про те, що в разі повернення до Грузії йому загрожує реальна небезпека бути підданому нелюдському чи такому, що принижує честь і гідність, поводженню або покаранню з огляду на те, що особи, які його переслідують, працюють в держаних органах охорони та безпеки Грузії є колишніми бойовиками, колегія судів зазначає наступне.

При розгляді справ про надання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649 ( z1146-11 ), інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції встановлено, що аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Більше того, в ході судового розгляду позивач особисто повідомив, що неодноразово був повернутий з країн Євросоюзу, а саме Німеччини та Фінляндії до Грузії та в подальшому був документований закордонним паспортом громадянина Грузії, та безперешкодно виїздив з її території у встановленому порядку. Даний факт свідчить про те, що державні органи Грузії не перешкоджали вільному виїзду позивача.

Крім того, колегія суддів зазначає, що ані під час анкетування, ані при проведенні інтерв'ю, позивач не зміг довести існування погроз, небезпеки, переслідування тощо. Також, не було надано жодних додаткових пояснень до міграційної служби України, які б могли якимось чином вплинути на розгляд його особової справи в площині надання додаткового захисту в Україні.

Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач надав суперечливі твердження стосовно обставин, які змусили його покинути країну громадянського походження, та які ним покладено в основу отримання захисту в Україні. Обставини, які були зазначені на обгрунтування заяви та позову з огляду на суперечливість повідомлених фактів, неузгодженість пояснень позивача, які використані для отримання захисту в Україні, на думку колегії суддів, обгрунтовано не взяті до уваги відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення, а також судом першої інстанції.

Судом першої інстанції також вірно встановлено, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність будь-яких доказів існування зазначених переслідувань стосовно позивача.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року у справі № 807/595/17 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді А. Р. Курилець Д. М. Старунський