Рішення № 75030498, 07.06.2018, Миронівський районний суд Київської області

07.06.2018 Єдиний унікальний № 371/1031/17 Провадження № 2/371/55/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 червня 2018 року м. Миронівка

Миронівський районний суд Київської області в складі :

головуючого судді Капшук Л.О.,

з секретарем Терновенко О.В.,

за участі:

позивача ОСОБА_1,

представників позивача ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідача ОСОБА_4,

представника відповідача ОСОБА_5,

третьої особи ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_6, про виселення,

У С Т А Н О В И В :

Позивач звернулася до суду з вказаним позовом, посилаючись на ті обставини, що згідно свідоцтва про право власності на житловий будинок є власницею будинку під номером 102 по вулиці Ватутіна села Карапиші Миронівського району Київської області, нині вулиця Ватутіна перейменована та змінено порядок нумерації будинків. Вона є власником будинку під номером 36 по вулиці Н.Кривошеї. У будинку вона проживає разом зі своїм чоловіком – ОСОБА_2

Протягом тривалого часу відповідач ОСОБА_4 проживає у належному їй будинку, вчиняє постійні сварки з нею та її чоловіком, створює неможливі для проживання у помешканні умови. Договір найму з відповідачем не укладався, у будинку вона не зареєстрована, не оплачує комунальних платежів, займає приміщення будинку самоправно.

Відповідач зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1. Вказана квартира належить їй на праві власності. Не зважаючи на наявність власного житла, в якому вона зареєстрована, ОСОБА_4 всупереч її з чоловіком волі проживає разом з ними та категорично не хоче виїжджати до свого житла, кожного дня із села Карапищі Миронівського району Київської області їздить до міста Біла Церква на місце свої роботи.

Проживаючи в будинку, відповідач постійно свариться з нею, з її чоловіком, психологічно тисне на них, не дає спокійно дожити свого віку. Вони з чоловіком люди похилого віку, яким хочеться спокою та тиші, а також поваги до їх старості. Вона неодноразово вимагала дочку звільнити приміщення будинку та не влаштовувати сварок, але на її прохання відповідач не звертає уваги. Не маючи можливості самостійно владнати спір, вона неодноразово викликала поліцію для врегулювання конфліктів.

Вважає, що ОСОБА_4 перебуває у будинку під номером 36 по вулиці Н.Кривошеї села Карапиші Миронівського району Київської області без жодних правових підстав. Самоправно займаючи будинок, перебуваючи в ньому без достатніх правових підстав, відповідач перешкоджає їй та її чоловіку користуватися власністю, не бажає звільнити будинок на її вимогу. Самовільне користування відповідачем жилим приміщенням створює їй перешкоди в користуванні будинком і порушує її права як власника на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном.

Оскільки добровільно звільнити помешкання відповідач не бажає, створює їй перешкоди в користуванні будинком та нестерпні умови для проживання в ньому, просила виселити ОСОБА_4 з належного їй житлового будинку під номером 36 по вулиці Н.Кривошеї села Карапиші Миронівського району Київської області.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, за змістом якого вона заперечила проти позову, зазначила, що викладені позивачем обставини не відповідають дійсності та не підтверджені належними і допустимими доказами. Позивач не навела жодних конкретних прикладів систематичного порушення нею правил співжиття або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав до неї заходів реагування.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Права позивача не є порушеними.

Відповідно до статей 269, 270, 310, 311 ЦК України право на місце проживання відноситься до особистих немайнових прав фізичної особи, якими вона володіє довічно. Вона не може бути примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Згідно статті 64 ЖК УРСР до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать дружина власника, їх діти та батьки. За статтею 156 ЖК УРСР члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням на рівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Право вимагати в судовому порядку виселення колишніх членів сім’ї, власник жилого будинку (квартири) має відповідно до вимог статті 157 ЖК УРСР, але за наявності обставин, передбачених частиною 1 статті 116 ЖК УРСР.

