Постанова № 75132661, 25.06.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 466/9220/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Ковальчук О.І.

Провадження № 22-ц/783/5217/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1М.

Категорія:48

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2018 року м. Львів

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі: головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів: Цяцяка Р.П., Шеремета Н.О.,

секретаря: Цапа П.М.,

за участю: представника апелянта ОСОБА_2 – адвоката ОСОБА_3,

позивача ОСОБА_4 та її представника - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 липня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,-

в с т а н о в и л а:

В листопаді 2015 року ОСОБА_4 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 29.01.2005 року між сторонами у Галицькому відділі реєстрації актів цивільного стану, актовий запис №15 був зареєстрований шлюб. Від подружнього життя у них народився син - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Під час перебування з відповідачем у шлюбі, а саме 11.04.2005 року ними, за спільні кошти в сумі 25600 грн., була придбана однокімнатна квартира, загальною площею 21,6 кв.м, розташована за адресою: АДРЕСА_1. Право власності на вказану квартиру було реєстровано в Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки за відповідачем - ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 11.04.2005 року укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_2, завіреному Державним нотаріусом Першої Львівської Державної нотаріальної контори ОСОБА_8 за реєстровим №6-1023. Під час укладання договору купівлі-продажу нотаріус роз'яснив, що незалежно від того, хто буде виступати стороною договору, квартира буде їх спільною власністю. Крім цього, на той час не виникало потреби оформляти спірну квартиру на двох. Сімейне життя між ними не склалось, внаслідок чого на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22.06.2011 року шлюб укладений між позивачем та відповідачем було розірвано. Після розірвання шлюбу відповідач запропонував їй, з метою уникнення поділу спільного майна подружжя, відчужити квартиру АДРЕСА_2 їх спільному сину шляхом дарування. Крім цього, поставив їй усну вимогу про те, щоб вона не зверталась до суду з позовом про стягнення аліментів. З своєї сторони вона виконала усні вимоги відповідача, однак, останній протягом п'яти років зволікав виконати їх усну домовленість, а опісля змінив свої плани. В жовтні 2016 року вона отримала ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова про відкриття провадження у справі за позовом відповідача до ОСОБА_4 про визнання такою, що втратила право користування житловим приміщенням та копію позовної заяви з відповідно доданими до неї документами. З заявленого позову вбачається, що відповідач не визнає її права на спірну квартиру та вважає, що вона належить лише йому, так як зареєстрована лише на останнього. Оскільки відповідач не визнає її права на спірну квартиру, відмовляється мирним шляхом вирішити питання про поділ спільного майна подружжя, відтак вона змушена звернутися до суду з вказаним позовом.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 03 липня 2017 року позов ОСОБА_4 до Семен ОСОБА_9 про поділ спільного майна – задоволено.

Визнано квартиру АДРЕСА_3 об’єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 ідеальну частини квартири № 144 в будинку № 46 на вул. Сосюри у м. Львові.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 - 551,20 грн. судового збору.

Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_2.

В апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим. Зокрема зазначає, що таке побудоване лише на поясненнях позивачки, які він заперечував, належних доказів про те, що в них були спільні кошти, сімейні кошти, набуті за час шлюбу гроші в сумі 25600 грн. ОСОБА_4 не надала, а тому суд не мав підстав задовольняти позов на підставі ст. 60 СК України. Також, суд при винесенні рішення не взяв до уваги постанову судової палати в цивільних справах Верховного Суду України від 01.07.2015 року у справі №6-612цс-15 з якої вбачається, що суд повинен встановити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні кошти або спільна праця подружжя. Вважає, що оскільки, в них не було спільних коштів, ні спільної праці, не було також джерел набуття квартири, а також враховуючи ту обставину, що позивачка не наполягала в нотаріуса стати співвласником квартири, що свідчить про те, що їй квартира не належала і не належить. Більше того, судом не враховано, що позивач на протязі 5-ти років після розлучення не зверталася із позовом про поділ майна. Враховуючи наведене просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у позові ОСОБА_4 відмовити та стягнути з неї судові витрати у даній справі.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника апелянта ОСОБА_2 – адвоката ОСОБА_3 на підтримання доводів апеляційної скарги, пояснення позивача ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_5 щодо її заперечення, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень якого, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 2 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 2 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Як вбачається з матеріалів справи, з 29.01.2005 року позивач ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_2, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії І-СГ №001955.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 22.06.2011 року шлюб між сторонами розірвано.

