Постанова № 75140575, 04.07.2018, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/438/2018(м)

263/10566/17

Єдиний унікальний номер 263/10566/17

Номер провадження 22-ц/775/438/2018(м)

Головуючий у 1-й інстанції Скрипниченко Т.І.

Доповідач Биліна Т.І.

Категорія 48

ПОСТАНОВА

І м е н е м У к р а ї н и

04 липня 2018 року колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючої Биліни Т.І.,

суддів Лопатіної М.Ю., Принцевської В.П.,

при секретарі Сидельниковій А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 23 березня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа Орган опіки та піклування Центральної районної адміністрації Маріупольської міської радипро визначення місця проживання дітей та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа Орган опіки та піклування Центральної районної адміністрації Маріупольської міської радипро визначення місця проживання дітей, -

в с т а н о в и л а :

23 серпня 2017 року позивач ОСОБА_2звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1про визначення місця проживання дітей. Позов вмотивовано тим, що відповідач з яким вона перебувала у шлюбі з 05.06.2004 року, пішов із сім’ї через наявність іншої жінки, таподав заяву про розірвання шлюбу. Між нею та відповідачем не досягнуто згоди відносно місця проживання дітей. Вважає, що вона здатна створити належні умови для виховання та розвиткудітей, оскільки забезпечена житлом, є власницею 1/2 частки двокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та має частку у квартирі АДРЕСА_2, де проживає мати-пенсіонер, яка у разі необхідності може допомогти у вихованні та догляду за дітьми. Вона має постійну роботу, де отримує заробітну плату в середньомісячному розмірі 9000 грн. Крім того рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 21.07.2017 року на її користь з відповідача на утримання дітей стягнуто аліменти у розмірі 1/3 частини всіх видів заробітку, виконання якого відповідач ігнорує, так як під час окремого проживання, в рахунок сплати аліментів на двох дітейвін передав лише 1200 грн. Діти є малолітніми, їм виповнилося 6 та 9 років, вони потребують материнського догляду, уваги та виховання, що не зможе забезпечити чужа жінка. Просила визначити місце проживання дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, 03.07.2011 року народженняз нею.

26.10.2017 року відповідачем ОСОБА_1 подано зустрічну позовну заяву до ОСОБА_2, у якій він просить визначити місце проживання малолітніх дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, 03.07.2011 року народженняразом із ним. Позов вмотивував тим, що заявлений позов ОСОБА_2 не відповідає інтересам та потребам дітей, а лише спрямований на задоволення її бажань та амбіцій. Діти бажають залишитися проживати з батьком, оскільки ним створені кращі умови для їх гармонійного розвитку та проживання. На час вирішення справи про розірвання шлюбу, питання про місце проживання дітей не виникало, діти проживали разом з ним за адресою: АДРЕСА_3. У листопаді 2017 року ОСОБА_2 забрала дітей до себе і відмовилась повертати, без згоди батька змінила місце проживання дітей. Крім того, ОСОБА_2 значну кількість вільного часу витрачає на догляд за своєю тяжкохворою матір’ю. ОСОБА_2 працює за змінним графіком, внаслідок чого не може належно піклуватися за малолітніми дітьми. Він має постійне місце роботи з середньомісячною оплатою в розмірі 15590,15 коп., на правах сервітуту користується трьохкімнатною квартирою в м. Маріуполі за адресою: АДРЕСА_4. Вважає, що залишення дітей з ним забезпечить їм знаходження в належному, спокійному, безпечному та стабільному середовищі під постійним наглядом батька, діда та баби.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 23 березня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені. Визначено місце проживання неповнолітніх дітей із матір'ю за адресою: АДРЕСА_5, в задоволені зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.Вирішено питання щодо судових витрат.

З вказаним рішенням суду не погодивсявідповідач ОСОБА_3 та подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, просив рішення скасувати, ухвалити нове про задоволення його позовних вимог. В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що судом першої інстанції не надана належна оцінка тим обставинам, що позивачка працює за змінним графіком і в нічні часи діти залишаються сам на сам вдома без належного догляду, а враховуючи вік дітей, зазначені умови проживання, створюють загрозу їх життю і здоров’ю. Крім того не з’ясована думка самих дітей, не досліджена їх прихильність. А також в апеляційній скарзі посилався на порушення процесуальних норм закону, а саме, що позивач не зазначила в позові третю особу - орган опіки та піклування.

У судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_6 підтримали доводи апеляційної скарги, просили їх задовольнити.

У судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_7 просив апеляційну скаргу відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Позивач ОСОБА_2 та представник третьої особи Органу опіки та піклування Центральної районної адміністрації Маріупольської міської ради в судове засідання не з’явилися, надали заяви про розгляд справи у їх відсутності.

Зважаючи на положення ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю – доповідача, пояснення відповідача та представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, апеляційний суд вважає, що скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що вказаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі.

Задовольняючи позовБерезнєвої С.В. та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з належного рівня матеріального забезпечення позивача за первісним позовом, віку дітей, висновку Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, а тому в інтересах дітей, прийшов до висновку про визначення місця проживання малолітніх дітей разом з матір'ю. Відповідач не надав достатніх та переконливих доказів того, що існують виключні обставини, за яких дитина може бути розлучена зі своєю матір'ю.Суд також враховував, що діти є малолітніми і у віці 9 та 6 років їх недоцільно розлучати з матір'ю, оскільки це негативно вплине на їх психічний стан та розвиток.