Згідно статей 156, 157 ЖК УРСР припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Членів сім’ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

За змістом частини 1 статті 116 ЖК УРСР в разі, якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання їм іншого жилого приміщення.

Позивач в позовній заяві не навела жодних конкретних прикладів систематичного порушення нею правил співжиття або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав заходів реагування, не надала жодного належного письмового доказу на підтвердження тих обставин, що заходи попередження застосовувались.

Вимоги позивача про її виселення із спірного будинку, як особи, яка систематично порушує правила співжиття, задоволенню не підлягають, оскільки не знайшли свого підтвердження. Факти застосування до неї заходів запобігання і громадського впливу з боку відповідних органів не мали місця.

Посилання позивача на супровідні листи та висновки поліції, де вказано про повідомлення позивачем про сварки з нею, як докази застосування заходів впливу безпідставні, оскільки такі листи не є офіційними заходами впливу. Складені за зверненнями позивача до правоохоронних органів висновки не підтверджують фактів її неправомірної поведінки.

Підстави для задоволення позову відсутні, оскільки в її діях відсутня систематичність порушень правил співжиття. Посилання позивача на ті обставини, що вона не сплачує за користування комунальними послугами, у зв’язку з чим підлягає виселенню, безпідставні і не мають правового значення для вирішення даного спору.

Ухвалою Миронівського районного суду Київської області від 08 травня 2018 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено ОСОБА_6

В судовому засіданні позивач підтримала заявлені вимоги, в поясненнях послалась на ті обставини, що їй на праві власності належить житловий будинок під номером 36 по вулиці Н.Кривошеї села Карапиші Миронівського району Київської області. У будинку вона проживає з чоловіком ОСОБА_2 Відповідач, яка є їх донькою, давно припинила з ними сімейні відносини, має зареєстроване місце проживання та працює у місті Біла Церква Київської області, приїздила до них як до батьків в гості на вихідні дні. Їх онука ОСОБА_6 з своєю дочкою проживала у ІНФОРМАЦІЯ_2, де проживала з відповідачем, а згодом винаймала житло. Влітку 2015 року відповідач приїхала до них з дочкою та онукою і без дозволу почала проживати у належному їй будинку. З того часу між ними склалися неприязні відносини, оскільки вона категорично заперечувала проти вселення відповідача у будинок. Жодних домовленостей про користування відповідачем будинком вона не мала. Відповідач вселилась в будинок всупереч її волі. З часу вселення вона неповажливо відноситься до неї та до її чоловіка, ображає її, застосовує фізичну силу. Спільного господарства з відповідачем вони не ведуть, господарюють окремо. Вона постійно перебуває у стані психологічної напруги, страху та тривоги, бажає спокою та тиші у власному житлі, а також поваги до її старості.

Представник позивача ОСОБА_2 підтримав заявлені позивачем вимоги, в поясненнях послався на ті обставини, що позивач, яка є його дружиною, категорично заперечувала проти вселення в будинок відповідача. В даний час між ними як батьками та відповідачем склались вкрай неприязні відносини. Вони позбавлені права користуватися житловим будинком на власний розсуд, не мають спокою у власному житлі. Відповідач всупереч їх волі господарює в будинку.

Представник позивача ОСОБА_3 підтримала заявлені позивачем вимоги. Вважає, що має місце порушення прав позивача як власника житлового будинку. Відповідач не є членом сім’ї позивача та вселилась у житлове приміщення самоправно, поза волею позивача як власника житлового будинку. Вона на свій розсуд зайняла кімнату у будинку, звідки викинула речі батьків, з часу вселення ображає батьків, створила їм нестерпні умови для проживання, чинить перешкоди у користуванні будинком. Такі перешкоди мають бути усунені шляхом її виселення.

