Постанова № 75132781, 30.05.2018, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 552/630/18 Номер провадження 22-ц/786/954/18Головуючий у 1-й інстанції Турченко Т. В. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2018 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області в складі:

головуючого судді: Бондаревської С.М.

суддів: Кривчун Т.О., Кузнєцової О.Ю.

при секретарі: Радько О.М.

за участі позивача – ОСОБА_2

відповідача – ОСОБА_3

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Київського районного суду м. Полтави від 01 березня 2018 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про вселення та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права на довічне безоплатне користування житловим приміщенням.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, -

В С Т А Н О В И Л А:

02 лютого 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про вселення. В обгрунтування своїх позовних вимог зазначала, що на підставі рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2017 року вона є власником 9/20 частин житлового будинку з господарськими будівлями, що розташований в м. Полтаві по вул. Тімірязєва, будинок №29 (квартира №2). Вказувала, що на даний час вона позбавлена можливості користуватися та розпоряджатися своїм майном, оскільки відповідачі: її донька – ОСОБА_4 та мати –ОСОБА_3 проживають у даному будинку. Відповідач ОСОБА_4 займає квартиру №1, а відповідач ОСОБА_3 - квартиру №2. На підставі договору дарування від 08 листопада 2016 року відповідач ОСОБА_4 є власником 11/20 частин житлового будинку з господарськими будівлями, що розташований в АДРЕСА_1. В даний час ОСОБА_4, без погодження з нею, встановила паркан, яким огородила подвір’я будинку, розташованого за адресою: м. Полтава, вул. Тімірязєва, №29, встановила хвіртку, закрила її на замок, ключа їй не надала, тому доступу до своєї власності вона не має.

Відповідач ОСОБА_3 без дозволу, самовільно зайняла квартиру №2, належну їй (позивачу) на праві власності, де й проживає.

Також позивач зазначала, що з метою досудового врегулювання спору, вона неодноразово зверталася до правоохоронних органів, які за наслідками її звернень проводили відповідну перевірку; також приходила до відповідачів за адресою спірного домоволодіння, намагаючись порозумітися з ними та отримати доступ до своєї квартири. Але ні донька, ні мати не йдуть на контакт, доступу до будинку не надають, хвіртку не відчиняють, ключа від хвіртки не дають. Через їхні неправомірні дії вона не має можливості користуватися своєю власністю. З наведених підстав просила вселити її, ОСОБА_2, в житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 та виселити ОСОБА_3 з зазначеної квартири, яка належить їй, ОСОБА_2, на підставі рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2017 року.

В свою чергу, ОСОБА_3 20 лютого 2018 року звернулась до суду з зустрічною позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання права на довічне безоплатне користування житловим приміщенням. В зустрічній позовній заяві посилалась на те, що має право на довічне безоплатне користування житловим приміщенням належним на праві власності ОСОБА_2, а саме 9/20 частинами житлового будинку №29 по вулиці Тімірязєва в місті Полтаві, що умовно віднесені до квартири№2, оскільки вона, ОСОБА_3, фактично володіла та користувалася даною частиною будинку, дбала про вказану частину будинку, вчиняла дії по її збереженню та утриманню в належному стані, сплачувала за неї комунальні послуги, проводила ремонт цієї частини будинку. Мотивуючи тим, що ОСОБА_2, з часу відкриття спадщини, а саме з 1994 року, до теперішнього часу, 9/20 частинами даного будинку не користувалася, комунальні послуги не сплачувала, ремонтні роботи в будинку не проводила, взагалі ніякої участі в утриманні своєї частини будинку не брала, - просила у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про її, ОСОБА_3, виселення з квартири №2 житлового будинку №29 по вулиці Тімірязєва в м. Полтаві - відмовити та визнати за нею, ОСОБА_3, право на довічне безоплатне користування житловим приміщенням - 9/20 частинами житлового будинку, розташованого по вул. Тімірязєва в м. Полтаві, які, згідно технічного паспорта на будинок, виготовленого станом на 25 травня 2012 року, зі змінами на 28 березня 2013 року, умовно віднесені до квартири №2, та належать на праві приватної власності її дочці - ОСОБА_2; вирішити питання судових витрат.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 01 березня 2018 року позов ОСОБА_2 про вселення - задоволено. Вселено ОСОБА_2 в квартиру №2 житлового будинку №29 по вулиці Тімірязєва в місті Полтаві. Виселено ОСОБА_3 з квартири №2 житлового будинку житлового будинку №29 по вулиці Тімірязєва в місті Полтаві, належної на праві власності ОСОБА_2 на підставі рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2017 року. В задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_5 про визнання права на довічне безоплатне користування житловим приміщенням - відмовлено. Вирішено питання судових витрат.

