Постанова № 75283969, 12.07.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 липня 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/89/18

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І. В. Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

доповідача, судді - Димерлія О.О.

суддів - Єщенка О.В., Шеметенко О.В.

розглянув у порядку письмового провадження в м. Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського кружного адміністративного суду від 12 квітня 2018 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з вказаним вище адміністративним позовом та, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі - Головне управління) оскільки воно приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи, просив суд: визнати неправомірним і скасувати наказ Головного управління №246 від 27 грудня 2017 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача у відповідністю з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За наслідками розгляду адміністративної справи Одеським окружним адміністративним судом 12 квітня 2018 ухвалено рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні адміністративного позову.

Приймаючи означене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що Рішення про виїзд позивач прийняв у 2015 році, а паспортний документ громадянина Афганістану оформив у 2016 році, що свідчить про інші наміри та причини для виїзду з Батьківщини. Виїзд за межі країни громадянської належності не був пов'язаний з вірогідними переслідуваннями за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, про що свідчить те, що під час співбесіди у Посольстві України в Пакистані позивач повідомив, що виїзд в Україну пов'язаний із бажанням отримати вищу освіту (арк. 4 анкетування від 12 грудня 2017). При цьому, ні позивач, ні його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організації в Афганістані (арк.5 анкетування від 07 грудня 2017).

Суд попередньої інстанції також вказав, що за матеріалами особової справи не спостерігаються факти переслідування позивача в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Усні твердження з приводу переслідувань і завданих тілесних побоїв через приналежність до релігійної течії шиїтів, зазначені при анкетуванні, та через етнічну приналежність до хазарійців під час проведення співбесіди вбачаються неправдоподібними та обґрунтовано відхилені Головним управлінням.

Одночасно суд зазначив про те, що не заслуговують на увагу твердження позивача щодо неможливості повернення до країни походження через ускладнену соціально-політичну ситуацію в країні громадянської належності. Найближчі родичі позивача (матір, дружина брата разом із 3 дітьми) місце постійного проживання не змінювали, від будь-яких конфліктів на території Афганістану не постраждали, мають доступ до широкого кола соціальних послуг: працевлаштування, навчання, харчування тощо (арк. 6 протоколу співбесіди від 22 грудня 2017). При цьому позивач активно підтримує зв'язок з членами родини через мережу Інтернет за допомогою мессенджера (декілька разів на 2-3 тижні). Після виїзду позивача його родичі місце проживання не змінювали, що свідчить про відсутність потреби у захисті від державних чи недержавних агентів переслідування (арк.6 протоколу співбесіди від 22 грудня 2017).

Поряд із тим, позивач двічі вільно та безперешкодно вибував з країни громадянської належності до Пакистану задля оформлення української візи. Елемент легального виїзду особи з Афганістану до Пакистану з використанням паспортного документу для виїзду за кордон та оформлення візи у Посольстві України в Пакистані очевидно свідчить на відсутність переслідування з боку представників державної влади країни походження. При цьому під час співбесіди у дипломатичній установі позивач зазначив причиною поїздки до України саме бажання отримати вищу освіту.

Також, на переконання Одеського окружного адміністративного суду, не заслуговують на увагу аргументи позивача щодо його переслідування з боку угрупування «Талібан». Так, позивачеві особисто не надходили прямі погрози з боку вказаного угрупування з метою припинення його професійної діяльності (арк.6 додаткового протоколу співбесіди від 27 грудня 2017). Усні твердження щодо постійних погроз у телефонному режимі в періоді з 16 січня 2016 по 26 лютого 2016 є неправдоподібними, адже при проведенні протоколу співбесіди від 08 вересня 2016 позивач зазначив, що не отримував телефонних дзвінків з погрозами (арк.6).

В апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на допущені судом порушення норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з'ясування обставин справи, що мають значення для справи, просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове - про задоволення позову.

