Рішення № 75134673, 19.06.2018, Господарський суд Сумської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

19.06.2018 Справа № 920/70/18Господарський суд Сумської області у складі судді Спиридонової Н.О. при секретарі судового засідання Олтушевській І.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Сумської області матеріали справи № 920/70/18 в порядку загального позовного провадження

за позовом: заступника керівника Сумської місцевої прокуратури (40000, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, буд. 79) в інтересах держави в особі позивача – Сумської міської ради (майдан Незалежності, буд. 2, м. Суми, 40000, ідентифікаційний код 23823253),

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Макрос» (АДРЕСА_1, 40030, ідентифікаційний код 31787314),

про повернення земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

представники сторін:

прокурор: Дубова О.В за посвідченням № 048448 від 24.10.2017,

позивач: не з’явився,

відповідач: ОСОБА_1 за довіреністю б/н від 17.01.2018,

ВСТАНОВИВ:

До господарського суду Сумської області звернулася Сумська місцева прокуратура (далі – прокуратура) з позовною заявою в інтересах держави в особі Сумської міської ради (далі – позивач) та просила зобов’язати товариство з обмеженою відповідальністю «Макрос» (далі – відповідач) звільнити від тимчасових споруд та повернути територіальній громаді м. Суми в особі Сумської міської ради земельну ділянку площею 531,95 кв.м, що знаходиться в м. Суми, прибережна зона в районі Блакитних озер біля дачного кооперативу «Залізничник», яка була передана в користування на підставі договору особистого строкового сервітуту. Зазначає, що договір строкового особистого сервітуту закінчив свою дію ще - 04.07.2017 року, однак відповідач до цього часу не припинив користуватися земельною ділянкою та не звільнив земельну ділянку від тимчасових споруд.

Також, в обґрунтування заявлених позовних вимог прокуратура посилається на те, що договір особистого строкового сервітуту від 04.07.2012 року № 088/12, на підставі якого позивач надав відповідачу територію, на якій буде розміщуватись та використовуватись для провадження підприємницької діяльності тимчасова споруда (зона відпочинку), є за своєю суттю прихованим договором оренди землі. Оскільки даний договір містить передачу земельної ділянки комунальної власності у користування на певний строк за плату, що відповідає вимогам статті 13 Закону України «Про оренду землі», в якій зазначено, що за договором землі орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві у володіння і користування земельну ділянку на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства.

Крім цього прокуратура наполягає на тому, що потреби відповідача для здійснення підприємницької діяльності могли бути задоволені в інший спосіб, аніж встановлення сервітуту, а саме, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Однак, оскільки строк особистого строкового сервітуту закінчився 04.07.2017 року, застосування такого захисту цивільних прав та інтересів власника земельної ділянки – територіальної громади м. Суми, як визнання договору недійсним, є неприйнятним то прокуратура звертається до суду на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України і просить зобов’язати відповідача звільнити земельну ділянку від тимчасових споруд та повернути її територіальній громаді м. Суми в особі Сумської міської ради.

Ухвалою від 05.02.2018 року господарський суд Сумської області відкрив провадження в даній справі за правилами загального позовного провадження, призначив підготовче засідання на 01.03.2018 року, зобов’язав відповідача надати суду в строк до 26.02.2018 року відзив на позовну заяву з урахуванням вимог статті 165 Господарського процесуального кодексу України, зобов’язав позивача та прокурора подати суду відповідь на відзив з дотриманням правил статті 165 Господарського процесуального кодексу України у строк до 28.02.2018 року.

Відповідач вимог ухвали господарського суду не виконав, відзив на позовну заяву в строк до 26.02.2018 року до суду не подав, також не звернувся до суду з клопотання про продовження або встановлення додаткового строку для подання відзиву з обґрунтуванням неможливість подати відзив у вказаний строк з причин, що не залежали від нього.

