Постанова № 75226911, 05.07.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/8483/17 Головуючий у І інстанції - Келеберда В.І. Суддя-доповідач - Мельничук В.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 липня 2018 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого-судді: Мельничука В.П.,

суддів: Земляної Г.В., Лічевецького І.О.,

при секретарі: Волощук Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 лютого 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного банку України, треті особи: Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Національного банку України та просив визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не встановленні меж термінів і сум валютних кредитів, перевищення яких передбачає обов'язкову наявність у комерційних банків або у позичальників індивідуальних ліцензій Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті згідно підпункту «в» пункту 4 статті п'ятої Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93 та зобов'язати відповідача вчинити зазначені дії.

Свої вимоги обґрунтовав тим, що 20 лютого 2008 року уклав з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договір поруки № 2203934266 та договір іпотеки, відповідно до яких виступив іпотекодавцем та поручителем позичальника ОСОБА_15, яка доводиться йому рідною дочкою, у забезпечення кредитного договору від 20 лютого 2008 року на суму 100 000 доларів США, укладеного між нею та Банком.

У договорі іпотеки за згодою сторін встановлена заставна ціна предмету іпотеки в сумі 784 717,00 грн., що в еквіваленті на час укладення договору по курсу складало 155 389,50 доларів США.

Після того, як ціна долару в Україні зросла, а рівень доходів населення залишився на попередньому рівні, донька позивача вже не могла здійснювати платежі за договором у повному обсязі, внаслідок чого утворилася значна кредитна заборгованість. Позивач змушений був підписати з Банком договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 серпня 2012 року, через що у рахунок погашення заборгованості Банк задовольнив свої вимоги шляхом продажу двокімнатної квартири позивача.

Така ситуація, на думку позивача, утворилася внаслідок відсутності у законодавстві України відповідного визначення термінів та сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Як зазначає позивач, якби був задіяний механізм обов'язкового одержання ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» індивідуальної ліцензії НБУ при вирішенні питання про надання чи не надання його доньці кредиту на суму 100 000 доларів США за кредитним договором № 2203934266 від 20 лютого 2008 року, то ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» повинен був би для одержання такої ліцензії НБУ пересвідчитися і надати докази того, що позичальник має достатні доходи саме у доларах США, а не у гривнях. Відповідно, не утворилося б ситуації із втратою квартири.

Посилаючись на те, що питання встановлення конкретних критеріїв застосування до валютних кредитів режиму індивідуального ліцензування відноситься до повноважень Національного банку України, який внаслідок бездіяльності не вживає заходів для встановлення меж термінів та сум валютних кредитів, перевищення яких передбачає обов'язкову наявність у комерційних банків або у позичальників індивідуальних ліцензій НБУ на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами України кредитів у іноземній валюті, позивач звернувся до суду та просив визнати протиправною бездіяльність НБУ в зазначеній частині та зобов'язати його вчинити такі дії.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 лютого 2018 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що позивач просив суд з'ясувати обставину, що є однією з підстав позову, а саме, що за умовами індивідуальної ліцензії встановлена пряма заборона видачі кредиту особам, що не мають відповідних доходів саме в валюті. Між обов'язком банку пересвідчитися і прямою забороною є суттєва різниця. Пряма заборона означає, що Національний банк України відмовив би комерційному банку і доньки позивача у видачі індивідуальної ліцензії на здійснення кредитної операції. Але суд цю обставину встановлювати відмовився. Крім того, в Положенні про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, зазначено, що купівля іноземної валюти за гривні з метою здійснення розрахунків (платежів) забороняється.

Крім того, в апеляційній скарзі просить постановити окрему ухвалу стосовно умисних, зухвалих, вчинених з метою постановлення завідомо неправосудного рішення кримінальних порушень суддями Окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_14 процесуального законодавства щодо порядку здійснення правосуддя та застосування норм процесуального права.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2018 року відкрито апеляційне провадження. Ухвалою від 10 квітня 2018 року призначено справу до розгляду в судовому засіданні на 31 травня 2018 року.