Зокрема, позивач зазначив, що рішення суду прийнято з порушенням ч.1 ст.31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», оскільки іноземець не може бути примусово повернутий чи витворений до країни, де його життю або свободі загрожуватиме небезпека, смертна кара в ситуаціях міжнародного або внутрішнього конфлікту. Існує низка доказів, на які суд не звернув уваги, переслідування позивача за ознаками належності до певної соціальної групи. Суд першої інстанції надав перевагу інформації по країні походження отриманої відповідачем тільки з двох джерел. Задля отримання об'єктивної інформації про ситуацію в країні громадянської належності, необхідно дослідити декілька джерел. Більш того, інформація по країні походження має бути надана авторитетними джерелами. В тексті оскаржуваного рішення взагалі відсутні будь-які посилання на інформацію по країні походження заявника, що свідчить про неповне та не усестороннє з'ясування всіх обставин справи.

У відзиві на апеляційну скаргу Міграційна служба спростовує доводи апеляційної скарги, вказуючи на законність ухваленого рішення та просить його залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача, розглянув доводи апеляційної скарги, перевірив матеріали справи та зважаючи на з'ясовані обставини, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Перевіряючи повноту з'ясування судом першої інстанції обставин справи та правильність застосування правових норм, апеляційний суд звертає увагу на таке.

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

З матеріалів справи убачається, під час анкетування, та при проведенні інтерв'ю, позивач не навела достовірних прикладів, які підтверджують існування погроз, небезпеки, переслідування тощо. ОСОБА_1 не було надано жодних переконливих додаткових пояснень до управління міграційної служби, які б могли вказувати на надання додаткового захисту в Україні.

Суд першої та апеляційної інстанції має можливість ознайомитися з, відповідним доводам та обґрунтуванням позивача, яким вже була надана оцінка управлінням міграційної служби та судом під час першого звернення позивача за захистом (справа № 815/1703/16). Зазначене підтверджує, що під час процедури набуття міжнародного захисту позивач надав необґрунтовані та не повні відповіді на запитання, які стосуються його діяльності на території Афганістану, що істотно знижує півень довіри до клопотання.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. наведеного вище Закону додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Частиною 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якщо зазначені умови не змінилися.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Афганістану, уродженцем м. Кабул, за національністю афганець, за етнічною належністю хазарієць, за віросповіданням мусульманин (шиїт), не одружений, має повну середню освіту, володіє мовами: дарі, урду, англійською та частково російською.

08 лютого 2016 позивач виїхав на підставі паспортного документу та туристичної візи літаком, авіарейсом Кабул (Афганістан) Дубай (ОАЕ) - Одеса (Україна). В м. Дубай перебував протягом трьох годин. Державний кордон України перетнув 09 лютого 2016 легально на підставі національного паспорту серії НОМЕР_1.

01 вересня 2016, тобто через більш як 6 місяців з дати перетину кордону України, позивач звернувся за захистом до ГУ ДМС в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Заява позивача прийнята до розгляду згідно з Наказом Управління від 08 вересня 2016 №172 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

За результатами розгляду особової справи заявника, Управління дійшло до висновку від 13 січня 2017, що у відповідності статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» громадянин ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту.

Вказане рішення Управління обґрунтоване тим, що ймовірне побоювання стати жертвою переслідування з боку представників угрупування «Талібан», як причина виїзду позивача не визнано територіальним підрозділом ДМС як правдоподібне. У висновку зазначено, що інформацію, яка надана заявником з цього приводу вважається суперечливою та сумнівною, в твердженнях шукача захисту містяться суттєві розбіжності, що свідчать про неправдоподібність наданої заявником інформації. За результатом розгляду встановлено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення до країни походження. Крім того відповідач зазначив, що виїзд позивача за межі країни громадянського походження пов'язаний з метою пошуку роботи та легалізації на території України.