Як вбачається з матеріалів справи (а.с. 26 – а.с. 29), відповідач подав до суду відзив на позовну заяву лише 01.03.2018 року, в якому проти позовних вимог заперечує та просить господарський суд у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Жодних пояснень щодо подання відзиву поза межами встановленого судом строку з обґрунтуванням неможливості подати його у вказаний строк в відзиві не міститься, як не міститься і клопотання про встановлення додаткового строку для подання відзиву або його продовження.

Відповідно до статті 80 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Стаття 118 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Враховуючи вищевикладене, господарський суд не приймає до розгляду відзив відповідача та докази додані до відзиву. Однак, нормами господарського процесуального кодексу України не передбачено винесення ухвали або листа про повернення без розгляду доказів, які не подані в строк та не приймаються до розгляду судом, а тому господарський суд залишає відзив та докази додані до нього в матеріалах справи.

Крім цього, господарський суд вважає за необхідне для всебічного та безстороннього розгляду справи описати в рішенні обставини викладені в відзиві на позовну заяву, а саме. Відповідач посилається на те, що позиція прокуратури не ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України та вірній оцінці документів, що підтверджують правомірність використання відповідачем земельної ділянки. Зокрема зазначає, що на виконання вимог статей 122, 123, 125 Земельного кодексу України, частини третьої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та відповідно до постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 року Сумською міською радою прийнято рішення від 25.07.2003 року №217-МР «Про вилучення, надання, продовження терміну користування земельними ділянками підприємствам, установам, організаціям, підприємцям», яким вирішено передати в оренду відповідачу земельну ділянку площею 0,0700 га строком на 5 років під облаштування зони відпочинку, за умов благоустрою прилеглої території площею 1,1 га, без вилучення із земель рекреаційного призначення. На виконання даного рішення між позивачем та відповідачем було укладено договір оренди від 06.08.2003 року, який було зареєстровано Сумським міським відділом СРФДП «Центр ДЗК при Держкомземі України» 02.06.2004 року за № 1133. На підставі договору оренди КП «Управління генеральним планом м. Суми» в 2007 році розроблено архітектурне рішення «Генеральний план розташування оздоровчого комплексу «Екстрим пляж» р-н кооперативу «Залізничник» м. Суми», який погоджено 13.03.2007 року начальником управління архітектури та містобудування Сумської міської ради. Також, відповідач посилається на те, що не враховано звернення відповідача до позивача з заявою про продовження дії договору сервітуту, що підтверджує на думку відповідача його наміри в законний спосіб використовувати земельну ділянку, яка є предметом розгляду по даній справі.

В підготовчому засіданні 01.03.2018 року прокурор та позивач пояснили про те, що не мали змоги виконати вимоги ухвали суду від 05.02.2018 року та надати суду відповідь на відзив в строк зазначений в ухвали, оскільки копію відзиву та докази додані до відзиву, як прокурор так і позивач отримали лише 01.03.2018 року, про що свідчать відмітки на супровідних листах відповідача ( а.с. 31 – а.с. 32).

Господарський суд з урахуванням пояснень наданих позивачем та прокурором і клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, виніс ухвалу 01.03.2018 року, якою клопотання відповідача задовольнив та відклав підготовче провадження на 03.04.2018 року і надав строк до 19.03.2018 року для подання відповіді на відзив.

Прокуратурою 12.03.2018 року до суду було надано відповідь на відзив відповідача, в якому прокуратура зазначає, що посилання відповідача на те, що розміщення тимчасової споруди відбулося до укладення особистого строкового сервітуту на підставі договору оренди є безпідставним, оскільки договір на який посилається відповідач в відзиві втратив чинність, так як термін його дії був встановлений до 25.06.2008 року. До відповіді на відзив прокуратура додала копію рішення від 25.06.2012 року господарського суду Сумської області в справі № 5021/630/12 за позовом прокурора Зарічного району м. Суми в інтересах територіальної громади м. Суми в особі Сумської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Макрос», треті особи 1) Управління земельних ресурсів Сумської міської ради; 2) Державна інспекція сільського господарства у Сумській області про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки. Відповідно до даного рішення, позов прокуратури було задоволено та зобов’язано Товариство з обмеженою відповідальністю «Макрос» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,1149 га розташованою в м. Суми, район Голубих озер шляхом демонтування літніх навісів для відпочинку та кіоску для проведення комерційної діяльності.