Частково не погодившись з даним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила скасувати рішення Київського районного суду м. Полтави від 01 березня 2018 року в частині її виселення з квартири №2 житлового будинку №29 по вулиці Тімірязєва в місті Полтаві та в частині відмови у задоволенні її зустрічної позовної заяви про визнання права на довічне безоплатне користування житловим приміщенням і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_3 з квартири №2 житлового будинку №29 по вулиці Тімірязєва в місті Полтаві - відмовити; її зустрічний позов про визнання права на довічне безоплатне користування вказаним житло-вим приміщенням - задовольнити.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які з"явилися в судове засідання суду апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи, та, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

ОСОБА_6 п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

ОСОБА_6 п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом першої інстанції встановлено, вбачається з наявних у справі доказів, що ОСОБА_3 з 1951 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7, від шлюбу з яким має доньку ОСОБА_2 За час спільного проживання ОСОБА_7 та ОСОБА_3 побудували будинок, який знаходиться в м. Полтаві по вул. Тімірязєва, №29. Рішенням народного суду Київського району м. Полтави від 18 лютого 1976 року, яке набрало законної сили 29 лютого 1976 року, шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 – розірвано. Поділено між сторонами набутий ними у шлюбі жилий будинок по вул. Тімірязєва, №29 в м. Полтаві, який на час поділу складався з двох жилих кімнат, кухні і веранди. Визнано за ОСОБА_3С право власності на 11/20 частин домоволодіння, розташова-ного за вищевказаною адресою та виділено їй у користування кімнату жилу 1-3 площею 25,3 кв.м, веранду 1-2 площею 4,2 кв.м, частину веранди 1-1 площею 3,7 кв.м, ? частину погребу, ганок «А», вбиральню «Ч», ? частину сараю, 1/2 частину огорожі. У користування ОСОБА_7 виділено кімнату 2-4 площею 8,2 кв.м, кухню 2-3 площею 9,4 кв.м, веранду 2-2 площею 7,8 кв.м, тамбур 2-1 площею 4,3 кв.м, вбиральню «В», ? частину сараю, ? частину погребу, ? частину огорожі, що складало 9/20 частин зазначеного домоволодіння. 19 лютого 1994 року ОСОБА_7 помер. Після його смерті відкрилась спадщина на 9/20 частин житлового будинку №29 за вказаною адресою. ОСОБА_2 є єдиною спадкоємицею першої черги за законом після смерті батька - ОСОБА_7 В 1994 році вона звернулась до Другої полтавської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини де їй було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії та видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вказане спадкове майно, в зв’язку з тим, що не надано документів, необхідних для вчинення нотаріальної дії. 12 травня 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Полтавської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування за законом. Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_2 - задоволено. Визнано за нею право власності на 9/20 частин житлового будинку з господарськими будівлями, що розташований в м. Полтаві, по вул. Тімірязєва, №29, загальною площею 66,0 кв. м, житловою площею 33,5 кв. м, яка належала спадкодавцю ОСОБА_7, що помер 19 лютого 1994 року.

ОСОБА_6 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, 24 липня 2017 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 9/20 частин житлового будинку з господарськими будівлями, що розташований в м. Полтава, вул. Тімірязєва, 29.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, та, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 є власником 9/20 частин спірного домоволодіння і має право розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд, в той час, як ОСОБА_3 проживає в спірній частині зазначеного будинку без відповідних правових підстав.

Колегія суддів повнісю не погоджується з таким висновком районного суду з огляду на наступне. За нормами ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. ОСОБА_6 ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. За змістом ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири маєправо використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб. ОСОБА_6 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції, з застосуванням наведених вище норм матеріального права, та з урахуванням, що позивач ОСОБА_2 є власником 9/20 частин спірного домоволодіння, а отже, має право на власний розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог ОСОБА_2 щодо її вселення у спірну частину будинковолодіння. Судове рішення в частині вирішення зазначених позовних вимог не оскаржено жод-ною зі сторін, тому не є предметом апеляційного розгляду.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновком районного суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_3 зі спірного жилого приміщення та в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 щодо визнання за нею права на довічне користування житловим приміщенням – 9/20 частинами житлового будинку №29 по вул. Тімірязєва в м. Полтаві, з наступних підстав.