14 травня 2018 року надійшов відзив на апеляційну скаргу відповідача та документи, що підтверджують надіслання та надання відзиву іншим учасникам справи, у якому зазначається, що твердження позивача про протиправну бездіяльність Національного банку України є безпідставними, оскільки порядок видачі кредитів в іноземній валюті був завжди нормативно врегульований, в тому числі Національним банком України в постановах, прийнятих Правлінням Національного банку України. Водночас, Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контрою» від 19 лютого 1993 року №15-93 чи будь-яким іншим нормативним актом не встановлено обов'язок Національного банку України вчинити дії, про які просить позивач в позовній заяві.

31 травня 2018 року надійшло клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи, яке мотивовано тим, що Верховна Рада України має прийняти Закон України «Про валюту», який безпосередньо впливає на вирішення судом другої вимоги його позову. Крім того, матеріали апеляційної скарги та доданих документів були надіслані третім особам з певним запізненням, через що треті особи не змогли реалізувати свої процесуальні права.

31 травня 2018 року у судовому засіданні колегія суддів ухвалила продовжити розгляд апеляційної скарги на 15 днів відповідно до частини другої статті 309 КАС України та задоволено письмове клопотання про відкладення розгляду справи, відклавши розгляд справи на 21 червня 2018 року.

21 червня 2018 року надійшло клопотання про відкладення розгляду справи ОСОБА_1, яке мотивовано тим, що позивач не отримав відзив на апеляційну скаргу Національного банку України, через що не зміг надати суду визнання чи відхилення доводів відповідача.

21 червня 2018 року в судовому засіданні колегією суддів ухвалено про відкладення розгляду справи на 05 липня 2018 року. Про дату, час і місце судового засідання сторони належним чином повідомлені, що підтверджується розпискою, яка наявна в матеріалах справи.

05 липня 2018 року надійшло письмове клопотання про відкладення розгляду справи ОСОБА_1, яке мотивовано тим, що він захворів і тому не зможе прийняти участь в судовому засіданні, а його представник 05 липня 2018 року задіяний в інших справах і може тільки передати це клопотання та відповідь на відзив відповідача.

У відповіді на відзив ОСОБА_1, яка надійшла 05 липня 2018 року, зазначається, що порядок видачі валютних кредитів нормативно не врегульований Національним банком України виключно в частині встановлення меж термінів і сум валютних кредитів, перевищення яких зумовлює обов'язковість наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, через що спеціальна запобіжна норма Закону України - підпункт «в» пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», штучно виключена із застосування.

В судовому засіданні 05 липня 2018 року колегія суддів визнала неявку позивача та його представника неповажною та ухвалила відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи, оскільки неявка сторін в судове засідання, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції було встановлено, що 20 лютого 2008 року позивач уклав з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договір поруки № 2203934266 та договір іпотеки, відповідно до яких виступив іпотекодавцем та поручителем позичальника ОСОБА_15, яка доводиться позивачу рідною донькою, у забезпеченні кредитного договору від 20 лютого 2008 року на суму 99 960,00 доларів США, укладеного між ОСОБА_15 та банком. Вказаний договір був забезпечений предметом іпотеки - двокімнатною квартирою у місті Києві.

В подальшому, після підвищення ціни долару в Україні, де рівень доходів населення залишився на попередньому рівні, донька позивача не могла здійснювати платежі за договором у повному обсязі, внаслідок чого утворилася кредитна заборгованість.

30 серпня 2012 року між позивачем та банком було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, внаслідок чого в рахунок погашення заборгованості було задоволено вимоги банку, шляхом продажу двокімнатної квартири позивача.

