Постанова № 75284655, 12.07.2018, Апеляційний суд Кіровоградської області

ПОСТАНОВА

Іменем України

12 липня 2018 року м. Кропивницький

справа № 390/1893/17

провадження № 22-ц/781/1022/18

Головуючий у суді І-ї інстанції ОСОБА_1

Апеляційний суд Кіровоградської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді Єгорової С.М., суддів: Письменного О.А., Чельник О.І.

секретар судового засідання Савченко Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 22 березня 2018 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2017 року ОСОБА_2 звернулася в суд із вказаним позовом до ОСОБА_3, в якому просила визнати нерухоме майно спільною сумісною власністю та здійснити його поділ, виділивши їй та відповідачу у власність по 1/2 частині житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями по вул. Шкільна, 10 в с. Соколівське Кіровоградського району Кіровоградської області.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що з відповідачем перебувала у шлюбі з 1985 року по 2013 рік. В період шлюбу побудували вказаний будинок та оформили право власності на відповідача. Відповідач не бажає поділити спірний будинок між ними, тому посилаючись на ст.ст. 60, 68, 69, 70 СК України, позивач вважає необхідним вказаний будинок об'єктом спільної сумісної власності подружжя і поділити його порівну шляхом визнання права власності по 1/2 частині будинку за кожним.

Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 22 березня 2018 року відмовлено у задоволенні позовних вимог у зв’язку зі спливом строку позовної давності. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі позивачем ставиться питання про скасування судового рішення з підстав неправильного застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права і ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог.

Зазначено, що суд неповно з’ясував усі фактичні обставини справи та не дав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, безпідставно вважав про сплив позовної давності щодо вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя. На думку позивача, не враховано, що спір з приводу права спільного володіння спірним майном виник у вересні 2017 року.

Відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення позивача та її представника адвоката ОСОБА_4, які підтримали доводи апеляційної скарги, представника відповідача адвоката ОСОБА_5, яка заперечувала проти задоволення скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах, передбачених ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним нормам процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірний будинок був побудований сторонами у період шлюбу для потреб сім'ї, джерелом набуття у власність цього нерухомого майна були спільні сумісні кошти, однак, відповідно до вимог ч. 2 ст. 72 СК України, ч. 3 ст. 267 ЦК України позовні вимоги ОСОБА_2 не підлягають задоволенню у зв’язку із пропуском позовної давності.

Суд вважав встановленим, що право на позов про поділ майна подружжя у позивача виникло з моменту розірвання шлюбу, тобто з 2013 року, коли вона дізналась про порушення своїх прав, ураховуючи, що сама була ініціатором розірвання шлюбу. Клопотання про поновлення строку від позивача не надходило, а жодних належних та допустимих доказів того, що вона дізналася про порушення свого права у вересні 2017 році суду не надано.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК).

Частинами 1 та 3 статті 13 ЦПК встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом (ч.ч. 1, 2 ст. 12 ЦПК).

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК).

Встановлено і підтверджується матеріалами справи, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 07 березня 2013 року (а.с.6).

В період шлюбу за рахунок спільних коштів сторони побудували житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями за адресою по вул. Шкільна, буд. 10 в с. Соколівське Кіровоградського району Кіровоградської області, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав, копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно та витягом про реєстрацію права власності на нарухоме майно (а.с.7, 46, 47).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і норма частин третьої та четвертої статті 368 ЦК України.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ч. 1 ст. 63 СК України).

Частинами першою та другою статті 61 СК України визначено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Згідно з частиною першою статі 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

Вирішуючи спори між подружжям, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто, критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Встановлено і не заперечувалося учасниками справи, що спірний житловий будинок побудовано за спільні кошти подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який в подальшому зареєстровано на відповідача (а.с.7, 46). Відповідачем не доведено факту витрачання на будівництво будинку особистих коштів.

Частиною 2 статті 72 СК України передбачено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Згідно зі статтею 256 ЦК України, позовна давність, це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з заявою про захист свого цивільного права або інтересу.

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Згідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У поданому представником відповідача адвокатом ОСОБА_5 відзиві на позовну заяву та у запереченні на відповідь на відзив зазначалось, що право на позов про поділ спірного майна виникло у позивача з моменту розірвання шлюбу в 2013 році, а в суд вона звернулася із пропуском трирічного строку позовної давності, тому є підстави для відмови у задоволенні позову у зв'язку із пропуском позовної давності (а.с.38-39, 52-54).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції погодився із доводами відповідача та його представника щодо пропуску позовної давності, початок якої обрахований з моменту розірвання шлюбу, тобто з 2013 року.