Відповідач позов не визнала. Не заперечила тих обставин, що все життя проживала окремо від батьків, має квартиру у місті Біла Церква Київської області, в якій зареєстрована. Пояснила, що після виходу на пенсію вирішила поселитися у селі Карапиші Миронівського району Київської області, у будинку батьків по вулиці Н.Кривошеї, 36, де є можливість займатися городництвом. Пояснила, що батьки не давали згоду на її вселення у будинок та заперечують проти її проживання у будинку, проте вважає, що цей факт не має значення, оскільки вона має право користуватися належним матері будинком як член її сім’ї, оскільки є її дочкою.

Представник відповідача ОСОБА_5 позовні вимоги вважає не доведеними, оскільки позивачем в порушення вимог статті 81 ЦПК України не надано жодного доказу, який би підтверджував систематичний характер винних дій відповідача по псуванню та руйнуванню житлового приміщення та застосування до неї за це заходів попередження і громадського впливу, наявність чого є обов’язковою згідно правил частини 1 статті 116 ЖК України. Заявлені позивачем вимоги вважає необґрунтованими, нею не доведено наявності підстав, які б давали їй право на звернення до суду з вимогами про виселення, не доведено факту порушення її прав як власника житлового приміщення, підстави для виселення відповідача відсутні.

Суд, заслухавши пояснення учасників судового процесу, свідків, дослідивши надані документи і матеріали, всебічно та повно з’ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, об’єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку, що позов належить задовольнити.

Житло є невід’ємною складовою особистого життя людини. Вона має природне право жити так, як бажає, бути захищеною від оприлюднення фактів особистого життя. Але це неможливо без поваги до її житла, де значною частиною проходить це особисте життя, і тому людина має таке ж природне право не тільки на саме житло, а й на недоторканність його.

Саме тому міжнародні правові акти декларують право людини на недоторканність її житла. Зокрема, стаття 12 Загальної декларації прав людини, яка прийнята і проголошена резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, передбачено: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла... Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».

Аналогічна вимога міститься в статті 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, який набув чинності для України 23 березня 1976 року.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, відомої як Європейська конвенція з прав людини, комплексно декларує зазначені права. Зокрема, в ній зазначено: «Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції».

Згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини вважатиметься, що держава виконує свої зобов’язання дотримуватися вимог цієї статті, якщо утримається від дій, що порушують ці права, а також гарантуватиме їх забезпечення. Зокрема, найбільш чітко Європейський суд висловився на цей предмет у справі «Ейрі проти Ірландії» (1979), у якій ірландський уряд відмовився надати жінці, котра намагалася в судовому порядку отримати розлучення з чоловіком, що був схильний до насильства, відповідну юридичну допомогу. Констатувавши порушення статті 8, Суд ухвалив: «Хоча метою ст. 8 є, головним чином, захист особи від довільного втручання з боку державних властей, ця стаття змушує державу не тільки утримуватися від такого втручання: до цього негативного зобов’язання додається також позитивне, яке є необхідним для дійсної поваги особистого і сімейного життя». Таким чином, взаємопов’язані аспекти невтручання з боку держави та позитивне зобов’язання відіграють важливу роль у тлумаченні ідеї «права на повагу» згідно з Конвенцією.

Виходячи з цих міжнародно-правових актів, Україна статтею 47 Конституції України закріпила право кожного громадянина України на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 379 ЦК України наведено поняття житла - житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Однак, реалізуючи право на житло, людина може користуватись тільки тим житлом, право користування яким у неї виникло з правочину або на підставі закону.

Таке право виникає у власника житла (глава 28 ЦК), членів його сім’ї (стаття 405 ЦК України, стаття 156 Житлового кодексу Української РСР), орендаря (наймача) житла (стаття 810 ЦК України, 61 ЖК України), членів його сім’ї (статті 816 ЦК України, статей 64, 160 ЖК України) тощо.

Судом встановлено такі обставини.

Позивач на підставі свідоцтва про право приватної власності на житловий будинок є власником будинку під номером 36 по вулиці Н.Кривошеї села Карапиші Миронівського району Київської області.

