Постанова № 75027222, 25.06.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 451/1129/17 Головуючий у 1 інстанції: Крет А.І.

Провадження № 22-ц/783/1297/18 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2018 року м.Львів

Справа № 451/1129/17

Провадження № 252ц/783/1297/18

Апеляційний суд Львівської області в складі:

головуючого Приколоти Т.І.,

суддів Мікуш Ю.Р., Павлишина О.Ф.,

секретар Іванова О.О.

з участю ОСОБА_2, ОСОБА_3

розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_2

на судовий наказ Радехівського районного суду Львівської області, виданий 21 серпня 2017 року (суддя Крет А.І.)

у справі

за заявою ОСОБА_4

про стягнення з ОСОБА_5 нарахованої працівникові, але не виплаченої заробітної плати,-

встановив:

19 серпня 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду із заявою про видачу судового наказу та стягнення нарахованої, але не виплаченої йому заробітної плати із фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 в розмірі 14 000 000 грн. В обґрунтування заяви посилається на те, що згідно трудового договору від 23 травня 2017 року він був прийнятий на посаду юрисконсульта із заробітною платою 7 000 000 грн. на місяць. Заробітна плата йому не виплачувалася та утворилася заборгованість в розмірі 14 000 000 грн., яку просить стягнути судовим наказом.

21 серпня 2017 року видано судовий наказ про стягнення з фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_2; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) суми заборгованості з нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за період з 24 травня 2017 року по 24 липня 2017 року в розмірі 14 000 000 грн.; стягнення з боржника на користь держави судового збору в розмірі 320 грн.

Судовий наказ оскаржив ОСОБА_2, посилаючись на його незаконність. Зазначає, що між сторонами наказного провадження не існувало трудового договору. Вважає, що має право на апеляційне оскарження судового наказу від 21 серпня 2017 року, оскільки такий наказ безпосередньо стосується його прав та законних інтересів. Посилається на те, що ОСОБА_5 є боржником у виконавчих провадженнях про стягнення коштів у значних розмірах. Для того, щоб уникнути виконання судових рішень на його (ОСОБА_2.) користь, було подано заяву про видачу судового наказу, оскільки виконання судових рішень про стягнення заробітної плати є пріорітетним перед іншими зобов'язаннями боржника за виконавчим провадженням. Зазначає, що має право на апеляційне оскарження зазначеного судового рішення, яке ґарантоване Конституцією України, Загальною декларацією прав людини, відображено у практиці Конституційного Суду України. Просить скасувати судовий наказ від 21 серпня 2017 року. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 підтримав у судовому засіданні, посилаючись на її доводи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_4 - ОСОБА_3 проти апеляційної скарги заперечив, посилаючись на те, що при видачі оскаржуваного судового наказу питання про права та обов'язки ОСОБА_2 не вирішувалися і у нього не викникло право на апеляційне оскарження такого. У судовому засіданні представник ОСОБА_3 просить апеляційну скаргу відхилити, судовий наказ залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_2, представника ОСОБА_3, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити.

Відповідно до вимог ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у визначений законом спосіб.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При розгляді справи суд керується принципом верховенства права відповідно до Конституції, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.

Відповідно до ч.3 ст. 19 ЦПК України наказне провадження призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір, або про його наявність заявнику невідомо.

Задовольняючи заяву про видачу судового наказу, суд першої інстанції посилався на ст.ст. 21,94,115 КЗпП України, ст.ст.95-104 ЦПК України у чинній на той час редакції.

Відповідно до п.1 ст.96 ЦПК України в редакції, чинній на час видачі судового наказу, судовий наказ може бути видано у разі, якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати.

Документи, що додаються до заяви про видачу судового наказу, є письмовими доказами (ст. 64 ЦПК України в чинній на час видачі наказу редакції). Це дозволяє визначити певні особливості процесу доказування заявником обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог: докази мають підтверджувати не тільки факт настання права вимоги стягувача, а й розмір обов'язків боржника; відсутність необхідності їх дослідження і аналізу; докази, що подаються заявником, повинні бути безспірними, оскільки тільки такі докази можуть свідчити про безспірність стягнення та відсутність потреби в їх дослідженні.

