Ухвала суду № 75224530, 12.04.2018, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

УХВАЛА

12 квітня 2018 р. Справа № 804/240/18

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Барановський Р.А., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу №804/240/18 за позовом Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ до ОСОБА_1 про стягнення витрат , -

ВСТАНОВИВ:

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до ОСОБА_1, у якій просить суд стягнути з ОСОБА_1, 27.12.1995р.н. (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь держави в особі його центрального органу виконавчої влади - МВС України в особі його структурного підрозділу - Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (р/р №31250224117468, код 08571446, банк одержувача - ДКСУ м.Київ, МФО 820172) витрати, пов'язані з утриманням ОСОБА_1 у Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ у розмірі 35 726, 48 грн. (тридцять п'ять тисяч сімсот двадцять шість гривень сорок вісім копійок).

Справі за даним адміністративним позовом присвоєно єдиний унікальний номер №804/240/18.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.01.2018р. відкрито провадження в адміністративній справі №804/240/18 за вищезазначеним позовом та ухвалено здійснювати розгляд даної справи за правилами спрощеного позовного провадження згідно ч. 2 ст. 257 та ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України у письмовому провадженні.

Проаналізувавши зміст позовних вимог та додані до нього документи, норми чинного законодавства, суд приходить до висновку, що вищезазначений вище адміністративний позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, у зв'язку з чим провадження по справі №804/240/18 слід закрити, виходячи з наступного.

Частиною 2 ст. 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За ч. 4 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України суб’єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв’язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов’язує надавати такі послуги виключно суб’єкта владних повноважень, і спір виник у зв’язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб’єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв’язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб’єкта владних повноважень або іншої особи.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін “суб'єкт владних повноважень” означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (п.7 ч.1 ст.4 Кодексу адміністративного судочинства України).

Таким чином, аналіз вказаних норм свідчить про те, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.

Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного Кодексу адміністративного судочинства України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

За приписами ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України - суди розглядають у поряду цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Аналізуючи вказані норми, можна дійти висновку, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Так, як свідчить зміст позовних вимог даного адміністративного позову, підставою для звернення до суду з даним позовом стало те, що відповідач не відшкодував витрати, пов’язані з його утриманням під час навчання у вищому навчальному закладі - Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ у загальній сумі 35 726, 48 грн. на підставі ст.74 Закону України “Про Національну поліцію”, п.2.3.6 договору №2784 від 01.12.2016р. та п.3 Порядку відшкодування особами витрат на утримання в навчальному закладі, пов’язаних з їх утриманням у вищих навчальних закладах із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №261 від 12.04.2017р.

Отже, підставами та предметом спору у цій справі є невиконання відповідачем вимог цивільно-правового договору щодо відшкодування витрат, пов'язаних з його утриманням у навчальному закладі, тобто між сторонами існують цивільно-правові відносини.

За правилами цивільного судочинства розглядаються спори щодо договорів та інших правочинів, укладених відповідно до норм Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, оскільки вони відрізняються від адміністративних договорів, спори щодо яких розглядаються адміністративними судами, тим, що згідно зі ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний договір - спільний правовий акт суб’єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб’єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов’язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб’єктами владних повноважень; для делегування публічно-владних управлінських функцій; для перерозподілу або об’єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом; замість видання індивідуального акта; для врегулювання питань надання адміністративних послуг. Для таких спорів характерна наявність відносин влади і підпорядкування, а для правочинів, укладених згідно із цивільним законодавством за участю суб'єкта владних повноважень, відносини ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності.

При цьому, у зв'язку зі звільненням з 23.10.2017р. ОСОБА_1 з посади оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Довгинцівського відділення поліції Криворізького відділу поліції за п. 6 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" у зв'язку з реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби.

Враховуючи викладене, позов про відшкодування витрат на навчання відповідача у вищому навчальному закладі внутрішніх справ України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічна правова позиція щодо юрисдикції таких спорів викладена і у постанові Верховного суду України від 12.10.2016р. у справі №206/5454/15-ц та постанові ОСОБА_2 Верховного Суду від 14.03.2018р. у справі №461/5577/15-ц.

Згідно ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Також, судом враховується і те, що відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950р. кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішення Європейського суду з прав людини (далі – Суд) від 20.07.2016р. у справі “Сокуренко і Стригун проти України” (заяви №29458/04, №29465/04) зазначено, що відповідно до прецидентної практики Суду термін “встановленим законом” у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, “що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом [див. рішення у справі “Занд проти Австрії” (Zand v.Austria), заява №7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. (…) фраза “встановленого законом” поширюється не лише на правову основу самого існування “суду”, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом “встановленим законом”, національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Отже, поняття “суду, встановленого законом” зводиться не лише до правової основи самого існування “суду”, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Таким чином, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад цього спору, суд приходить до висновку, що даний позов не містить ознак публічно-правового спору, а витікає з цивільних правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем щодо виконання умов цивільно-правової угоди, а тому не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

При цьому, слід роз’яснити позивачеві, що даний спір є цивільно-правовим спором та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у загальному місцевому суді за правилами, встановленими Цивільним процесуальним кодексом України.

За таких обставин, суд доходить до висновку, що провадження по справі №804/240/18 підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України - суд закриває провадження у справі у разі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету. Ухвала суду про закриття провадження у справі може бути оскаржена.

Разом з тим, суд роз'яснює, що згідно з пунктом 5 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв’язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

З огляду на викладене, з урахуванням вимог ст. 143 та ч. 2 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд не вправі вчиняти дії, про які йдеться у статті 7 Закону України “Про судовий збір”, з власної ініціативи, у зв'язку з чим за відсутності відповідного клопотання позивача суд не має можливості вирішити питання про розподіл судових витрат.

Згідно із ст. 239 Кодексу адміністративного судочинства України - у разі якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз’яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність ухвали про закриття провадження у зв’язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 2, 4, 19, 238, 239, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –

УХВАЛИВ:

Закрити провадження в адміністративній справі №804/240/18 за позовом Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ до ОСОБА_1 про стягнення коштів.

Роз'яснити позивачу, що розгляд та вирішення даної справи віднесено до місцевого суду загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.

Копію ухвали про закриття провадження по справі надіслати учасникам справи.

Ухвала суду набирає законної сили та може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, передбачені статтями 256 та 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя ОСОБА_3