16.03.2018 року позивач подав до суду відповідь на відзив відповідача, в якому підтримує позов прокуратури та просить суд задовольнити позовну заяву у повному обсязі. Зазначає про те, що особистий строковий сервітут був укладений у відповідності до норм діючого законодавства і розташування на земельній ділянці тимчасових споруд, які належать відповідачу на час дії договору особистого строкового сервітуту відповідало видам земельного сервітуту визначеного у статті 99 земельного кодексу України. Однак, даний договір особистого строкового сервітуту припинив свою дію, шляхом спливу строку на якій його було укладено. Відповідно до статей 125, 126 Земельного кодексу України, право власності і право постійного користування на земельну ділянку посвідчується державним актом, а право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону. На даний час відповідач безпідставно користується земельною ділянкою площею 531,95 кв.м., тобто фактично зазначена земельна ділянка є самовільно зайнятою, так як у відповідача відсутній будь який договір на право оренди земельної ділянки.

Відповідач звернувся до суду 30.03.2018 року з клопотання про відкладення розгляду справи.

Господарський суд ухвалою від 03.04.2018 року клопотання відповідача задовольнив, відклав підготовче провадження на 24.04.2018 року та продовжив строк підготовчого засідання на 30 днів до 07.05.2018 року відповідно до статті 177 Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи те, що судом остаточно з’ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників судового процесу; визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази; вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті 24 квітня 2018 року господарський суд виніс ухвалу, якою закрив підготовче провадження та призначив на 24.05.2018 року розгляд справи по суті з підстав статей 177, 185 Господарського процесуального кодексу України.

Від відповідача 23.05.2018 року надійшло до суду клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.

Ухвалою від 24.05.2018 року господарський суд клопотання відповідача задовольнив та відклав розгляд справи по суті на 07.06.2018 року.

07 червня 2018 року в судовому засіданні було оголошено перерву до 14.06.2018 року.

До суду 07.06.2018 року після судового засідання від відповідача надійшла заява про долучення до матеріалів справи доказів, які на думку відповідача доводять законність користування земельною ділянкою. Перевіривши заяву та докази додані до заяви, господарський суд дійшов висновку, що дана заява не відповідає вимогам статті 80 Господарського процесуального кодексу України, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 80 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Статтею 207 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд залишає без розгляду заяви та клопотання, які без поважних причин не були заявлені в підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом.

До заяви про долучення до матеріалів справи документів відповідачем не додано доказів про надсилання її разом з документами доданими до заяви іншим учасника справи, а саме позивачу та прокурору. Як вбачається з доказів доданих до заяви, вони не є публічними, не мають надмірний обсяг та не були подані до суду в електронній формі. І якщо, деякі з них можуть бути у позивача, то у прокуратури такі докази відсутні, а саме, листування відповідача з позивачем. Також, як у позивача, так і у прокуратури відсутнє рішення суду від 31.07.2008 року, копія якого додана до заяви відповідачем, оскільки сторонами в судовій справі був відповідач та ТОВ «СТБ-Суми».

Крім цього, відповідачем не обґрунтовано та не надано доказів поважності причин не подання заяви про долучення до справи та документів доданих до заяви в підготовчому провадженні.

Враховуючи вищевикладене, господарський суд дійшов висновку не брати до уваги заяву відповідача про долучення до матеріалів справи та доказів доданих до заяви. Однак, суд вважає за необхідне описати зміст та документи додані до заяви про долучення документів.