Також міграційною службою вказано на те, що інформація, яку надав заявник при зверненні до управління, щодо політичної ситуації в країні походження, діяльності партій, організації мітингів є достовірною та послідовною, але вона є загальновідомою і міститься у мережі Інтернету, і жодним чином не стосується особисто позивача.

Рішенням ДМС України № 28-17 від 31 січня 2017, з посиланням на пункти 1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», висновок Управління підтримано, у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із вищевказаним рішенням, позивач оскаржив його в судовому порядку (справа № 815/2077/17). За результатами розгляду судами першої та апеляційної інстанцій позову заявника підтверджено правомірність та обґрунтованість цього рішення ДМС України. Рішення суду набрало законної сили.

Приймаючи рішення суд як першої так і апеляційної інстанції послався на те, що позивачем не доведено фактів переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань. Наведена ОСОБА_1 інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Позивач не заперечував того факту, що ніякі погрози з боку представників терористичних угрупувань ні на його особисту адресу, ні на адресу родичів позивача, що залишились проживати в Афганістані не надходили. З цього суд дійшов висновку про те, що доводи позивача мали на меті економічну підставу щодо неповернення до країни походження. Причини, які заявник назвав, щоб залишитись в Україні, не є обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Заява ОСОБА_1 є логічно непослідовною, містила неправдоподібні відомості стосовно щодо звернення за захистом в Україні, не викликають довіри, а дійсною причиною його звернення є спроба легалізувати своє перебування на території України.

07 грудня 2017 ОСОБА_1 повторно звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

29 грудня 2017 позивач отримав повідомлення № 5/1-/379 від 27 грудня 2017 де з посиланням на наказ № 246 від 27 грудня 2017 та згідно з п.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йшлося про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При повторному зверненні позивач вказав, що не бажає повертатися до Афганістану у зв'язку з надходженням до членів його сім'ї листів-погроз від угрупування «Талібан».

При першому зверненні позивач вказував про погрози з боку угрупування «Талібан» у 2012 році та під час його роботи в компанії «ІАМ» та у 2015 році в компанії «Толо ТВ».

Проаналізувавши наведені вище обставини Міграційною службою було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так суд першої інстанції звернув увагу на той факт, що перше звернення позивача із заявою про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області 01 вересня 2016 відбулося після тривалого легального перебування на території України з 09 лютого 2016 по березень 2017, що вказує на відсутність першочергової потреби у міжнародному захисті.

Матеріали справи вказують на те, що під час співбесіди у Посольстві України в Пакистані позивач повідомив, що виїзд в Україну пов'язаний із бажанням отримати освіту (арк. 4 анкетування від 12.12.2017). При цьому, ОСОБА_1 вказував на те, що його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організації в Афганістані (арк.5 анкетування від 07.12.2017), і його виїзд за межі країни походження пов'язаний з вірогідними переслідуваннями за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Усні твердження позивача з приводу переслідувань і завданих тілесних побоїв через приналежність до релігійної течії шиїтів, зазначені при анкетуванні, та через етнічну приналежність до хазарійців під час проведення співбесіди не переконливі. Носять загальний характер, а тому обґрунтовано відхилені ГУ ДФС України в Одеській області.

Суд апеляційної інстанції визнає правильним висновок суду першої інстанції стосовно відмови від попередніх тверджень позивачем щодо неможливості повернення до Афганістану через ускладнену соціально-політичну ситуацію в країні громадянської належності. Міграційною службою та судом першої інстанції встановлено, що найближчі родичі позивача (матір, дружина брата разом із 3 дітьми) місце постійного проживання не змінювали, від будь-яких конфліктів на території Афганістану не постраждали, мають доступ до широкого кола соціальних послуг: працевлаштування, навчання, харчування тощо (арк. 6 протоколу співбесіди від 22 грудня 2017). При цьому позивач активно підтримує зв'язок з членами родини через мережу Інтернет. Після виїзду позивача з країни походження, його родичі місце проживання не змінювали, що свідчить про відсутність потреби у захисті від державних чи недержавних агентів переслідування (арк.6 протоколу співбесіди від 22 грудня 2017).