При цьому, судом не взято до уваги, що при розірванні шлюбу за рішенням суду питання щодо прав подружжя на спільне сумісне майно, в тому числі спірний будинок, не виникало і не вирішувалось (а.с.6).

Позивач на час звернення з позовом до суду продовжує користуватись спірним майном, після розірвання шлюбу відповідач не заперечував права позивача на будинок, не перешкоджав їй у користуванні ним на рівних умовах, остання залишається зареєстрованою у спірному будинку, а відтак порушення її права на частку майна в спільній сумісній власності не наступило. Разом з тим, ОСОБА_2 відповідно до діючого законодавства має право заявляти вимоги про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Доводи відповідача щодо звернення до суду із позовом про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя через понад 4 роки після розірвання шлюбу, що, на думку заявника, свідчить про пропуск позивачем позовної давності, є безпідставними, оскільки відповідно до частини другої статті 72 СК України такий строк обчислюється не з моменту ухвалення рішення про розірвання шлюбу, а з моменту коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Посилання представника відповідача на не доведеність ОСОБА_2 того, що вона не могла раніше дізнатись про порушення свого права, не є переконливими, оскільки судом установлено, що позивач має доступ до спірного майна і ним безперешкодно користується, що не заперечувалось стороною відповідача.

Висновки суду першої інстанції про початок перебігу строку позовної давності з часу розірвання шлюбу між сторонами є помилковими.

Відповідачем фактично не заперечувався факт належності спірного будинку сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя, а лише заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності і відмову у задоволенні вимог про поділ цього майна.

Позивач не має можливості реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу спірного майна у інший спосіб ніж у судовому порядку.

Вирішуючи питання про поділ спільного майна, суд встановив, що реально виділити відокремлену частину нерухомості позивач не просила, жодна зі сторін не заявляла про отримання грошової компенсації та не внесла відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду згідно з частинами четвертою та п’ятою статті 71 СК України, тому за цих обставин необхідно визнати за позивачем і відповідачем право власності кожного на ідеальну частку спірного будинку без його реального поділу, тобто залишити спірне майно у спільній частковій власності сторін.

Вказаний спосіб поділу спільної сумісної власності подружжя фактично відповідає вимогам позову щодо визнання за кожним з подружжя права на рівну частку нерухомого майна, хоча формально не відображає зазначений у прохальній частині позовної заяви, що підтверджено ОСОБА_2 та її представником під час розгляду справи.

У зв'язку з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, та неправильне застосування судом норм матеріального права, на підставі ст. 376 ЦПК України, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Спірний будинок необхідно визнати спільною сумісною власністю пожружжя та виділити ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у власність по 1/2 частці житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями за № 10 по вул. Шкільна в с. Соколівське Кіровоградського району Кіровоградської області шляхом визнання за кожним з них права власності на зазначені частки будинку.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, відповідно до вимог статті ст. 141 ЦПК України та Закону України "Про судовий збір", з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сплачений судовий збір за подання позовної заяви та подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 371, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, Апеляційний суд Кіровоградської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 22 березня 2018 року скасувати.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ задовольнити частково.

Визнати житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями за № 10 по вул. Шкільна в с. Соколівське Кіровоградського району Кіровоградської області, загальною площею 278,5 кв.м., житловою площею 119,2 кв.м. спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Визнати за ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на ? частку житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями за № 10 по вул. Шкільна в с. Соколівське Кіровоградського району Кіровоградської області, загальною площею 278,5 кв. м., житловою площею 119,2 кв.м., право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3.

Визнати за ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, право власності на ? частку житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями за № 10 по вул. Шкільна в с. Соколівське Кіровоградського району Кіровоградської області, загальною площею 278,5 кв. м., житловою площею 119,2 кв.м.

У відшкодування судових витрат стягнути з ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, ідент. номер НОМЕР_1, мешканця: вул. Шкільна, 10, с. Соколівське, Кіровоградського району, Кіровоградської області, на користь ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, мешканки: вул. Шкільна, 10, с. Соколівське, Кіровоградського району, Кіровоградської області, сплачений судовий збір в сумі 5824,15 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня їїприйняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення (постанову) складено 13 липня 2018 року.

Головуючий: С.М. Єгорова

Судді: О.А. Письменний

ОСОБА_6