В заяві відповідач посилається на те, що спочатку у нього був договір оренди спірної земельної ділянки, натомість позивачем після спливу строку договору оренди було запропоновано відповідачу укласти договір особистого строкового сервітуту, на який відповідач був вимушений був погодитися. В результаті чого і був укладений договір особистого строкового сервітуту, строк дії якого закінчився. Відповідач зазначає, що він неодноразово звертався до позивача з клопотанням про укладення договору особистого строкового сервітуту і саме тому, відповідач вбачає своє право користування земельною ділянкою. До заяви про доручення до матеріалів справи відповідач додав свої звернення, відповіді Управління архітектури та містобудування та рішення у справі № 17/495-08 від 31.07.2008 року.

В судовому засіданні 07.06.2018 року було оголошено перерву до 14.06.2018 року, а 14.06.2018 року оголошено перерву в судовому засіданні до 19.06.2018 року.

Прокурор у судовому засіданні 19.06.2018 року підтримав позовну заяву та просить суд задовольнити позов у повному обсязі, з підстав викладених у ньому.

Позивач в судове засідання не з‘явився, про причини неявки належним чином суд не повідомив, хоча був обізнаний про дату, час та місце розгляду справи. Про що, свідчить підпис представника позивача за довіреністю на листі про оголошення перерви та дату наступного судового засідання (а.с. 157).

Відповідач в судовому засіданні 19.06.2018 року проти позову заперечує, вважає його безпідставним та необґрунтованим. Зазначає, що суд повинен врахувати практику Верховного Суду, відповідно до якої, якщо орендар вживає заходів щодо оформлення договору на спірну земельну ділянку, то такі дії свідчать про те, що він вчиняє дії щодо узаконення користування земельною ділянкою та є підставою для відмови в задоволенні позову.

Згідно статті 114 Господарського процесуального кодексу України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

За змістом статті 9 Конституції України передбачено, Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Відповідно до статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов‘язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначитися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савченко проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивність господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними в ній матеріалами.

В судовому засіданні 19.06.2018 року на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, представника відповідача та особисто відповідача, всебічно і повно з‘ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов та заперечення відповідача, об‘єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.

06 серпня 2003 року між позивачем та відповідачем було укладено договір оренди земельної ділянки. Відповідно до пункту 1.1 договору позивач (орендодавець) на підставі рішення Сумської міської ради від 25.06.2003 року № 517-МР надав, а відповідач (орендар) прийняв в строкове, платне володіння і користування земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: м. Суми, р-н Блакитних озер, площею 0,07 га, в тому числі інших угідь 0,07 га, у стані придатному для цільового використання. Земельна ділянка вільна від забудови, на земельній ділянці інженерних споруд не має. Земельна ділянка виділена в натурі (на місцевості) у встановленому законом порядку.

Пунктами 2.1, 2.2 договору оренди встановлено, що земельна ділянка надається в оренду під облаштування зони відпочинку. Договір укладався на строк оренди земельної ділянки, терміном до 25.06.2008 року. Після закінчення терміну дії договору, орендар за умов належного виконання обов‘язків відповідно до умов цього договору має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У цьому разі орендар повинен повідомити письмово орендодавця про бажання щодо продовження дії договору на новий термін не пізніше, ніж за два місяці до його закінчення.

12 березня 2003 року позивач передав відповідачу земельну ділянку 0,07 га за актом прийому-передачі земельної ділянки в оренду.

Як вбачається з матеріалів справи, строк дії договору оренди земельної ділянки закінчився 25.06.2008 року.

Господарським судом Сумської області 25.06.2012 року було прийнято рішення у справі № 5021/630/12 за позовом прокурора Зарічного району м. Суми в інтересах територіальної громади м. Суми в особі Сумської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Макрос», треті особи 1) Управління земельних ресурсів Сумської міської ради; 2) Державна інспекція сільського господарства у Сумській області про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки. Відповідно до даного рішення, позов прокуратури було задоволено та зобов’язано товариство з обмеженою відповідальністю «Макрос» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,1149 га розташованою в м. Суми, район Голубих озер шляхом демонтування літніх навісів для відпочинку та кіоску для проведення комерційної діяльності.