Колегія суддів не погоджується з обґрунтуванням рішення суду першої інстанції в частині необхідності подання відповідачем достатніх та переконливих доказів того, що існують виключні обставини, за яких дитина може бути розлучена зі своєю матір'ю, проте вказане обґрунтування не впливає на правильність висновків.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із частиною сьомою та восьмою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Положення ч.1 статті 160 СК України передбачають право батьків на визначення місця проживання дитини до досягнення нею 10 річного віку.

Згідно ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.

В рішенні у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

При цьому Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Найкращі інтереси дитини можуть, залежно від їх характеру та серйозності, перевищувати інтереси батьків.

До рішення Європейського Суду з прав людини в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду додана окрема думка судді Карло Ранзоні, яка зводиться до наступного.

Презумпція на користь матері в справах про опіку над дитиною не підтримується ані практикою на рівні ООН після прийняття Декларації, ані судовою практикою Європейського Суду з прав людини і не відповідає позиції Ради Європи і більшості держав-членів. У 21 столітті методологія з такою презумпцією, яку можна відхилити лише за «виняткових обставин» більше не є раціональною в частині прав, що гарантуються Конвенцією. Основна думка полягає в тому, що ця презумпція, за відсутністю доказів на користь зворотного, розглядає проживання дитини з батьком як таке, що не відповідає найкращим інтересам дитини (див. справу «Цаунеґґер проти Німеччини» з відповідними змінами, заява № 22028/04, § 46, 03 грудня 2009 року).

Декларація ООН не є юридично обов'язковим документом. Вона стала основою для розробки Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини 1989 року, яка, на відміну від Декларації, є юридично обов'язковим міжнародним договором. Утім, підготовчі матеріали до Конвенції чітко демонструють, що положення про «розлучення дитини з матір'ю лише за виняткових обставин» існувало на дуже початковій стадії процесу розробки. Його потім критикували, оскільки він просував стереотипний погляд матерів, який ґрунтувався на дискримінації, а відтак, його вилучили. Принцип найкращих інтересів дитини, що випливає з самої Декларації, отримав повну підтримку, втім, як першочергове та найважливіше міркування (див., наприклад, ОСОБА_8, Конвенція Організації Об'єднаних Націй про права дитини, Путівник до «Travaux Preparatoires», 1992 р., і ОСОБА_9, «Основи прав у Африканській хартії про права та добробут дитини», Африканський журнал правових досліджень, листопад 2009).

Як зазначалося в справі «Цаунеґґер проти Німеччини» (цитувалася вище, § 60), спільною відправною точкою для рішень більшості держав-членів, погоджено те, що рішення щодо присудження опіки мають ґрунтуватися на найкращих інтересах дитини. ОСОБА_10, наприклад, у своєму рішенні від 04 липня 1996 року вичерпно заперечила презумпцію чи принцип «переваги матері» в питаннях опіки. Більше того, він підкреслив, що перевага маленької дитини бути зі своєю матір'ю стала лише однією з багатьох конкуруючих обставин і що вона не була переважаючою (див. справу «М.Л. проти Великобританії», заява № 35705/97, 20 березня 2001 р.).

Насамкінець, Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Наприклад, у своїй Постанові 2079 (2015) щодо «Рівності і спільної батьківської відповідальності: роль батька» Парламентська Асамблея наголосила на важливості «подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які приписуються жінкам і чоловікам у сім'ї» як «відображення соціологічних змін, що відбулися впродовж останніх п'ятдесяти років з огляду на організацію приватної сфери і сім'ї».

Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року у ч.1 ст. 3 передбачає, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 24 постанови від 12 червня 1998 року «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд виходячи із рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

Судом першої інстанції було встановлено і це не спростовано в суді апеляційної інстанції, що після прийняттявідповідачем рішення розірвати шлюб із позивачем, діти проживали разом з ним. Позивач забрала дітей до себе після того, як дідусь їй сказав, що у нього з бабусею мала пенсія. Під час проживання дітей з батьком діти хворіли, проте бабуся не мала можливості їх лікувати так як батько давав гроші лише на їжу.

Згідно висновку Органу опіки та піклування Маріупольської міської ради та характеристики учня ІНФОРМАЦІЯ_2, займається мати ОСОБА_2, саме вона здійснює постійний домашній контроль, часто відвідує школу, цікавиться успіхами сина.(а.с.118,134)

Згідно інформації Комунального дошкільного навчального закладу комбінованого типу «Ясла-Садок №21 «Веселка» Маріупольської міської ради Донецької області» виданої ОСОБА_2, донька ОСОБА_5 03.07.2011 року, відвідує групу №12.(а.с.135)

З огляду на вказане доводи апеляційної скарги, щосудом першої інстанції не надана належна оцінка тим обставинам, що позивачка працює за змінним графіком і в нічні часи діти залишаються сам на сам вдома без належного догляду непереконливі, оскільки відповідач визнав, що він також працює за змінним графіком.

Доводи, що діти проживаючи з матір’ю не забезпеченні належним доглядом, азазначені умови проживання, створюють загрозу їх життю і здоров’ю не доведені.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскільки, рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм закону, які регулюють спірні правовідносинитому не може бути скасовано з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

У відповідності до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Повний текст постанови складено 05 липня 2018 року.

Керуючись ст.ст.374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів –

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 Михайловича- залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 23 березня 2018 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга може бути подана безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Головуючий: Т.І. Биліна

Судді: М.Ю. Лопатіна

ОСОБА_11