Рішення № 75253874, 09.07.2018, Галицький районний суд м. Львова

Справа № 461/6820/17

Провадження №2/461/266/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2018 року Галицький районний суд м.Львова у складі:

головуючого судді Городецької Л.М.,

з участю: секретаря судового засідання Думича Р.М.,

представників позивача: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представника відповідача ОСОБА_5,

третьої особи ОСОБА_1,

представника третьої особи ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_7 до Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, Державного реєстратора ОСОБА_8, ОСОБА_9 територіального управління юстиції у Львівській області, ОСОБА_10 державної реєстрації Львівської міської ради, відділу «Служба у справах дітей» Львівської міської ради, за участю третіх осіб: ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_12, Міністерства культури України, ОСОБА_10 охорони історичного середовища Львівської міської ради, Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції України у Львівській області, Інспекції державного архітектурно – будівельного контролю у м. Львові про визнання дій протиправними та скасування рішення державного реєстратора,

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_7 звернувся в суд з позовом до Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, Державного реєстратора ОСОБА_8, ОСОБА_9 територіального управління юстиції у Львівській області, ОСОБА_10 державної реєстрації Львівської міської ради, відділу «Служба у справах дітей» Львівської міської ради, за участю третіх осіб: ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_12, Міністерства культури України, ОСОБА_10 охорони історичного середовища Львівської міської ради, Департаменту державна архітектурно-будівельної інспекція України у Львівській області, Інспекції державного архітектурно – будівельного контролю у м. Львові про визнання дій протиправними та скасування рішення державного реєстратора, мотивуючи свої позовні вимоги наступним.

ОСОБА_7 є співвласником квартири №1 на вулиці Митрополита Андрея, 12 у м.Львові. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року у справі №813/4993/15 скасовано реєстрацію декларації про готовність об’єкта до експлуатації №ЛВ143133161136 від 25.11.2013 р. квартири №3 на вул.Митрополита Андрея, 12 у м.Львові, та встановлено істотне порушення прав ОСОБА_7, як співвласника квартира на користування горищем у будинку №12. Стверджує, що оскільки декларацію про готовність об’єкта до експлуатації №ЛВ143133161136 скасовано, рішення про реєстрацію права власності на квартиру №3 у будинку №12 на вул.Митрополита Андрея у м.Львові підлягає скасуванню, адже згідно ч.2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Таким чином, вважає, що станом на момент розгляду справи квартира №3 на вул.Митрополита Андрея, 12 у м.Львові відсутня як об’єкт речового права, а відтак реєстрація права власності на цей об’єкт підлягає скасуванню.

На думку позивача, державним реєстратором ОСОБА_13 порушено його право власності на об’єкт спільної сумісної власності – горище. Реєстрація права власності на реконструйовані приміщення горища (фактично добудованих за його рахунок 3-4 поверхів) зумовило порушення права власності на спільну сумісну власність шляхом позбавлення позивача горища без його згоди, права на безпечне житло, на культурну спадщину та інших прав.

Поряд з тим, стверджує, що документів, які засвідчують право власності ОСОБА_12 на горище будинку №12 на вул. ОСОБА_14 на момент реєстрації прав на реконструйований об’єкт не було, а також не було письмової згоди співвласника на реконструкцію горища, а тому реєстратором ОСОБА_13 порушено порядок вчинення реєстраційних дій щодо нерухомого майна. Просить суд визнати протиправними дії державного реєстратора ОСОБА_13, щодо внесення до Державного реєстру прав запису про державну реєстрацію права власності на квартиру №3 на вул.Митрополита Андрея, 12 у м.Львові, від 28.11.2013 року за №3656537; скасувати рішення державного реєстратора ОСОБА_13 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за №8585441 від 03.12.2013 року.

Ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 06 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 20 листопада 2017 року витребувано докази по справі.

Представники позивача у судовому засіданні підтримали позовні вимоги надавши пояснення аналогічні викладеним у позовній заяві, додатково надали пояснення про те, що ОСОБА_12 здійснив самочинне будівництво, добудувавши пам’ятку архітектури місцевого значення, надбудував без жодних дозвільних документів цілий поверх будинку та позбавив сім’ю позивача права користуватися горищем.

