Ухвала суду № 75146842, 12.06.2018, Личаківський районний суд м.Львова

Справа №463/1160/16-ц

Провадження №2/463/123/18

УХВАЛА

судового засідання

12 червня 2018 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Леньо С. І.

з участю секретаря Станько Р.О.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

відповідача ОСОБА_3

представника відповідача ОСОБА_4

розглянув у відкритому підготовчому засіданні в залі суду в м. Львові клопотання відповідача ОСОБА_3 про забезпечення судових витрат у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа Четверта Львівська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним -

в с т а н о в и в:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 про визнання недійсним заповіту, складеного ОСОБА_5 04.07.2015р., посвідченого ПН ЛМНО ОСОБА_6 за номером 603.

Як на підставу даного позову позивач посилався на норми ст. ст. 203 ч. 3, 225, 1257 ЦК України, оскільки заповіт складений батьком у стані, в якому він не міг усвідомлювати значення своїх дій.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.03.2016р., така передана для розгляду судді Грицка Р.Р.

Ухвалою суду від 10.10.2016р. у вказаній справі призначено комплексну амбулаторну посмертну судову психолого-психіатричну експертизу. Провадження у справі зупинено.

У зв’язку з закінченням повноважень судді Грицка Р.Р., на підставі розпорядження керівника апарату Личаківського районного суду м. Львова від 22.05.2017р. проведено повторний автоматизований розподіл справи, яка передана для розгляду судді Леньо С.І.

Під час нового розгляду справи та після відновлення провадження у справі позивач подав до суду заяву про зміну підстав позову, зокрема про визнання заповіту недійсним через те, що такий не підписувався спадкодавцем.

Відповідач подала до суду клопотання про забезпечення судових витрат, зокрема шляхом покладення на позивача обов’язку внести на депозитний рахунок Личаківського районного суду м. Львова для забезпечення майбутніх витрат відповідача на професійну правничу допомогу у розмірі 16 500 грн. та витрат в розмірі 5000 грн. як попередню оплату за проведену по справі почеркознавчу експертизу. Мотивує тим, що позов містить ознаки зловживання правом на позов, тоді як з моменту пред’явлення позову проведено близько 10 судових засідань, а її витрати на професійну правничу допомогу, яка вже по факту надана, склали 7 200 грн. Після зміни підстав позову очевидно позивач клопотатиме про призначення почеркознавчої експертизи, а з врахуванням його поведінки, розгляд справи триватиме ще близько 10 засідань. Орієнтовно, в суді 1 інстанції такі витрати становитимуть 7200 грн., в суді апеляційної інстанції – 1200 грн., а в суді касаційної інстанції – 900 грн., що разом становить 16 500 грн. та 5000 грн. витрат на проведення почеркознавчої експертизи.

Вивчивши клопотання відповідача, заслухавши думку представника позивача, який проти його обґрунтованості заперечив, а щодо витрат на професійну правничу допомогу висловився про те, що такі повинні бути забезпечені пропорційно, в тому числі відносно позивача, суд приходить до висновку, що в задоволенні клопотання належить відмовити виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 4 ст. 135 ЦПК України, як захід забезпечення судових витрат суд з урахуванням конкретних обставин справи має право, за клопотанням відповідача, зобов’язати позивача внести на депозитний рахунок суду грошову суму для забезпечення можливого відшкодування майбутніх витрат відповідача на професійну правничу допомогу та інших витрат, які має понести відповідач у зв’язку із розглядом справи (забезпечення витрат на професійну правничу допомогу). Таке забезпечення судових витрат застосовується, в т. ч. якщо позов має ознаки завідомо безпідставного або інші ознаки зловживання правом на позов.

Саме з цієї підстави відповідачем заявлено відповідне клопотання.

Логіка законодавця щодо запровадження такого інституту як забезпечення судових витрат має на меті встановити певний бар’єр, що має завадити поданню необґрунтованих та безпідставних позовів та крім цього, гарантувати відповідачу відшкодування судових витрат, понесених ним у зв’язку з пред’явленням такого позову, оскільки у випадку невнесення у визначений судом строк коштів для забезпечення витрат на професійну правничу допомогу суд за клопотанням відповідача має право залишити позов без розгляду.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції) наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов’язаної з його або її правами та обов’язками цивільного характеру (рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (п. 36). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з його аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним (рішення від 13 жовтня 2009 року у справі «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (п. 132).

Разом з тим, як зазначає Європейський суд з прав людини, право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб» (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства», (п. 57). Встановлюючи такі правила, держава користується певною свободою розсуду.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини застосовувані державою обмеження в доступі особи до національного суду не повинні звужувати чи зменшувати залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або такою мірою, що буде нівельована сама суть права. Більше того, встановлене державою обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не має законної мети і якщо не буде забезпечено пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (рішення від 21 вересня 1994 року у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (п. 65), рішення від 18 лютого 1999 р. у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини» (п. 59), рішення від 10 травня 2001 р. у справі «Т.Р. та К.М. проти Сполученого Королівства» (п. 98), рішення від 10 травня 2001 р. у справі «Z. Та інші проти Сполученого Королівства» (п. 93), рішення від 12 липня 2001 р. у справі «ОСОБА_7 Ганс-Адам II проти Німеччині» (п. 45).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у справі є рідним сином спадкодавця, вказуючи як на підставу позову те, що батько через свій напівпритомний стан не міг підписати заповіт за 10 днів до своєї смерті.

Згідно ч. 2 ст. 1223 ЦК України, у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Вказане свідчить про те, що позов не має ознак завідомо безпідставного або ж інших ознак зловживання правом на позов, оскільки по-перше, пред’явлений до суду з підстав, характерних для такого виду правовідносин, а по-друге, для позивача створює реальний майновий інтерес, який полягає в тому, що у випадку визнання цього заповіту недійсним спадкування відбуватиметься за законом, де позивач виступає спадкоємцем першої черги.

Тому, покладення на позивача обов’язку внесення коштів для забезпечення витрат на професійну правничу допомогу з наступною можливістю залишення позову без розгляду у випадку невиконання такого обов’язку в даних правовідносинах не матиме законної мети та суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки не забезпечуватиме пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою – реалізацією позивачем права на суд, тоді як право відповідача на відшкодування понесених витрат може бути реалізоване в процесі ухвалення рішення, якщо за наслідками розгляду справи підстави позову не знайдуть свого підтвердження.

Відтак, клопотання відповідача належить залишити без задоволення, а що стосується зміни позиції позивача і зокрема, зміни ним підстав позову, то така обставина свідчить лише про реалізацію процесуальних прав і не може вважатись ознакою зловживання правом на позов.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 135, 260 ЦПК України, суд –

у х в а л и в:

Відмовити в задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_3 про забезпечення судових витрат у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа Четверта Львівська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним.

Ухвала окремо від рішення суду оскарженню не підлягає.

Повний текст ухвали суду складено 18.06.2018 року.

Суддя: Леньо С. І.