На підтвердження вимог заявником надано трудовий договір між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, від 23 травня 2017 року (а.с.4), де зазначено, що заробітна плата працівника складає 7 000 000 грн. на місяць. Згідно надано наказу № 01 від 23 травня 2017 року фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 призначено ОСОБА_4 з 24 травня 2017 року на посаду юрисконсульта на умовах неповного робочого тижня з посадовим окладом згідно умов трудового договору (а.с.5). Відповідно до довідки від 26 липня 2017 року розмір нарахованої на користь ОСОБА_4 з 24 травня по 24 липня 2017 року та невиплаченої заробітної плати становить 14 000 000 грн. (а.с.7). Зазначені документи не завірені печаткою у встановленому порядку.

Додані заявником до заяви про видачу судового наказу документи не є достатніми для видачі судового наказу, оскільки з цих документів не вбачається, що вимоги є безспірними та обґрунтованими.

Відтак, у суду не було підстав для видачі судового наказу за заявою ОСОБА_4 про стягнення в його користь із ОСОБА_5 14 000 000 грн. як нарахованої та не виплаченої заробітної плати.

Право на ефективний судовий захист закріплено у Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі-Конвенція).

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України, яка є нормою прямої дії, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку ґарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) висловив позицію, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 (п. 1) Конвенції містила детальний опис гарантій, які надаються сторонам у цивільних справах, і не захищала б передусім те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступу до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду (справа Голдер проти Сполученого Королівства). Фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, Конвенція спрямована на те, щоб ґарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними і здійснюються на практиці (справа Ейрі проти Ірландії). ЄСПЛ вважає що процедури національних правових систем не повинні обмежувати ступінь доступу до суду, щоб забезпечити право заявників на суд, з урахуванням принципу верховенства права у демократичному суспільстві (рішення у справах Ієло проти Італії, Кордова проти Іспанії, Уайт та Кеннеді проти Німеччини, Феімблат проти Румунії).

У поняття доступності, крім справедливості судового розгляду, включається також його ефективність і можливість безперешкодного звернення кожної заінтересованої особи до суду. Доступність правосуддя - це певний стандарт, який передбачає вимоги справедливого та ефективного судового захисту, що конкретизуються в необмеженій судовій юрисдикції, належних судових процедурах, розумних строках, і безперешкодного звернення заінтересованої особи до суду.

Відповідно до ст. 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, та практики ЄСПЛ не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (справи Делькур проти Бельгії, Гофман проти Німеччини). Право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Україна ратифікувала Конвенцію і повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства для забезпечення дії принципу верховенства права.

Конституційні та конвенційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано ЦПК України, де передбачено апеляційне та касаційне оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Згідно зі статтею 352 ЦПК України право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково мають учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки.

У рішенні Конституційного суду України від 1 грудня 2004 року у справі № 18-рп/2004 передбачено, що поняття «охоронюваний законом інтерес», яке вживається в частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Відтак, колегія суддів прийшла до висновку про наявність у ОСОБА_2 права на апеляційне оскарження судовгго наказу, виданого Радехівським районним судом Львівської області 21 серпня 2017 року, оскільки виконання цього наказу може унеможливити виконання судових рішення про стягнення в його користь коштів з ОСОБА_5

Скасування оскаржуваного судового наказу не порушує прав та законних інтьересів ОСОБА_4, оскільки заявлені ним вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову.

Керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.ст. 376, 381-384, 388-391 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2задовольнити.

Скасувати судовий наказ Радехівського районного суду Львівської області, виданий 21 серпня 2017 року за заявою ОСОБА_4 про стягнення в його користь з фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 нарахованої, але не виплаченої заробітної плати в розмірі 14 000 000 грн.

Роз'яснити, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Повний текст постанови складено 27 червня 2018 року.

Головуючий

Судді