У судове засідання представник відповідача ОСОБА_10 державної реєстрації ЛМР – ОСОБА_15 не з’явився, подав клопотання про проведення розгляду справи без його участі. Однак у письмових запереченнях (а.с.41) пояснив про те, що ОСОБА_10 не є належним відповідачем у справі, адже реєстратор ОСОБА_13 не перебувала та не перебуває у трудових відносинах з управлінням державної реєстрації юридичного департаменту ЛМР.

Представник відповідача ОСОБА_9 територіального управління юстиції у Львівській області ОСОБА_16 у судове засідання не з’явився, однак у письмових запереченнях (а.с.43-46) повідомив про те, що внесення записів про речові права на нерухоме майно в Державному реєстрі належить безпосередньо до повноважень державних реєстраторів речових прав на нерухоме майно, що перебувають у трудових відносинах із суб’єктом державної реєстрації прав або нотаріусів, органи ж юстиції, з 1 травня 2016 року не входять у систему суб’єктів державної реєстрації прав. Поряд з тим, вчинення реєстраційних дій у зазначеній сфері належить виключно до компетенції державних реєстраторів, які були державними службовцями і учасниками публічно-правових відносин. Втручання будь-яких органів і службових осіб у діяльність державних реєстраторів, пов’язаної з проведенням державної реєстрації прав, забороняється.

Представник третьої особи ОСОБА_12 – адвокат ОСОБА_6 заперечив проти задоволення позову надавши пояснення про те, що рішення державного реєстратора є актом індивідуальної дії, породжує права та обов’язки лише у тих суб’єктів, яких він стосується. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень стосується лише ОСОБА_12, не породжує прав та обов’язків у позивача, а тому останній не має права на звернення із позовом про оскарження вказаного вище рішення. Також, стверджує, що державний реєстратор діяв в межах наданих йому повноважень. Йому надано повний пакет документів, передбачений Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою КМУ №703 та Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Представник відповідача Державного реєстратора ОСОБА_13 – ОСОБА_5 заперечив проти задоволення позову з мотивів наведених у відзиві (Т.2 а.с.116-123). Додатково надав пояснення про те, що надані ОСОБА_12 документи відповідали встановленому Порядком №703 переліку та на момент їх розгляду у ОСОБА_13 не було підстав приймати рішення про відмову у державній реєстрації заявлених прав.

Відповідачі: Реєстраційна служба ЛМУЮ, відділ «Служба у справах дітей» та треті особи: ОСОБА_11, Міністерство культури України, ОСОБА_10 охорони історичного середовища ЛМР, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції України у Львівській області, Інспекція державного архітектурно – будівельного контролю в м. Львові у судове засідання не з’явилися, про причини неявки суд не повідомили, хоча належним чином були повідомлені про дату та час розгляду справи.

Відповідно до ст.223 ЦПК України суд вважає за можливе проводити розгляд справи у відсутності вказаних вище відповідачів та третіх осіб, на підставі наявних у справі доказів, які вважає достатніми.

Відповідно до пункту 9 Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_7 є співвласником квартири №1 у будинку №12 на вулиці Митрополита Андрея у місті Львові, що підтверджується Свідоцтвом про право власності на квартиру від 19 червня 1996 року (а.с.15).

Державним реєстратором прав на нерухоме майно ОСОБА_8 03 грудня 2013 року на підставі заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, реєстраційний номер 4218744 прийнято рішення про проведення державної реєстрації права власності на квартиру №3 будинку №12 на вулиці Митрополита Андрея у м.Львові за ОСОБА_12 (а.с.16).

На підставі розпорядження № 116 від 30.01.2006 року ОСОБА_12 отримав дозвіл на виконання будівельних робіт - влаштування новоутвореної квартири № 3 з розширенням за рахунок площі горища з влаштуванням балконів та надбудови, який неодноразово продовжено.

Розпорядження № 116 від 30.01.2006 року є чинним на момент розгляду справи.