Такі обставини підтверджені даними свідоцтва про право приватної власності на житловий будинок, виданого виконавчим комітетом Карапишівської сільської ради народних депутатів 25 лютого 1991 року на підставі рішення виконавчого комітету Білоцерківської районної ради народних депутатів № 129 від 16 листопада 1989 року, довідки виконавчого комітету Карапишівської сільської ради Миронівського району Київської області № 859 від 20 липня 2017 року (а.с., а.с. 6,8).

У будинку зареєстровані та постійно проживають позивач і її чоловік ОСОБА_2, що підтверджується даними довідок виконавчого комітету Карапишівської сільської ради Миронівського району Київської області № 862 та № 863 від 20 липня 2017 року (а.с., а.с. 7, 9).

Судом встановлено, що у будинку, належному позивачу на праві власності, проживає дочка позивача відповідач ОСОБА_4, онука ОСОБА_6 та її дочка ОСОБА_7

Відповідач не зареєстрована в будинку, де проживає, не сплачує комунальні послуги.

Такі обставини не заперечуються сторонами, підтверджені даними довідки Карапишівської сільської ради Миронівського району Київської області № 96 від 22 січня 2018 року (а.с. 77).

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

До членів сім’ї власника будинку належать дружина (чоловік) власника, діти, батьки, а також членами сім’ї може бути визнано зятя чи невістку, якщо вони постійно тривалий час проживають разом із власником житла та ведуть із ним спільне господарство, зареєстровані в будинку, сплачують комунальні послуги, дбають про збереження майна. При цьому член сім’ї (або колишній член сім’ї) власника житла набуває право на користування житлом в разі його вселення за згодою власника та інших членів сім’ї.

Особи, які проживають в житлових приміщеннях, що знаходяться в приватній власності громадян, відносяться до двох основних категорій:

- члени сім’ї власника житла;

- тимчасові мешканці та орендарі, тобто особи, що прописані та проживають на підставі дозволу власника, чи договору оренди приміщення.

Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно вимог частини 1 статті 405 ЦК України члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім’ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Члени сім’ї власника житлового приміщення мають право на проживання з власником та користування житловим приміщенням на підставі сервітуту. Сервітут – це договір на обмежене користування, а обмеження щодо користування житлом встановлюються законом. Законодавство пов’язує такий сервітут з спільним веденням господарства членами однієї сім’ї при умові, що його ведення не можливе без спільного проживання членів сім’ї.

З огляду на положення частини 2 статті 3 СК України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Згідно статей 64, 156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать дружина власника, їх діти і батьки; членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо дані особи постійно проживають разом з власником і ведуть з ним спільне господарство. Таким чином, підставами виникнення у члена сім’ї власника права на прописку та проживання в житловому приміщенні є наявність сімейних відносин, ведення спільно господарства, яке не можливе без спільного проживання з власником, а також взаємні сімейні права та обов’язки з власником.

Тимчасовими мешканцем є особа, якій власник дозволив проживання та користування житловим приміщенням, не бере з неї плати за користування житловим приміщенням.

Судом встановлено, що сімейні відносини між сторонами були припинені. Відповідач має зареєстроване місце проживання, яким є квартира під номером 39 по вулиці М.Раскової, 61 міста Біла Церква Київської області. Згідно даних довідки адресно-довідкового підрозділу територіального органу ДМС України УДМС України в Київській області від 17 серпня 2017 року відповідач зареєстрована у вказаному житловому приміщенні з 08 квітня 1997 року. Вказане житлове приміщення є зареєстрованим місцем проживання відповідача.

Будучи повнолітньою дитиною позивача, відповідач проживала окремо в перебігу багатьох років. З припиненням сімейних відносин з позивачем право проживання відповідача у належному позивачу будинку також припинилося. Відповідач не має права користуватися приміщенням власника як член сім’ї власника. Відокремившись, вона отримала новий статус - тимчасового жителя.