В суді першої інстанції встановлено, підтверджується наявними у справі доказами, не заперечується сторонами, що ОСОБА_2 з 1999 року зареєстрована та проживає в ІНФОРМАЦІЯ_1, яка належить їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 11 листопада 1999 року, посвідченого у встановленому законом порядку та зареєстрованого 17 листопада 1999 року Полтавським бюро технічної інвентаризації у реєстровану книгу №111 за реєстровим №15488 /а. с. 44/. В той же час, встановлено, вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_3 зареєстрована та з 1966 року постійно проживає в ІНФОРМАЦІЯ_2, іншого житла немає, що також не заперечується жодною зі сторін. ОСОБА_6 доводів позивача за зустрічним позовом, за час тривалого відкритого володіння і користування, в тому числі спірною частиною будинку, вона, ОСОБА_3, власними силами та за власний рахунок неодноразово здійснювала в ній капітальний та поточні ремонти, що дозволило зберегти та підвищити її цінність. В свою чергу відповідач за зустрічним позовом – ОСОБА_2 наведених обставин не заперечувала та жодного доказу на їх спростування до суду – не надала.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. За нормами ч. 4 ст. 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Право на житло гарантовано також ст. 47 Конституції України, згідно якої ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

ОСОБА_6 ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом ст. 8 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. В пункті 36 рішення Європейського суду з прав людини від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що поняття «житло» за змістом статті 8 Конвенції не обмежується жилим приміщенням, зайнятим на законній підставі і юридично оформленим. "Житло" є самостійним поняттям, яке не визначається у відповідності з внутрішнім законодавством. Чи є конкретне місце проживання "житлом", відносно якого діють гарантії пункту 1 статті 8, залежить від фактичних обставин, а саме наявності достатніх та стійких зв"язків з визначеним місцем. Таким чином, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Прокопович проти Росії» визначено, що тривалий час проживання особи в житлі (незалежно від його правового режиму) є достатньою підставою для того, щоб уважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції. У справі, що є предметом апеляційного розгляду, встановлено, що ОСОБА_3 до спірної частини будинку вселилася з підстав, що не суперечать закону; на протязі тривалого часу – 7 років з мовчазної згоди власника, яка з 2011 року не заперечувала проти її проживання в ньому та не ставила питання про її виселення, – відкрито проживає в цьому житлі; з 1994 року по даний час повністю сама несе тягар його утримання. З урахуванням наведених обставин, її право на користування цим жилим приміщен-ням підпадає під гарантії, визначені ст. 8 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, оскільки її, особи похилого віку, виселення зі спірного житлового приміщення буде невиправданим втручанням у її право на повагу до житла. З огляду на викладене, враховуючи похилий вік ОСОБА_3, відсутність у неї іншого житла, а також висловлену в суді апеляційної інстанції позицію ОСОБА_2, яка фактично не заперечувала щодо довічного проживання її матері в успадкованій нею після смерті батька частині домоволодіння, – колегія суддів не вбачає правових підстав для виселення відповідача зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення, а тому приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, скасування оскаржуваного судового рішення в частині виселення ОСОБА_3 зі спірного жилого приміщення та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог ОСОБА_2 та часткове задоволення зустрічного позову ОСОБА_3, з визнанням за нею права на довічне користування житловим приміщенням - 9/20 частинами житлового будинку №29 по вул. Тімірязєва в м. Полтаві, а також стягнення на її користь понесених і документально підтверджених судових витрат.

Керуючись ст. ст. 367, 374, п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, –

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 – задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 01 березня 2018 року в частині виселення ОСОБА_3 з квартири №2 житлового будинку №29 по вулиці Тімірязєва в місті Полтаві, належної на праві власності ОСОБА_2 на підставі рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2017 року – скасувати.

Ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_3 з квартири №2 житлового будинку житлового будинку №29 по вулиці Тімірязєва в місті Полтаві, належної на праві власності ОСОБА_2 на підставі рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2017 року - відмовити.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, право на довічне користування житловим приміщенням - 9/20 частинами житлового будинку №29 по вулиці Тімірязєва в місті Полтаві, що згідно технічного паспорта на будинок, виготовленого за станом на 25 травня 2012 року зі змінами на 28 березня 2013 року умовно віднесені до квартири №2, які належать на праві приватної власності ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати в розмірі 2 819 грн. 20 коп.

В іншій частині рішення суду – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий: /підпис/ ОСОБА_1 Судді: /підписи/ ОСОБА_8 ОСОБА_9

З оригіналом згідно:

Суддя: Бондаревська С.М.