03 грудня 2008 року інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області ОСОБА_12 видано дозвіл №961/08 на виконання будівельних робіт щодо влаштування новоутвореної квартири №3 з розширенням за рахунок площі горища з влаштуванням балконів та надбудови на вул.Митрополита Андрея, 12.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду у справі №876/606/17 від 11 квітня 2017 року (Т.1 а.с.17-24) встановлено, що виконання будівельних робіт у квартирі, яка на праві власності належить ОСОБА_12 проводились на підставі дозволу №961/08 від 03 грудня 2008 року, в якому зазначено термін дії дозволу до 30 листопада 2009 року, є чинним до завершення будівництва згідно з перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів стосовно сприяння будівництву» від 16.09.2008 року №509-VI.

Відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених Постановою КМУ №703 від 22.06.2011 року, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин (вчинення державної реєстрації), (далі - Порядок) для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно у зв'язку з набуттям права власності на новозбудовані чи реконструйовані об'єкти нерухомого майна заявник, крім документів, що зазначені у пунктах 28, 29 і 31 цього Порядку, подає органові державної реєстрації прав: документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку (крім випадків реконструкції квартири, житлового або нежитлового приміщення); витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (у разі, коли в документі, що посвідчує речове право на земельну ділянку, відсутні відомості про її кадастровий номер); документ, що зазначений у пункті 27 цього Порядку та підтверджує право власності на об’єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці (у разі проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно у зв'язку з набуттям права власності на реконструйований об'єкт нерухомого майна); документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта; документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси.

У разі коли державна реєстрація прав з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно проводиться на реконструйований об'єкт нерухомого майна, що до проведення реконструкції належав на праві спільної власності, заявник, крім документів, що зазначені в цьому пункті, подає органові державної реєстрації прав письмову згоду всіх співвласників об'єкта нерухомого майна щодо проведення його реконструкції. Якщо розмір відповідних часток у праві спільної власності змінився у зв'язку з проведенням реконструкції об'єкта нерухомого майна, заявник подає органові державної реєстрації прав письмову заяву співвласників про розподіл часток у спільній власності на реконструйований об'єкт нерухомого майна.

У разі коли державна реєстрація прав з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно проводиться на новозбудований або реконструйований об'єкт нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося двома і більше особами, заявник, крім документів, що зазначені в цьому пункті, подає органові державної реєстрації прав документ, яким визначено окрему частину об'єкта нерухомого майна, що набувається у власність кожною з таких осіб, або письмову заяву даних осіб про розподіл часток у спільній власності на новозбудований або реконструйований об'єкт нерухомого майна у зв'язку з набуттям права спільної власності на такий об'єкт.

Як встановлено матеріалами справи, Державному реєстратору ОСОБА_8 під час вчинення реєстраційних дій щодо квартири №3, яка знаходиться у будинку №12 на вул. Митрополита Андрея у м.Львові було подано усі необхідні документи.

Покликання позивача на те, що для державної реєстрації права власності ОСОБА_12 повинен був надати згоду всіх співвласників об’єкта нерухомого майна, щодо проведення його реконструкції не узгоджується із вимогами вказано вище Порядку, відповідно до якого така згода є необхідною виключно у випадку якщо реконструйований об’єкт належить на праві спільної часткової власності декільком співвласникам.

Як встановлено у судовому засіданні на момент реєстрації ОСОБА_12 був єдиним власником квартир №№2, 3 у будинку №12 на вул.Митрополита Андрея у м.Львові.

Також, станом на момент прийняття державним реєстратором спірного рішення, декларація про готовність об’єкта до експлуатації №ЛВ143133161136 від 25 листопада 2013 року була чинною, адже рішення про її скасування винесено Львівським апеляційним адміністративним судом лише 11 квітня 2017 року.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі державна реєстрація прав) офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 9 цього Закону державний реєстратор прав на нерухоме майно, зокрема: приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав; видає свідоцтво про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону.

Подання згоди співвласників багатоквартирного будинку був запроваджений в Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 р. № 868, який набрав чинності лише 11 лютого 2014 року на зміну Порядку №703. В абзацах 9 та 13 пункту 49 згаданого Порядку № 868 зазначено, що «Для проведення державної реєстрації права власності з видачею свідоцтва на реконструйований об’єкт нерухомого майна (в тому числі в результаті переведення об’єкта нерухомого майна з житлового у нежитловий або навпаки) заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: письмову згоду співвласників багатоквартирного будинку (в разі добудови аттикових і мансардних поверхів та приєднання місць загального користування), справжність підпису яких засвідчується відповідно до Закону України «Про нотаріат».

До повноважень державного реєстратора не входить перевірка декларації про готовність об’єкта до експлуатації на предмет відповідності нормативно правовим актам, які регулювали діяльність Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. Державний реєстратор лише формально перевіряє її наявність. Станом на 03 грудня 2013 року декларація була чинною та ніким не скасованою. Примірник декларації був поданий заявником для проведення реєстраційний дій. Подальше її скасування у 2017 році не може бути підставою для скасування реєстраційних дій, реєстрації прав які мали місце у 2013 році.

Поряд з тим, позивач стверджує, що будинок за адресою: м. Львів, вул. Митрополита Андрея 12 є пам’яткою архітектури місцевого значення, оскільки його внесено до Переліку пам'яток архітектури місцевого значення Львівської області, затвердженого Рішенням Виконавчого комітету Львівської обласної ради від 21 травня 1991 року №280 «Про взяття під охорону держави споруд Львівської області, що мають наукову, історичну, художню і містобудівну цінність».

ОСОБА_17 РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» набув чинності з 01.11.1978р. (постанова Верховної Ради ОСОБА_17 РСР від 13.07.1978р. № 3601-ІХ).

Проте, вказане рішення Виконавчого комітету Львівської обласної ради прийнято не в порядку та не відповідно до Закону ОСОБА_17 РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», а на виконання постанови Ради Міністрів ОСОБА_17 РСР від 06 вересня 1979 року №442 «Про доповнення списку пам'яток містобудування і архітектури ОСОБА_17 РСР, що перебувають під охороною держави» з метою впорядкування справи обліку, охорони і збереження визначних пам'ятників архітектури УРСР, більш доцільного витрачання коштів на консерваційні та ремонтно-реставраційні заходи.

При цьому згадана постанова не надає права місцевим органам державної влади здійснювати облік пам’яток відповідно до Закону ОСОБА_17 РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», та не визначає порядку такого обліку.

Так, статтею 16 Закону ОСОБА_17 РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» встановлено, що пам'ятки історії та культури, незалежно від того, у чиїй власності вони перебувають, підлягають державному облікові. Відповідно до Закону СРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» державний облік пам'яток історії та культури здійснюється в порядку, який визначається Радою Міністрів СРСР.

На підставі Закону СРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» та «Положення про охорону та використання пам’яток історії та культури», затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 16.09.1982 №865, наказом Міністерства культури СРСР від 13.05.1986 затверджено Інструкцію про порядок обліку, забезпечення схоронності, утримання, використання та реставрації нерухомих пам’яток історії та культури (далі – Інструкція).

Пунктом 20 Інструкції встановлено, що нововиявлений об’єкт, що становить культурну цінність, визнається пам’яткою історії та культури шляхом внесення у відповідний державний список нерухомих пам’яток в залежності від виду та категорії охорони пам’ятки.

Державні списки нерухомих пам’яток історії та культури є основним документом державного обліку та охорони пам’яток. Включені до них об’єкти визнаються пам’ятками історії та культури визначеного виду та категорії охорони (п.21 Інструкції).

Згідно з пунктом 13 «Положення про охорону та використання пам’яток історії та культури", затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 16.09.1982 № 865, пункту 9 Інструкції про порядок обліку, забезпечення схоронності, утримання, використання та реставрації нерухомих пам’яток історії та культури державний облік пам’яток історії та культури включає: виявлення, дослідження пам’яток, визначення їх історичної, наукової, художньої або іншої культурної цінності, фіксацію та вивчення, складання облікової документації, ведення державних списків нерухомих пам’яток.

Пунктом 10 Інструкції передбачено, що документи державного обліку пам’яток історії та культури підлягають обов’язковому зберіганню. Додатком 1 до вказаної Інструкції встановлено перелік обов’язкової документації, що супроводжує державний облік пам’яток, яка складається в кількох екземплярах та підлягає зберіганню в державних органах охорони пам’яток історії та культури, а саме: оригінал державних списків нерухомих пам’яток історії та культури місцевого значення, списки облікові картки пам’яток, паспорта пам’яток, картки негативних фондів, картки обмірних фондів, бібліографія, охоронні договори та зобов’язання, акти технічного стану пам’ятки, інвентаризаційні описи цінних фрагментів фасадів та інтер’єрів пам’яток, карти-схеми розташування пам’яток, історико-архітектурні опорні плани, плани зон охорони, обмірні креслення, наукові звіти про проведені дослідні роботи.

Саме на підставі цих нормативно правових актів, станом на 21 травня 1991 року визначався порядок обліку пам’яток історії та культури. Рішення Виконавчого комітету Львівської обласної ради від 21 травня 1991 року №280 «Про взяття під охорону держави споруд Львівської області, що мають наукову, історичну, художню і містобудівну цінність» не прийнято в порядку визначеному статтею 16 Закону ОСОБА_17 РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури». Відповідно, рішення не надавало будівлі статусу пам’ятки відповідно до Закону ОСОБА_17 РСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури».

У постанові Верховного Суду України від 09.09.2014р. у справі № 3-66гс14 зазначено, що об'єкт нерухомого майна набуває правового статусу пам'ятки тільки із занесенням до Реєстру у розумінні ст. 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Виходячи з приписів ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», пам'яткою (в т.ч. архітектури) вважається об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

У відповідності з ч. 1 ст. 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (в редакції від 12.10.2010 року), із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус пам'ятки.

Пунктом 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» встановлено, що об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону ОСОБА_17 РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону.

Як вбачається із п.п. 3 - 5 Розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 16.12.2004р. № 2245-IV «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини», до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону ОСОБА_17 РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», до вирішення питання про їх включення (невключення) до Реєстру вважаються пам'ятками відповідно національного чи місцевого значення.

Окрім того, упродовж шестимісячного строку, визначеного Законами України від 16.12.2004р. № 2245-IV та від 01.02.2005р. № 2391-ІV, Кабінет Міністрів України не подав на розгляд Верховної Ради України законопроектів (пропозицій) про приведення законів України у відповідність із зазначеними Законами в частині включення (невключення) об'єктів до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до ОСОБА_17 РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», а отже будинок за адресою: м. Львів, ОСОБА_14, 12 (якщо б він мав статус пам’ятки за Законом УРСР), не міг набути статусу пам'ятки (архітектури) відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Об'єкт нерухомого майна набуває правового статусу пам'ятки тільки із занесенням до Реєстру у розумінні ст. 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини». Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 09.09.2014р. у справі № 3-66гс14.

09 грудня 2005 року Виконавчий комітет Львівської міської ради прийняв рішення за № 1311 від 09 грудня 2005 року «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова», на підставі якого встановлено межі історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова, а також встановлено обмеження господарської діяльності та режимів історичної забудови міста Львова.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктами 3, 4 «Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць» затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року №318, режими використання історичних ареалів визначаються їх історико-культурним потенціалом (кількістю, видами, типами і категоріями об'єктів культурної спадщини, загальною містобудівною структурою, наявністю чи відсутністю заповідників, а також установленими зонами охорони пам'яток), відповідальними за визначення меж і режимів використання історичних ареалів є Мінкультури та уповноважені ним органи охорони культурної спадщини.

Пункт 12 «Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць», передбачає, що визначені науково-практичною документацією межі історичних ареалів погоджуються відповідним органом місцевого самоврядування та затверджуються Міністерством культури України.

Визначення меж територій історичних ареалів віднесено до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування держполітики у сфері охорони культурної спадщини.

У зв’язку з чим межі історичного ареалу затверджені Виконавчим комітетом Львівської міської ради в рішенні «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова», не є визначенням меж історичного ареалу в порядку визначеному Законом України «Про охорону культурної спадщини» та відповідно не можуть вважатися межами історичного ареалу міста Львова, для цілей вказаного закону.

Вказане також підтверджується Постановою Колегії міністерства культури України від 27 листопада 2014 року №11/3 «Про стан охорони та збереження пам’яток і об’єктів культурної спадщини на території м. Львова та м. Одеси» введеною в дію Наказом Міністерства культури України «Про введення в дію рішення колегії Міністерства культури України від 27.11.2014 №11/3», з якої вбачається, що межі історичного ареалу міста Львова не затверджені в установленому законом порядку.

У правовій позиції Верховного Суду України у справі №6-301цс 15 від 06.07.2015 року зазначено, що статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

З огляду на викладене вище, до повноважень державного реєстратора під час вчинення реєстраційних дій не належить з’ясування дотримання культурних прав позивача, як особи, що має право захищати свої інтереси під час архітектурної діяльності згідно статті 25 Закону України «Про архітектурну діяльність». Відтак, покликання позивача як на підставу для визнання дій державного реєстратора протиправними – що будинок на вул.М.Андрея, 12, є пам’яткою архітектури місцевого значення є безпідставним, адже такі факти перевіряють уповноважені органи архітектурно-будівельної інспекції.

Разом з тим, не відповідають фактичним обставинам справи твердження позивача про те, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 11.04.2017 року будинок на вул.М.Андрея, 12, визнано пам’яткою архітектури місцевого значення, оскільки рішенням лише встановлено, що «Інспекцією не перевірено достовірності відомостей про віднесення об’єкта до III категорії складності за ознакою: можуть призвести до втрати об’єктів культурної спадщини місцевого значення»; «Інспекцією також не враховано, положень рішення виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 21.05.1991 року №280 «Про взяття під охорону держави споруд Львівської області, що мають наукову, історичну, художню та містобудівну цінність»».

Крім того, твердження ОСОБА_1 про те, що наданий суду оригінал реєстраційної справи без номера том 7521 та копія реєстраційної справи №229917146101 містять ознаки фальшування і підробки документів є його суб’єктивним твердженням, адже такий факт повинен бути встановлений вироком суду.

Зі змісту ст. 12 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Положеннями ч.1 ст.13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, оцінюючи докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, оскільки позивачем не доведено неправомірності дій державного реєстратора, не встановлено яким чином діями реєстратора порушено права позивача.

Поряд з тим, приймаючи рішення по справі суд виходить щей з наступних міркувань.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майно. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Аналіз національного законодавства дає підстави для висновку, що абсолютність прав власника зовсім не означає, що ніхто і ніколи не може їх обмежити, однак, як вбачається із ст.319 ЦК України, обмеженян парва власності не підлягає розширеному тлумаченню.

На думку суду, задоволення позову призведе до порушення права вланості ОСОБА_12, який маючи законні очікування вчиняв дії щодо збору та підготовки необхідної документації, і не знав про те, що Декларацію про готовність об'єкта до експлуатації видано Інспекцією із порушенням норм законодавства встановлених рішенням Апеляційного суду Львівської області.

Керуючись ст.ст.5, 10, 13, 259, 263-265, 315, 317, 319 Цивільного процесуального кодексу України,

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_7 (м.Львів, вул.Митрополита Андрея, 12/1) до Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції (м.Львів, вул.Городоцька, 299), Державного реєстратора ОСОБА_8 (Львівська область, Пустомитівський район, село Давидів, вул.Незалежності,1а), ОСОБА_9 територіального управління юстиції у Львівській області (м.Львів, пл.М.Шашкевича, 1), ОСОБА_10 державної реєстрації Львівської міської ради (м.Львів, вул.Городоцька, 229), відділу «Служба у справах дітей» Львівської міської ради (м.Львів, пл.Ринок,1), за участю третіх осіб: ОСОБА_11 (м.Львів, вул.М.Андрея, 11), ОСОБА_1 (м.Львів, вул.М.Андрея, 12/1), ОСОБА_12 (м.Львів, вул.М.Андрея, 12/3) Міністерства культури України (м.Київ, вул.І.Франка, 19), ОСОБА_10 охорони історичного середовища Львівської міської ради (м.Львів, вул.Валова, 20), Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекція України у Львівській області (м.Львів, вул.Чупринки,71), Інспекції державного архітектурно – будівельного контролю у м. Львові (м.Львів, вул.Угорська, 7а) про визнання дій протиправними та скасування рішення державного реєстратора, залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Апеляційного суду Львівської області через Галицький районний суд м.Львова протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення складено в повному обсязі 11 липня 2018 року.

Суддя Л.М.Городецька