Вважаючи, що зазначена обставина мала місце в результаті відсутності у законодавстві України відповідного визначення термінів та сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, та відсутності відповідного механізму одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України при вирішенні питання щодо надання кредиту, позивач звернувся з вказаним позовом до суду.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що кредитні операції в іноземній валюті до 2011 року банки здійснювали на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, які фактично виконували функцію генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій згідно з Декретом. Зазначені операції не потребували одержання індивідуальної ліцензії, а з 17 червня і дотепер кредитні операції в іноземній валюті банки проводять на підстав банківської ліцензії НБУ та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій. У цьому зв'язку, враховуючи посилання позивача на те, що лише отримання індивідуальної ліцензії могло зобов'язати банк пересвідчитися та надати НБУ докази, що позичальник має достатні доходи саме у доларах США, суд зазначив, що частина п'ята статті 49 Закону «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, що діяла на час отримання кредиту донькою позивача) вказувала на те, що банк зобов'язаний під час надання кредитів додержуватися основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених НБУ вимог щодо концентрації ризиків. При цьому, в силу вимог Закону НБУ не може втручатися у договірні відносини клієнта та банку, оскільки такі правовідносини регулюються укладеними між ними договорами, стороною яких не є НБУ.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обґрунтованим з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України (стаття 6 Закону України «Про Національний банк України»).

Згідно статті 7 Закону України «Про Національний банк України» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі;

9) здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків;

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

11) здійснює сертифікацію тимчасових адміністраторів і ліквідаторів банку;

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

18) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

20) визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;

22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю;

23) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Лише після банківських реформ 2012 року, 2015 року та 2017 року із прийняттям Верховною Радою України законів України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; від 6 липня 2012 року № 5178-VI «Про депозитарну систему України»; від 18 вересня 2012 року № 5284-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо функціонування платіжних систем та розвитку безготівкових розрахунків»; від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення»; від 18 червня 2015 року № 541-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розбудови інституційної спроможності Національного банку України»; від 16 липня 2015 року № 629-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку»; від 5 жовтня 2017 року № 2163-VIII «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України», повноваження Національного банку України дещо були розширені, зокрема, були змінені деякі функції.

Проте, до функцій Національного банку України ніколи не входила функція встановлення меж термінів і сум валютних кредитів, оскільки така функція належить до державного регулювання сфери фінансових послуг.

Національним банком України прийнято постанову від 4 грудня 2008 року № 413 «Про окремі питання діяльності банків» згідно з якою рекомендовано банкам:

переглянути в бік зменшення процентні ставки за кредитами, наданими в іноземній валюті, з урахуванням якості стану обслуговування позичальниками заборгованості за основним боргом та відсотками/комісіями за ним, а також стану дохідності банку, з метою зниження ризиків невиконання позичальниками своїх зобов'язань за такими кредитами;

у разі погіршення ліквідності:

відмовитися від укладання договорів про відкриття кредитних ліній і надання інших безумовних кредитних зобов'язань;

з урахуванням стану дохідності банку та реальних можливостей позичальників вживати заходів щодо дострокового погашення кредитів.

А 23 червня 2009 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України № 1533-VI «Про внесення змін до деяких законів України з метою подолання негативних наслідків фінансової кризи», що підтвердив заборону на кредитування в іноземній валюті. Позики у валюті дозволили брати фізичним особам в безготівковій формі тільки для оплати лікування та навчання за кордоном. Компанії для отримання кредиту повинні були мати валютну виручку.

При цьому, відповідно до Закону України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» у статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" частину першу доповнити абзацом третім такого змісту: "Надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється".

Крім того, відповідно до статті 21 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

щодо ринку банківських послуг та діяльності з переказу коштів - Національним банком України;

щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів (деривативів) - Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

щодо інших ринків фінансових послуг - національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Крім цього, після установлення в країні складної економічної ситуації, у зв'язку із зростанням ціни долару в Україні, Верховною Радою України був прийнятий Закон України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким також були надані повноваження відносно заборони примусового стягнення нерухомого житлового майна, яке було предметом застави або іпотеки.

