Постанова № 75143469, 30.05.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/13390/16 Суддя (судді) першої інстанції: Вєкуа Н.Г.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді: Собківа Я.М.,

суддів: Петрика І.Й., Сорочка Є.О.

за участю секретаря с/з: Бордунової К.Е.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку належних до виплат сум при звільненні по день фактичного розрахунку.

Позовні вимоги мотивує тим, що при проведенні остаточного розрахунку при звільненні позивачу було не виплачено лікарняні за чотири дні тимчасової непрацездатності в період з 19.07.2016 по 22.07.2016 року. При цьому, позивач зазначає, що остаточний розрахунок відповідачем було проведено лише 31.08.2016 року.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2017 року адміністративний позов ОСОБА_3 задоволено.

Стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час затримки проведення розрахунку тривалістю 33 календарні дні в розмірі 7061,67 (сім тисяч шістдесят одна гривня шістдесят сім копійок).

Відповідач не погоджуючись з прийнятим рішенням суду звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні вимог даного позову.

В апеляційній скарзі апелянт зауважує на тому, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказав, що рішення суду першої інстанції є законним та прийнятим на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, а апеляційна скарга є безпідставною та необґрунтованою.

Згідно із ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися до суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом Державної фіскальної служби України від 28.07.2016 №2744-о ОСОБА_3 було звільнено з посади головного державного ревізора-інспектора відділу перевірки якості аудиту управління методології та якості аудиту Департаменту податкового та митного аудиту Державної фіскальної служби України у зв'язку з переведенням його на роботу до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, п.5 ст.36 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), п.2 ч.1 ст.41 Закону України «Про державну службу».

Позивач вважаючи, що бездіяльністю відповідача було порушено його права та діюче трудове законодавство, посилаючись на приписи статей 116, 117 КЗпП України, звернувся до суду з даним адміністративним позовом, в якому просив зобов'язати відповідача виплатити йому середній заробіток за весь час затримки у виплаті належних при звільненні сум по день фактичного розрахунку.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зважає на наступне.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно Рішення Конституційного суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, має застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Відповідно до ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Відповідно до приписів ч.1 ст.117 КЗпП України, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на корить працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає відповідальність, передбачена ст.117 КЗпП України.

Таким чином, встановивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, а коли він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі не проведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Таке ж роз'яснення цієї норми права надав і Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22.02.2012 № 4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу. Вказана правова позиція також висловлена і Верховним Судом України в постановах від 21 січня 2015 року № 6-195цс14 та від 15 вересня 2015 року № 21-1765а15, де Суд дійшов висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Розрахунок середнього заробітку проводиться за формулою, яка встановлена постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати", тобто обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача, виходячи з виплат за останні два календарних місяці роботи, що передують події, з якої пов'язана дана виплата.

Дослідженням матеріалів справи колегією суддів встановлено, що відповідно до наказу від 28.07.2016 №2744-0 «Про звільнення ОСОБА_3» у липні 2016 року позивачу було нараховано компенсацію за 16 календарних днів невикористаних відпусток у сумі 3423,84 грн. Згідно платіжного доручення Державної фіскальної служби України від 25.07.2016 №710 зазначену суму компенсації було перераховано на картковий рахунок позивача.

За даними табелю обліку робочого часу Департаменту податкового та митного аудиту ДФС за липень 2016 року, в період з 19 по 22 липня 2016 року позивач знаходився на лікарняному.

Після розгляду Комісією із соціального страхування листка непрацездатності АДА №444656 від 19.07.2016, відділом оплати праці позивачу у серпні 2016 року було нараховано допомогу по тимчасовій непрацездатності в сумі 796,20 грн. та згідно платіжного доручення від 29.082016 №1496 проведено перерахунок заробітної плати працівників ДФС, у тому числі й допомоги по тимчасовій непрацездатності відповідно до Галузевої угоди між Державною фіскальною службою України і Всеукраїнською професійною спілкою працівників органів державної фіскальної служби на 2014-2016 роки.

Проте, за твердженням позивача, при звільненні йому не було нараховано оплату за лікарняним листом за чотири дні тимчасової непрацездатності (з 19.07.2016 по 22.07.2016), внаслідок чого затримка повного розрахунку при звільненні склала 33 робочі дні.

Зазначені твердження позивача колегія суддів знаходить обґрунтованими, оскільки, як було вірно встановлено судом першої інстанції, за даними розрахункового листа за серпень 2016 року позивачу було здійснено оплату лікарняного листа за період з 19.07.2016 по 22.07.2016 та щомісячної премії в сумі 1014,59 грн., а тому враховуючи те, що середній заробіток позивача за 1 робочий день за період травень-червень 2016 року становив 213,99 грн., середній заробіток за час затримки проведення відповідачем розрахунку тривалістю 33 календарні складає - 7061 грн. 67 коп.

Отже, аналізуючи норми чинного законодавства та оцінюючи зібрані у справі докази, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість вимог даного позову та наявність правових підстав для його задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись статтями 34, 243, 250, 308, 315, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Залишити апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2017 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Собків Я.М.

Суддя Петрик І.Й.

Суддя Сорочко Є.О.