Даним рішенням встановлено, що відповідач користувався земельною ділянкою без правовстановлюючих документів на земельну ділянку, тобто з 25.06.2008 року по час прийняття рішення відповідач користувався земельною ділянкою безпідставно, що свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки.

04 липня 2012 року між позивачем та відповідачем було укладено договір № 088/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми. Відповідно до зазначеного договору відповідачу встановлено особистий строковий сервітут для розміщення та використання для провадження підприємницької діяльності тимчасова споруда (зона відпочинку), на території (об’єкт благоустрою) в м. Суми, прибережна зона в районі Блакитних озер біля дачного кооперативу «Залізничник», відповідно до проектної документації, площею 531,95 кв.м. Даний договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами, строк його дії 5 років. Після закінчення строку дії договору, якщо не буде прийняте рішення про продовження дозволу на розташування тимчасової споруди відповідача на новий строк, відповідач повинен припинити користуватися територією (об’єктом благоустрою) для здійснення підприємницької діяльності, звільнити її від тимчасової споруди. Договір особистого строкового сервітуту закінчив свою дію 04.07.2017 року. Паспорт прив‘язки тимчасової споруди до договору особистого строкового сервітуту не оформлявся.

Як вбачається з матеріалів справи та пояснень учасників справи, після закінчення дії договору особистого строкового сервітуту, між відповідачем та позивачем більш не укладалися будь-які договори, відповідно до яких, відповідач мав би підстави користуватися спірною земельною ділянкою.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге – стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє – визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону – нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об’єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 Земельного кодексу України закріплює суб’єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб’єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб’єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб’єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84 Земельного кодексу України, комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст; у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Статтею 122 Земельного кодексу України визначені повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування відповідно із земель державної та комунальної власності.

Крім того, з урахуванням статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Однак первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада – жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель державної власності в комунальну власність, а також земельної ділянки в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

За таких обставин у справі, яка розглядається, «суспільним», «публічним» інтересом звернення Сумської місцевої прокуратури до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання – самовільного зайняття земель рекреаційного значення, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.

Стаття 79 Земельного кодексу України передбачає, що земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеної щодо неї правами.

Зміст права земельного сервітуту унормований статтею 98 Земельного кодексу України. Зазначеною нормою передбачено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Види права земельного сервітуту обумовлено статтею 99 Кодексу.

Статтею 401 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації, тощо - частина перша статті 404 Цивільного кодексу України.

З правового аналізу вказаних норм слід дійти висновку, що потреба у встановленні сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь - яким іншим способом.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постановах від 20.06.2018 у справі № 910/13488/17, від 21.02.2018 у справі № 905/3280/16 та від 19.10.2016 у справі № 916/187/15-г.

Як встановлено судом, відповідач не є ні власником, ні користувачем земельних ділянок; матеріали справи не містять доказів того, що потреби відповідача в розміщенні тимчасової споруди не могли бути задоволені іншим способом.

За змістом договору особистого строкового сервітуту (п. 1.1) реальною потребою відповідача є не задоволення перелічених потреб, обумовлених статтею 404 Цивільного кодексу України, а отримання права володіння та користування земельної ділянкою для розташування на ній тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Отже укладанням договору строкового особистого сервітуту від 04.07.2012 Сумська міська рада фактично надала ділянку у користування на умовах оренди.

Дана обставина, також підтверджується і тим, що на ту ж саму земельну ділянку, тільки меншою площею, а саме 0,07 га позивач укладав з відповідачем договір оренди земельної ділянки.

