Рішення № 75276617, 09.07.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №461/2542/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 липня 2018 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Сакалоша В.М.,

за участю секретаря судового засідання Михайленко Б.С.,

представника позивача ОСОБА_1,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в :

ОСОБА_2 (далі – ОСОБА_2, позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі – ГУ ПФ України у Львівській області, відповідач), з наступними вимогами:

-визнати неправомірними дії відповідача щодо відмови у поновленні виплати пенсії за віком ОСОБА_2, який проживає за межами України;

-зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2, який проживає за межами України, починаючи з 07.10.2009 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з 06.09.1982 року йому пожиттєво було призначено пенсію за віком на пільгових умовах. У 2001 році виплата пенсії була припинена у зв’язку із виїздом на постійне місце проживання в Ізраїль. 26.02.2018 року позивач через представника звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати раніше призначеної пенсії. Однак, позивачу було відмовлено у поновленні пенсійних виплат.

Ухвалою суду від 25.05.2018 року відкрито спрощене провадження в адміністративній справі.

Представник позивача в судовому засіданні вимоги позовної заяви, з підстав зазначених у позові та відповіді на відзив від 20.06.2018 року (вх. № 19420) підтримав та просив задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не прибув. 11.06.2018 року подав через канцелярію суду відзив за вх. № 17965, в якому зазначив, що заяви не приймаються від представників за довіреністю, а лише від осіб особисто, або законних представників. Крім того, форма заяви позивача не відповідає формі заяви про поновлення виплати пенсії, затвердженій постановою правління Пенсійного фонду України, який є центральним органом виконавчої влади від 25.11.2005 року № 22-1. Враховуючи те, що позивач в належний спосіб про поновлення виплати пенсії не звертався, відповідач рішення про відмову у поновленні виплати пенсії не приймав. Враховуючи наведене, представник відповідача у поданому відзиві просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши і дослідивши подані документи та матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини і відповідні їм правовідносини.

Суд встановив, що ОСОБА_2 на підставі протоколу Комісії по призначенню пенсій при виконкомі Ленінської районної ради народних депутатів м.Львова №5/383 від 10.10.1982 року з 06.09.1982 року призначено пенсію за віком на пільгових умовах.

25.11.2001 року ОСОБА_2 виїхав на постійне місце проживання у Державу Ізраїль, у зв’язку з чим, позивачу було припинено виплату пенсії.

26.02.2018 року позивач через свого представника ОСОБА_4 звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії.

02.03.2018 року Галицький відділ обслуговування громадян в м.Львові (сервісний центр) Управління обслуговування громадян ОСОБА_3 управління Пенсійного фонд України у Львівській області представнику позивача відповідь № 390/02.09-14, в якому зазначив, що відповідно до п. 1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 року за №1556/11846, поновлення виплати пенсії проводиться за особистою заявою пенсіонера та на підставі заяви, встановленого зразка.

Крім того, у вказаному листі було зазначено, що у разі особистого звернення позивача до органу Пенсійного фонду з відповідною заявою згідно додатка 2 Порядку, така заява буде розглянута відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” та Порядку.

Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Даючи оцінку спірним правовідносинам суд керувався таким.

У відповідності до ст. 46 ОСОБА_5 України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Згідно з ст. 24 ОСОБА_5 України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно зі ст. 8 ОСОБА_5 України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. ОСОБА_5 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_5 України і повинні відповідати їй.

ОСОБА_5 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_5 України гарантується.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3 ст. 25 ОСОБА_5 України).

Позивач, проживаючи в Ізраїлі, як громадян України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як ОСОБА_5 Україні та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Такої позиції притримується Вищий адміністративний суд України в своїй ухвалі від 25.06.2015 (К/800/18966/15).

Відповідно до приписів ст.8 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у ст. 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Згідно з п.2 ч. 1 ст. 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

У разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 51 цього Закону).

Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають ОСОБА_5 України (неконституційними), положення п. 2 ч.1 ст.49, другого речення ст. 51 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішення у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст.14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із ст.1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до ст.46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі “Пічкур проти України”, як джерело права відповідно до ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”.

З огляду на викладене, суд зазначає, що позивач, хоч на даний час проживає постійно за кордоном, однак є громадянином України, а тому має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки ОСОБА_5 України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

До такого ж висновку дійшов Вищий адміністративний суд у рішенні К/800/14055/13 від 13.12.2016. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 19.05.2015 (справа №21-168а15) та від 08.12.2015 (справа №21-5440а15).

Суд зазначає, що постановою Правління Пенсійного фонду України, який є центральним органом виконавчої влади, 25.11.2005 за №22-1 затверджений Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за №1566/11846 (далі Порядок №22-1).

Зазначеним Порядком передбачено, що заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв’язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім’ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім’ї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії (п.1.5 Порядку№22-1).

У розділі ІІ вказаного Порядку визначено документи, необхідні для призначення, перерахунку пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший.

Так, відповідно до п. 2.9 Порядку №22-1, особа, яка зверталася за пенсією, повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік.

Пунктом 2.22 Порядку №22-1 передбачено, що за документ, який засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка уповноважених органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування.

Згідно з пунктом 2.23 Порядку №22-1 документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.

У наданій відповіді відповідач посилається на те, що у разі особистого звернення ОСОБА_2 до органу Пенсійного фонду з відповідною заявою згідно з додатком 2 Порядку буде розглянуто питання про поновлення виплати пенсії відповідно до вимог чинного законодавства, як це передбачено Законодавством.

Суд критично оцінює посилання відповідача у відзиві на позов на ту обставину, що позивачем особисто не подано заяви про поновлення виплати пенсії, а подано її через свого представника.

З цього приводу суд зазначає, що за бажанням особи зазначені документи можуть бути подані її представником, який пред’являє документ, що посвідчує його особу, та подає документ (нотаріально засвідчену копію), що підтверджує його повноваження, або надіслані поштою. У таких випадках справжність підпису на заяві засвідчується нотаріально.

Виходячи з наведеного, суд вважає, що дії відповідача, які полягали у відмові в поновленні виплати пенсії ОСОБА_2, є протиправними.

Враховуючи безпідставну відмову відповідача у поновленні виплати позивачу пенсії, суд, з метою відновлення порушеного права позивача вважає за необхідне зобов’язати відповідача поновити позивачу виплату раніше призначеної пенсії.

Таким чином, суд дійшов висновку позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Закріплений у ч. 1 ст. 9 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

У розумінні ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені ОСОБА_5 та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Матеріали справи свідчать, що відповідні положення відповідачем дотримані були не в повному обсязі, що, в свою чергу, зумовило необхідність звернення позивача за захистом свого порушеного права до суду.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач доводи позивача щодо протиправності його дій, які полягали у відмові поновити раніше призначену пенсію не спростував та правомірності своїх дій суду не довів.

Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, позовні вимоги задовольнити повністю.

Відповідно ст.139 КАС України суму сплаченого позивачем судового збору стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 139, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,

у х в а л и в :

адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо відмови у поновленні виплати пенсії за віком ОСОБА_2, який проживає за межами України.

Зобов’язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2, який проживає за межами України, починаючи з 07.10.2009 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з ОСОБА_3 управління Пенсійного фонду України у Львівській області (місцезнаходження: 79016, м.Львів, вул.Митрополита Андрея, 10, код ЄДРПОУ 13814885) на користь ОСОБА_2 (Ізраїль, м. Беер – Шева, АДРЕСА_1) судові витрати в сумі 704 (сімсот чотири) грн.80 коп.

Згідно ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили у порядку та строки згідно ст. 255 КАС України.

Повне рішення складено та підписано 13.07.2018.

Суддя В.М. Сакалош