Посилання позивача на Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» є необґрунтованими, оскільки цей Декрет визначає лише право Національного банку України на видачу індивідуальних та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування, але при цьому не визначає обов'язку Національного банку України, у встановленні меж термінів і сум валютних кредитів, перевищення яких передбачає обов'язкову наявність у комерційних банків або у позичальників індивідуальних ліцензій Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті згідно підпункту «в» пункту 4 статті п'ятої Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині того, що твердження позивача, щодо протиправної бездіяльності Національного банку України є безпідставними, оскільки як досліджено судом порядок видачі кредитів в іноземній валюті нормативно врегульований постановами Правління Національного банку України, а встановлення обов'язку з боку банків отримувати індивідуальні ліцензії на здійснення операцій з надання та одержання резидентами кредитів в іноземній валюті не встановлює нових чи додаткових обов'язків та обмежень під час надання кредитів в іноземній валюті, видача яких, серед іншого, на час розгляду справи заборонена банкам взагалі. Крім того, отримання банком індивідуальної ліцензії не впливала на волевиявлення позичальника - у даному випадку доньки позивача, під час отримання кредиту, оскільки як зазначено самим позивачем, укладаючи договір кредитування в іноземній валюті, сторони діяли на підставі вільного волевиявлення.

Аналізуючи наведені норми закону, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що на момент укладення кредитного договору, повноваження Національного банку України не передбачали його обов'язку встановлення меж термінів і сум валютних кредитів, а в подальшому з доповненими повноваженнями Національного банку України, Верховною Радою України здійснено ряд необхідних заходів для підтримання фінансової стабільності в державі та платоспроможності населення.

Відтак, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що з урахуванням посилань позивача на те, що лише отримання індивідуальної ліцензії могло зобов'язати банк пересвідчитися та надати НБУ докази, що позичальник має достатні доходи саме у доларах США, слід враховувати, що за частиною 5 статті 49 Закону «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, що діяла на час отримання кредиту донькою позивача), банк зобов'язаний під час надання кредитів додержуватися основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених НБУ вимог щодо концентрації ризиків.

При цьому, суд першої інстанції правильно зауважив, що в силу вимог Закону відповідач не може втручатися у договірні відносини клієнта та банку, позаяк такі правовідносини регулюються укладеними між ними договорами, стороною яких не є НБУ, а зазначені дії та договори вчиняються на власний розсуд сторін.

Крім того, отримання банком індивідуальної ліцензії не впливає на волевиявлення позичальника під час отримання кредиту, оскільки укладаючи договір кредитування в іноземній валюті, сторони діяли на підставі вільного волевиявлення.

В той же час, на виконання вищевказаних положень ч. 2 ст. 2 КАС України, судом апеляційної інстанції не встановлено наявності порушених прав позивача з боку Національного банку України.

Крім того, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що обраний позивачем спосіб захисту прав не призведе до їх ефективного захисту, з огляду на таке.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стосовно доводів апелянта щодо обов'язку НБУ переконуватись в платоспроможності осіб, які отримують кредити в банках та необхідності індивідуального ліцензування НБУ операцій комерційних банків з надання валютних кредитів, то зазначенні аргументи жодним чином не спростовують вище перелічених доводів суду першої інстанції, та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду.

Колегією суддів критично оцінюються доводи апелянта, які стосуються обставин справи та містять посилання на загальні норми законодавства, які жодним чином не спростовують обґрунтування суду першої інстанції.

Стосовно інших посилань апеляційної скарги, то колегія суддів критично оцінює такі з огляду на їх необґрунтованість, та зазначає, що згідно п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

В частині вимог апелянта про необхідність постановлення окремої ухвали суду щодо неправомірних дій суддів суду першої інстанції, то колегія суддів вважає такі вимоги необґрунтованими, та зазначає, що процесуальними положеннями КАС України вказана можливість віднесена до права суду та вчиняється ним на власний розсуд з урахуванням обставин справи.

Згідно з частиною 8 статті 249 КАС України суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення.

Оскільки судом апеляційної інстанції не встановлено неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права судом першої інстанції, а доводи апелянта зводяться до незгоди із змістом рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 лютого 2018 року, то підстав для постановлення окремої ухвали суду не має.

Зі змісту ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно та всебічно з'ясовано обставини в адміністративній справі, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального при дотриманні норм процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Розглянувши доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 лютого 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий-суддя: В.П. Мельничук

Судді: Г.В. Земляна

І.О. Лічевецький

Повний текст складено 10.07.2018 року.