Тимчасовий мешканець має ті ж права і обов’язки, що і члени сім’ї власника за умови, що власник дозволив проживання та користування житловим приміщенням.

В судовому засіданні встановлено, що жодних угод чи домовленостей щодо вселення відповідача в будинок та проживання в ньому між сторонами не мало місця, позивач заперечувала при вселенні відповідача щодо її проживання та користування належним їй житловим приміщенням. Сімейні відносини між сторонами відсутні. Проживаючи в одному будинку, сторони не ведуть спільне господарство, не мають взаємних сімейних прав та обов’язків.

Такі обставини повідомлені позивачем, її представником та членом сім’ї ОСОБА_2, не заперечені та не спростовані відповідачем, підтверджені показаннями свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9

Свідок ОСОБА_8 показала, що відповідач приїхала проживати до позивача влітку 2015 року, в цей час до батьків навіть не говорила. Відразу між родичами почали виникати сварки, відповідач постійно дорікала батькам, ставила та ставить до них незрозумілі вимоги, застосовує образливі слова. Спільного господарства батьки з дочкою не ведуть. Позивач постійно скаржиться на поведінку дочки, періодично звертається до правоохоронного органу за захистом.

З показань свідка ОСОБА_9 вбачається, що відповідач з дочкою та онукою приїхала проживати у батьківський будинок у той рік, коли її онука пішла до школи. Між батьками та дочкою відразу виникли сварки. Позивач постійно скаржиться на поведінку відповідача, не бажала та не бажає проживати з нею в одному будинку. Спільного господарства вони не ведуть.

За вказаних встановлених обставин суд дійшов висновку, що відповідач не має статусу члена сім’ї власника житлового будинку чи колишнього члена його сім’ї, не є тимчасовим мешканцем, оскільки позивач як власник будинку заперечувала проти її вселення, проживання та користування житловим приміщенням. Позивач є такою, що не набула право користування житлом ні як член сім’ї власника, ні як тимчасовий мешканець.

Вселення відповідача в житлове приміщення, належне позивачу, відбулося поза волею власника, з порушенням встановленого порядку вселення членів родини та тимчасових мешканців. Такі обставини свідчать про те, що відповідач проживає у будинку позивача без законних на те підстав.

Згідно з частинами 4 та 5 статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Виселення відбувається без надання іншого житлового приміщення у разі порушення закону чи суб’єктивних прав інших осіб.

Підстави і порядок позбавлення членів сім’ї власника права користування житлами визначені в статті 157 ЖК, якою встановлено, що члени сім’ї власника житлового будинку можуть бути виселені у випадках, передбачених частиною 1 статті 116 цього Кодексу.

Можливість виселення без надання іншого житла передбачена в ст.ст. 116, 117 ЖК УРСР, згідно з якими таке виселення може мати місце в таких випадках: 1) якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними; 2) самоправне зайняття жилого приміщення; 3) визнання ордера на жиле приміщення недійсним внаслідок неправомірних дій осіб, які одержали ордер.

Відповідач заперечення проти позову обґрунтувала тими обставинами, що вона вселилась в будинок як член сім’ї власника, та відсутні підстави для виселення, встановлені статтею 116 ЖК УРСР, оскільки позивач не надала суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що відносно неї застосовувались заходи попередження компетентними органами, а також заходи громадського впливу з тих підстав, що вона порушує правила співжиття і робить неможливим для позивача і інших осіб проживання з нею у спірному будинку.

Такі заперечення суд вважає необґрунтованими з огляду на встановлені судом обставини, які дають підстави для висновку, що відповідач не є членом сім’ї власника житлового будинку, тому не підлягає виселенню з підстав, встановлених частиною 1 статті 116 ЖК УРСР.

Поряд з цим суд вважає, що відсутні підстави для висновку про самоправне зайняття відповідачем жилого приміщення, яке зазначено позивачем як одна з підстав для виселення.