З договору купівлі-продажу квартири від 11.04.2005 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Львівської державної нотаріальної контори, реєстровий номер 6-1023 вбачається, що ОСОБА_7 та ОСОБА_10 продали, а ОСОБА_2 купив квартиру №144 в будинку 46 на вулиці Сосюри у місті Львові.

Згідно п.4 договору купівлі продажу продаж квартири вчинено за 25 600 грн., які в повній сумі сплачені покупцем.

Як вбачається з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно ОСОБА_2 являється власником квартири №144 в будинку 46 на вулиці Сосюри у місті Львові.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира АДРЕСА_4 була придбана сторонами під час перебування в зареєстрованому шлюбі, є спільною власністю подружжя, їх син ОСОБА_6 та ОСОБА_4 зареєстровані у вказаній вище квартирі, а тому в порядку розподілу спільного майна подружжя, необхідно виділити у власність ОСОБА_4 1/2 частини квартири № 144 в будинку № 46 на вул. Сосюри у м.Львові.

Проте, з таким висновком суду погодитися не можна.

Згідно зі ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв'язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу,але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу (не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України № 6-1568цс16 від 07 грудня 2016 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте),а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні указаних фактів досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів (ст. 179 ЦПК України).

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст. ст. 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215, 303, 315-316 ЦПК України (чинними на час ухвалення рішення судом першої інстанції), визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, суд повинен всебічно і повно з'ясувати усі обставини, що складають предмет доказування, дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (ст. ст. 58, 59 ЦПК України (в редакції 2004 року)), окремо та всі докази у їх сукупності у порядку, передбаченому ст. ст. 185, 187, 189, 212 ЦПК України (в редакції 2004 року), що відображається у судовому рішенні. Відхилення того чи іншого доказу, перевагу одного доказу над іншим має бути мотивованим.

Колегія суддів приходить до висновку, що в порушення вимог ст. ст. 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215, 303, 315 ЦПК України суд першої інстанції не з'ясував всіх фактичних обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема з договору купівлі-продажу квартири від 08 квітня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО ОСОБА_11 та зареєстрованого в реєстрі за №2151, ОСОБА_2 та ОСОБА_12 (продавці) передають у власність, а ОСОБА_13 (покупець) приймає у власність квартиру №117 в будинку №30-а, що знаходиться на вулиці Гната Хоткевича у м. Львові. Дана квартира належить продавцям на підставі свідоцтва про право власності №С-01417 від 02.09.2003 року. Пунктом 3 договору визначено, що продаж квартири вчинено за 20 300 грн., які повністю отримані продавцями до підписання цього договору.

11 квітня 2005 року, тобто через три дні після відчуження квартири №117 в будинку №30-а, що знаходиться на вулиці Г. Хоткевича у м. Львові, належної ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу придбав спірну квартиру АДРЕСА_4, а відтак, колегія суддів приходить до висновку, що саме за кошти отримані від продажу квартири №117 в будинку №30-а, що знаходиться на вулиці Г. Хоткевича у м. Львові, відповідачем і була придбана спірна квартира.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів вважає, що позивачкою не доведено факт придбання нею та відповідачем у спільну сумісну власність 11 квітня 2005 року квартири АДРЕСА_3 вартістю 25 600 грн., та щодо визнання вказаної квартири спільною сумісною власністю подружжя, оскільки відповідач подав докази щодо походження коштів, за які було придбано спірну квартиру.

Разом з тик, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно довідки Тур’янського НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня» ОСОБА_14 випущено зі школи у 2003 році, шлюб з ОСОБА_2Б, укладено 29.01.2005 року, а спірна квартира придбана 11.04.2005 року, а відтак відсутні докази наявності достатніх коштів у позивачки для купівлі спірної квартири. Такі не надані нею й в суді апеляційної інстанції.

Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, не визначився з характером спірних правовідносин, не перевірив за чиї кошти придбано спірну квартиру, не з'ясував джерело сплачених коштів, у зв'язку із чим дійшов передчасного висновку про підставність позовних вимог.

Згідно ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, що діяла на момент звернення до суду з апеляційною скаргою, за подання апеляційної скарги на рішення суду справляється судовий збір у розмірі 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

За приписами п. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до п. 2 ст. 376 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Враховуючи передбачені ч.1 ст. 376 ЦПК України підстави для скасування судового рішення, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення слід скасувати та ухвалите нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя відмовити.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а :

апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 липня 2017 року – скасувати та ухвалите нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судові витрати за подання апеляційної скарги 704 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 03.07.2018 року.

Головуючий: О.М.Ванівський

Судді: Р.П. Цяцяк

ОСОБА_15