Також, суд апеляційної інстанції звертає увагу на той факт, що позивач двічі вільно та безперешкодно виїздив з країни громадянської належності до Пакистану задля оформлення української візи. Наведене вказує на відсутність переслідування з боку представників державної влади Афганістану. При цьому під час співбесіди у дипломатичній установі позивач зазначив причиною поїздки до України саме бажання отримати вищу освіту.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком Одеського окружного адміністративного суду щодо відсутності достовірної інформації про переслідування ОСОБА_1 з боку угрупування «Талібан». Позивач стверджував про надходження прямих погрози з боку вказаного угрупування з метою припинення його професійної діяльності (арк.6 додаткового протоколу співбесіди від 27 грудня 2017). Суд визнає ці твердження про постійні усні погрози у телефонному режимі в періоді з 16 січня 2016 по 26 лютого 2016 є неправдоподібними, адже при проведенні протоколу співбесіди від 08 вересня 2016 позивач зазначив, що не отримував телефонних дзвінків з погрозами (арк.6).

Надані позивачем до ГУ ДМС України в Одеській області листи-погрози з боку угрупування «Талібан», які були адресовані всім співробітникам компаній «ІАМ» та «Толо ТВ», проте особистих погроз позивач ніколи не отримував та на момент вибуття з країни не був працівником вищевказаних організацій.

Ці компанії продовжують функціонувати на території Афганістану. Крім того встановлено, що ОСОБА_1 підтримує зв'язок зі своїми колишніми колегами по теперішній час. Зокрема компанія «ІАМ» є найбільшою постійно діючою неурядовою організацією в Афганістані, яка діє з 1966 року, зокрема у 2017 році компанія «ІАМ» має проекти в шістьох провінціях цієї країни.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду попередньої інстанції стосовно наданих позивачем в обґрунтування звернення за захистом листи-погрози, оскільки у звіті Міжнародної кризової групі в частині «Розповсюдження повідомлень», (параграф під назвою «Нічні листи» (Shabnamah)), зазначається: «Нічні листи (shabnamah) це традиційний спосіб комунікації в Афганістані.

При цьому, суд врахував, що позивач мав можливість надати вказані листи-погрози під час першого свого звернення за міжнародним захистом, однак не зробив цього.

Суд першої інстанції також врахував, що позивач не відмовляється від користування захистом країни своєї громадянської належності. Так, в 2015 році він звертався до паспортного відділу м. Кабул з метою оформлення нового паспортного документу, того ж року отримав візу до Пакистану, під час неодноразових виїздів до Пакистану у нього не виникало жодних проблем з перетинанням державного кордону Афганістану (арк. 1додаткового протоколу співбесіди від 28 грудня 2017).

Аналіз матеріалів особової справи, з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності, Дав підстави суду для висновку, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

Отже, суд апеляційної інстанції погоджується і визнає правильним висновок Одеського окружного адміністративного суду про те, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а відповідач, виконав вимоги ч.2 ст.77 КАС України та довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 і правомірність свого рішення.

Зважаючи на все вище викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що при розгляді справи судом правильно застосовані норми матеріального і процесуального права, вірно встановлено фактичні обставини справи та дана правова оцінка.

Рішення суду першої інстанції викладена достатньо повно, висновки обґрунтовані з посиланням на конкретні норми законів України та відповідають чинному законодавству.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки базуються на невірному трактуванні позивачем фактичних обставин норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги не убачається.

Керуючись: ст. ст. 293, 308, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського кружного адміністративного суду від 12 квітня 2018 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - без змін.

Постанова суду набирає законної сили негайно після її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду на протязі тридцяти днів з дня отримання сторонами копії судового рішення.

Суддя-доповідач:

Судді: