Постанова № 75251762, 11.07.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/3920/17 Суддя (судді) першої інстанції: Келеберда В.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 липня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Кобаля М.І.,

Суддів: Губської Л.В., Епель О.В.,

при секретарі: Кривді В.І.

за участю:

позивача: ОСОБА_3

представника відповідача: Кавунець В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Державної фіскальної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 (далі по тексту - Позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України (далі - Відповідач, ДФС України) в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ від 17.02.2017 року №334-о про його звільнення, поновити на посаді, яка за своїми умовами праці, функціональними обов'язками та повноваженнями відповідає або є рівнозначною займаній позивачем посаді станом на 20.02.2017 року та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день фактичного поновлення на роботі.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року зазначений адміністративний позов задоволено частково.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши позивача та представника відповідача, які прибули у судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 наказом голови ДФС України від 06.10.2014 року № 784-о призначений на посаду заступника начальника управління - начальника відділу системного аналізу митних оформлень управління аналітичної роботи у сфері ЗЕД Департаменту аналізу ризиків та протидії митним порушенням ДФС України. Зазначена посада відноситься до посад державної служби.

27.09.2016 року позивача під власний підпис повідомлено про наступне вивільнення із займаної посади у зв'язку з скороченням штатної чисельності апарату та змінами у штатному розкладі Державної фіскальної служби України. Одночасно позивачу запропоновано такі наявні вакантні посади відповідно до штатного розпису:

- провідного інспектора відділу документообігу вхідної кореспонденції управління організації документування і роботи з документами Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури;

- провідного інженера відділу організації будівництва управління організації будівництва експлуатації та управління майном Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури;

- провідного інспектора відділу електронного документообігу та архіву управління організації документування і роботи з документами Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури;

- головного державного інспектора відділу управління майном та соціального забезпечення управління організації будівництва, експлуатації та управління майном Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_5;

- головного державного інспектора відділу євроінтеграції та проектів розвитку управління міжнародних зв'язків Департаменту організації роботи Служби на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_6;

- головного державного ревізора-інспектора відділу обліку об'єктів оподаткування управління реєстрації та обліку платників Департаменту обслуговування платників на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_7. та на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_8;

- головного державного ревізора-інспектора відділу координації та аналізу Департаменту внутрішнього аудиту осіб на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_9;

- головного державного інспектора відділу бюджетування підвідомчих установ і підприємств та фінансового супроводження в рамках міжнародного співробітництва управління бюджетування та методології Департаменту фінансування, бухгалтерського обліку та звітності;

- головного державного інспектора відділу організації роботи територіальних органів по супроводженню податкових спорів управління супроводження судових спорів Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження на період відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_10

Із запропонованими вакантними посадами позивач ознайомився та відмовився від них, як таких, що не відповідають його спеціальності, про що залишив відповідний запис на попередженні.

Відповідно до наказу ДФС України № 334-о від 17.02.2017 року ОСОБА_3 звільнено з займаної посади за п. 1 ст. 40 КЗпП України та за п. 1 ч.1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», у зв'язку зі зміною організації структури та скороченням штатної чисельності ДФС України.

Позивач, вважаючи зазначений наказ протиправним, а своє звільнення незаконним, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не надано доказів та переконливих пояснень щодо відсутності можливості надати позивачу пропозиції рівноцінної посади державної служби відповідно до його кваліфікації, а тому зазначені дії (бездіяльність) відповідача, що полягають у пропонуванні позивачу не всіх вільних на час попередження про вивільнення посад, не можуть вважатися належним виконанням обов'язку щодо вжиття заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу і є протиправними.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, на підставі наказу № 535 від 23.07.2015 року «Про введення в дію Структури Державної фіскальної служби України», наказу № 598 від 12.08.2015 року «Про внесення змін до наказу ДФС від 23.07.2015 № 535», наказу № 1022 від 30.12.2015 року «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України» та наказу № 763 від 12.09.2016 року «Про внесення змін до наказу ДФС від 30.12.2015 року № 1022» відбулася реорганізація Державної фіскальної служби України із скороченням штатної чисельності працівників.

27.09.2016 року позивач - ОСОБА_3 попереджений про наступне вивільнення із займаної посади, у зв'язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності ДФСУ під власний підпис (Т.1 а.с.46-47).

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відносини щодо підстав та порядку припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення врегульовані положеннями ст. 87 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII (далі по тексту - Закон № 889-VIII), згідно якої скорочення чисельності або штату державних службовців є самостійною підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Так, Закон № 889-VIII визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої та громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Згідно ст. 83 зазначеного Закону державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.

Пунктом 1 ч.1 ст. 87 Закону № 889-VIII передбачено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Відповідно до ч.3 ст.87 Закону № 889-VIII процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Працездатним громадянам, які постійно проживають на території України гарантовано правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 Кодексу законів про працю України).

Згідно п. 1 ч.1 ст. 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

При цьому, як встановлено правилами частини другої цієї статті, звільнення з зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

За змістом статті 492 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Із викладеного вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, тобто вжити усіх заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до диплому НОМЕР_1 ОСОБА_3 у 2009 році закінчив Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Державне управління», здобувши кваліфікацію магістра державного управління.

Як вбачається з наданого представником відповідача переліку, 41 посада у різних Департаментах, управліннях, відділах Державної фіскальної служби України рахувалася вакантною посадою центрального апарату ДФС України станом на 20.052.2017 року, у тому числі й посада начальника відділу аналізу митних оформлень управління митного аудиту Департаменту аудиту Державної фіскальної служби України, на яку позивач подавав згоду на призначення, і не був призначений.

Не було запропоновано позивачу й інших 40 посад, наведених у переліку, а замість того одночасно з попередженням про наступне вивільнення запропоновані інші посади, які позивач вважав такими, що не відповідають його спеціальності, про що він зазначив у попередженні про наступне вивільнення.

Отже, у даному випадку відповідачем не було забезпечено права рівного доступу громадян до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Закон № 889-VIII містить поняття рівнозначної посади, як посади державної служби, що належать до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.

Між тим, як вбачається з наявної в матеріалах справи копії попередження про наступне вивільнення ОСОБА_3, позивачу запропоновано посади для переведення, які в свою чергу, не є рівнозначними тій, що він обіймав раніше.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що відповідачем не надано, ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції, належних та допустимих доказів, переконливих пояснень щодо відсутності можливості надати позивачу пропозиції рівноцінної посади державної служби відповідно до його кваліфікації.

Таким чином, пропозиція відповідача ОСОБА_3, не всіх вільних посад, на час попередження про вивільнення позивача, не можуть вважатися належним виконанням обов'язку щодо вжиття заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу, а тому є протиправними.

Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що оскаржуваний наказ ДФС України № 334-о від 17.02.2017 року «Про звільнення ОСОБА_3.» є незаконним та підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів апеляційної інстанції також погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Правовими положеннями ч. 2 ст. 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію викладену в постанові Верховного суду України від 14.01.2014 у справі №21-395а13, в якій зазначено, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами закріпленими у Порядку.

Правовими положеннями ч. 5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, суд апеляційної інстанції зазначає, що вимоги позивача щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від задоволених позовних вимог, а тому підлягають задоволенню.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100), згідно п. 2 розділу ІІ якої, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Як вбачається з довідки про доходи ОСОБА_3 його середньомісячна заробітна плата складає 13 561,80 грн., а середньоденна - 645,80 грн. (Т. 1 а.с.183).

Отже, за час вимушеного прогулу за період з 21.02.2017 року по 24.01.2018 року (232 робочих дня) на користь позивача підлягає стягненню сума 149 825,60 грн.

Щодо поданих позивачем листів від 01.06.2018 та 06.07.2018 і зауважень останнього, під час судового засідання, про розрахунок суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Вказані посилання позивача про не правильний розрахунок суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції, оскільки ОСОБА_3 з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції не звертався, заяв про збільшення позовних вимог, або ухвалення додаткового рішення по справі під час розгляду в суді першої інстанції не заявляв.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308 КАС України).

В даному випадку, апелянтом є Державна фіскальна служба України.

Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч.4 ст. 308 КАС України).

Тобто, надані 06.07.2018 позивачем роз'яснення «Коригування середньої зарплати» не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції, адже не були підставою перегляду в суді першої інстанції.

Порядок дослідження нових доказів судом апеляційної інстанції за клопотанням учасників справи можливий лише в разі існування таких умов:

- обґрунтованого ненадання доказів до суду першої інстанції у випадку добросовісного виконання учасником адміністративної справи процесуального обов'язку з надання всіх доказів у суді першої інстанції та ненадання таких доказів із причин, що об'єктивно не залежали від нього;

- судової помилки на рівні першої інстанції в частині необґрунтованого відхилення доказів судом першої інстанції, зокрема, у випадку помилкового застосуванням правил доказування (статті 73 - 77 КАС України).

Між тим, позивачем докази щодо розміру розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу під час розгляду справи в суді першої інстанції не надавалися.

Так, в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Рябих проти Росії» встановлено, що згідно з принципом юридичної визначеності повноваження судів вищого рівня щодо перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі та непереборні обставини.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В даному випадку, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності своїх дій та не надано обґрунтованих доводів звільнення позивача з займаної посади, відповідно до норм чинного законодавства.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

В зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 243, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційну скаргу може бути подано безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст. 329 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.

Суддя-доповідач: М.І. Кобаль

Судді: Л.В. Губська

О.В. Епель