В силу положень статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Комплексний аналіз укладеного між відповідачем та позивачем правочину дає підстави вважати, що договір особистого строкового сервітуту від 04.07.2012 за своєю правовою природою є договором оренди землі, що зумовлює застосування до нього положень законодавства, яке регулює саме правовідносини пов'язані із орендою земельних ділянок державної та комунальної форми власності.

Відповідно до положень статті 16 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

За умовами пункту 2 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 134 Земельного кодексу України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Як встановлено судом, матеріали справи не містять відомостей прийняття рішення Сумською міською радою щодо проведення земельних торгів з метою продажу права оренди земельної ділянки площею 531,95 кв.м. або договори на проведення торгів та наявні в справі докази свідчать про те, що фактичний договір оренди земельної ділянки від 04.07.2012, яка належить до земель комунальної власності, укладений за відсутності рішення сесії Слов’янської міської ради про укладення договору оренди землі, прийнятого у порядку, передбаченому чинним законодавством, або за результатами проведення аукціону.

За приписами статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об’єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Невід’ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об’єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Законом.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 21.02.2018 у справі № 905/3280/16.

Враховуючи вищевикладене, господарський суд дійшов висновку, що договір особистого строкового сервітуту від 04.07.2012 року не відповідає вимогам законодавства щодо надання в користування земельної ділянки. Відповідачу фактично було надано в користування земельну ділянку поза процедурою торгів, за відсутності відповідного рішення власника земельної ділянки з цього приводу.

Положеннями частини першої статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою статті 203 цього Кодексу, є підставою для визнання правочину недійсним. При цьому, за змістом частини першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

З посиланням на вказані правові норми, господарський суд повинен був би визнати договір особистого строкового сервітуту від 04.07.2012 року недійсним відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України та в силу статті 216 Цивільного кодексу України правовим наслідком недійсності договору мало би бути повернення відповідачем на користь позивача отриманої за недійсним договором земельної ділянки у попередньому стані.

Оскільки, на час розгляду справи строк дії договору вже сплив (04.07.2017 року) господарський суд не може визнати його недійсним.

Предметом даного позову є вимога про звільнення самовільно зайнятої ділянки та повернення її Сумській міській раді, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель та спору.

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв’язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону країни «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» - стаття 126 Земельного кодексу України.

Зазначена правова позиція наведена Вищим господарським судом України у постанові від 29.11.2017 у справі № 906/260/17.

Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства обов’язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Разом з тим необхідно враховувати, що саме по собі встановлення наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідно досліджувати, чи передбачено спеціальним законом отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку для розміщення певних об’єктів, причини відсутності таких документів у особи, що використовує земельну ділянку, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку тощо.

В судовому засіданні представник відповідача наполягав на тому, що ним вживалися заходи щодо оформлення права на земельну ділянку. Відповідач зазначає, що він неодноразово звертався до позивача листами з проханням укласти договір.

Господарський суд критично ставиться до посилань відповідача що ним вживалися заходи до оформлення права на земельну ділянку, оскільки:

по-перше, лише один раз відповідач звертався до позивача з листом про продовження договору особистого строкового сервітуту (28.03.2017 року);

по-друге, ще два листи (07.07.2017 року, 23.02.2018 року) на які посилається відповідач були адресовані позивачу з проханням надати дозвіл на виготовлення паспорту прив’язки тимчасової споруди, розроблення технічної документації та не спрямовані на вжиття заходів до оформлення права користування земельною ділянкою;

по-третє, листом від 19.02.2018 року Управління архітектури та містобудування Сумської міської ради повідомило відповідача, що отримати в оренду земельну ділянку можливе лише на підставі аукціону.

Як встановлено господарським судом, відповідач більше не вживав будь-яких дій спрямованих щодо оформлення права користування земельною ділянкою. Крім цього, якщо на думку відповідача позивач затягував розгляд його листа, то він відповідно до норм діючого законодавства мав право вчиняти дії спрямовані на вирішення даного питання.