ВС України у постанові від 22.06.2017 у справі № 6-2010цс16 зазначив, що такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме: без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Відповідач не належить до кола таких осіб.

На правовідносини, які виникли між сторонами, не поширюються норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України.

В даному випадку порушені права власника житлового будинку підлягають захисту шляхом усунення перешкод у праві користування власністю.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном і закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Держава гарантує не лише свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що обставини, якими обґрунтовані заявлені вимоги, мали місце.

Позивачем належними та допустимими доказами доведено ті факти, що відповідач спільно з власником спірного житлового будинку не проживала, спільним побутом не була пов’язана; після припинення сімейних відносин з батьками вибула із зазначеного житлового будинку, має інше житло, яке є її зареєстрованим місцем проживання, не є членом сім’ї власника житлового будинку, вселилась у будинок позивача без її згоди та всупереч її запереченням щодо вселення, не має статусу тимчасово мешканця.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім’ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку, відповідач ОСОБА_4 не набула право користування належним позивачу житловим приміщенням на підставі правочину або закону. Відповідач проживає у житловому приміщення протиправно, порушує права позивача щодо користування і розпорядження майном.

До матеріалів справи позивачем додано ряд висновків розгляду її звернення до Миронівського ВП ГУНП в Київській області, зі змісту яких вбачається, що позивач зверталася до правоохоронного органу із повідомленнями про протиправну поведінку відповідача за місцем проживання (а.с.,а.с. 12,14).

Судом встановлені факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо у користуванні належним їй на праві власності майном у виді житлового будинку під номером 36 по вулиці Н.Кривошеї села Карапиші Миронівського району Київської області. Такі факти зазначені позивачем, членом її сім’ї ОСОБА_2, не спростовані відповідачем та підтверджені показаннями свідків ОСОБА_8 і ОСОБА_9

Судом встановлено факт об’єктивно існуючих перешкод у здійсненні позивачем як власником своїх правомочностей,тому позивач має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном на підставі статті 391 ЦК України.

Керуючись принципом розумності та справедливості, суд дійшов висновку, що права позивача як власника житлового будинку потребують захисту. Відповідач підлягає виселенню з будинку, оскільки не набула право користування житлом, проживає у будинку позивача без законних на те підстав, порушує права позивача як власника.

На підставі викладеного, ст.ст. 41, 47, 48 Конституції України, ст.ст. 9, 109 Житлового кодексу Української РСР, ст.ст. 16, 317, 379, 383, 391 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 10, 12, 13, 19, 76 – 81, 89, 95, 229, 258, 259, 263 – 265, 268, 280 – 282, 354, 355 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1, паспорт серії СК562958, виданий Миронівським РВ ГУ МВС України в Київській області 28 травня 1997 року, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, зареєстроване місце проживання : будинок під номером 36 по вулиці Н.Кривошеї села Карапиші Миронівського району Київської області, до ОСОБА_4, паспорт серії СК518463, виданий міським відділом №1 Білоцерківського МУГУ МВС України в Київській області 28 березня 1997 року, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, зареєстроване місце проживання : квартира під номером 39 будинку під номером 61 по вулиці М.Раскової міста Біла Церква Київської області, місце перебування : будинок під номером 36 по вулиці Н.Кривошеї села Карапиші Миронівського району Київської області третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_6, про виселення задовольнити.

Виселити ОСОБА_4 із будинку під номером 36 по вулиці Н.Кривошеї села Карапиші Миронівського району Київської області.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1640 гривень понесених судових витрат у виді судового збору.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Київської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до п.п. 15.5 п. 1 Розділу ХШ «Перехідні положення» ЦПК України в новій редакції до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання повного тексту судового рішення 15 червня 2018 року.

Суддя підпис ОСОБА_10

Згідно з оригіналом

Суддя Л.О. Капшук