Також, господарський суд вважає за необхідне зазначити, що навіть між листами відповідача тривав великий проміжок часу, що свідчить про те, що відповідач не мав дійсного наміру на оформлення права користування земельною ділянкою.

Враховуючи вищевикладене, господарський суд вважає за необхідне зазначити, що факт невжиття відповідачем заходів щодо укладення договору на користування земельною ділянкою, підтверджується і тим, що 31.07.2008 року господарським судом Сумської області (суддя Коваленко О.В.) було прийнято рішення у справі № 17/495-08, яким визнано за ТОВ «Макрос» право власності на нерухоме майно – нежитлові приміщення та спорудження, розташовані в районі Голубих озер «Екстрим пляж» в місті Суми, що визначені в технічному паспорті, складеному 20 березня 2008 року комунальним підприємством Сумське міське бюро технічної інвентаризації (а.с. 139 – а.с. 140)

Тобто, якщо відповідач вважає, що він законно набув права власності на нежитлове приміщення і споруди, які розташовані на спірній земельній ділянці, то до нього, як на час прийнятті рішення у справі № 17/495-08, так і до часу прийнятті рішення у даній справі застосовувалися вимоги Земельного кодексу України (в редакцій чинній починаючи з 04.06.2008 року – дата прийнятті рішення у справі № 17/495-08, так і закінчуючи редакцією, яка чинна на час розгляду даної справи, тобто 12.04.2018 року).

Відповідач починаючи з вересня 2008 року мав підстави звернутися до позивача з пропозицією укласти саме договір оренди земельної ділянки, однак відповідач приховав від позивача факт існування рішення, за яким у нього виникло право власності на нежитлове приміщення та спорудження, які розташовані на спірній земельній ділянці, в м. Сумах, біля району Блакитних озер.

Відповідно до статті 23 Земельного кодексу України, право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

З огляду на обставини, які встановлені господарським судом, суд дійшов висновку, що починаючи з 06.08.2008 року - дня спливу строку договору оренди земельної ділянки та по час прийняття рішення, відповідач користувався земельною ділянкою без наявності у нього правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку. Дана обставина свідчить про самовільне зайняття відповідачем земельної ділянки, яка розташована в м. Суми, в районі Блакитних озер .

Статтею 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Відповідно до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої, третьої статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищевикладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокуратури обґрунтовані, підтверджуються матеріалами, які містяться в справі та поясненнями наданими учасниками справи, а тому підлягають задоволенню.

Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на викладене, господарський суд вважає за необхідне покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору.

На підставі викладеного, керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 123, 129, 185, 233, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Зобов’язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Макрос» (АДРЕСА_1, 40030, ідентифікаційний код 31787314) звільнити від тимчасових споруд земельну ділянку площею 531,95 кв.м. вартістю 188246,47 грн., що знаходиться в м. Суми прибережна зона в районі Блакитних озер біля дачного кооперативу «Залізничник», переданої відповідно до договору особистого строкового сервітуту від 04.07.2012 № 088/12.

3. Зобов’язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Макрос» (АДРЕСА_1, 40030, ідентифікаційний код 31787314) повернути територіальній громаді м. Суми в особі Сумської міської ради (майдан Незалежності, буд. 2, м. Суми, 40000, ідентифікаційний код 23823253) земельну ділянку площею 531,95 кв.м. вартістю 188246,47 грн., що знаходиться в м. Суми прибережна зона в районі Блакитних озер біля дачного кооперативу «Залізничник», переданої відповідно до договору особистого строкового сервітуту від 04.07.2012 № 088/12.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Макрос» (АДРЕСА_1, 40030, ідентифікаційний код 31787314) на користь Прокуратури Сумської області (40000, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, буд. 33; код 03527891, рахунок № 35214005002983 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172) витрати по сплаті судового збору в сумі 3542,00 грн.

5. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

6. Згідно статті 241 Господарського процесуального кодексу України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

7. Відповідно до статті 256 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Суддя Н.О. Спиридонова