Рішення № 75024867, 18.06.2018, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 червня 2018 р. № 814/1182/18 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Брагаря В.С. розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1, АДРЕСА_1, Ізраїль

до відповідача:Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області, пр. Богоявленський, 55-Е, м. Миколаїв, 54018

про:визнання рішення від 13.04.2018 № 241-М-01,

ОСОБА_1 (надалі – позивач, ОСОБА_1О.) звернувся до суду з адміністративним позовом до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (надалі – відповідач, Управління), в якому просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії від 13.04.2018 року № 241-М-01;

- зобов’язати Центральне об’єднане управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 07.10.2009 року, відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходів.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він отримувала пенсію за віком, але з 18.02.1997 року виплата пенсії припинено у зв’язку з його виїздом на постійне проживання до Ізраїлю. 07.10.2009 року Конституційним судом України було прийнято рішення, яким визнано положення п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне старування» № 1058-ІV від 07.10.2003 року (надалі – Закон № 1058) не конституційними, а відтак пенсіонерові – громадянину України державні органи ПФУ повинні нараховувати та виплачувати пенсію не залежно де саме фактично проживає громадянин, який досяг пенсійного віку. Позивач просить суд зобов’язати Управління поновити виплату йому пенсії за віком.

Ухвалою від 16.05.2018 року суд відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), встановлено відповідачу строк для надання відзиву.

Відповідач надав суду відзив на позов, де зазначає, що рішення про відмову у поновленні виплати раніше призначеної пенсії не приймало, а лише надало відповідь на звернення представника позивача. Крім того, представником позивача до Управління не було надано усіх необхідних документів, а саме оригіналу тимчасової посвідки на постійне проживання (для огляду) та оригіналів документів про стаж, вік та заробітну плату. Заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії не відповідає встановленій законодавством формі у зв’язку з її неправильним заповненням.

Відповідно до статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), суд здійснив розгляд справи у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в них фактичні дані, суд, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, отримував пенсію за віком. З 18.02.1997 року виплату пенсії позивачу припинено у зв’язку із його виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю.

17.08.2017 року позивач через свого представника звернувся до відповідача з заявою про поновлення виплати раніше призначеної пенсії.

31.08.2017 року представнику позивача листом № 251-М-01 надано відповідь, в якій позивачу відмовлено в поновлені виплати пенсії через те, що позивачем не дотримано порядку звернення за поновленням виплати пенсії, передбаченого Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахування) пенсій відповідно до Закону № 1058, затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1.

05.04.2018 року представник позивача повторно звернувся до Управління з заявою про поновлення виплати пенсії ОСОБА_1

13.04.2018 року представнику позивача листом № 251-М-01 надано відповідь, в якій позивачу відмовлено в поновлені виплати пенсії з підстав викладених раніше.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями про відмову в поновленні пенсії позивач звернувся з данним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.

Відповідно до положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 року № 1382-IV (надалі – Закон № 1382) встановлено, що особа має право на вільний вибір свого місця проживання, із збереженням усіх конституційних прав, зокрема права на отримання призначеної пенсії незалежно від місця.

Частина 2 ст. 2 Закону № 1382 передбачає, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Статтею 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Приписами ст. 44, п. 2 ч. 1 ст. 49, ст. 51 Закону № 1058 гарантовано закріплене у Конституції право на отримання пенсійного забезпечення громадянами України.

Виходячи з аналізу вище перелічених норм права суд приходить висновку, що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне місце проживання в Україні або відсутністю міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України та відповідно до Конституційних принципів держава повинна гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, що також передбачено ст. 46 Конституції України.

З дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-р/п/2009 щодо неконституційності положень виникли підстави для поновлення конституційного права позивача на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування».

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058 щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону № 1058 втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України № 1058 держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (надалі – ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому, ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Таким чином, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України № 1058 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Згідно ч. 2 ст. 49 Закону України № 1058, поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

У відповідності до п. 4.3 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою Правління ПФУ №22-1 від 25.11.2005 року (надалі – Порядок № 22-1), не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії, орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Однак, при цьому слід зазначити, що позивачем не надано до суду жодних доказів того, що він був позбавлений можливості або про існування об'єктивних обставин, які обумовили неможливість звернення позивача до суду з цим позовом після прийняття Конституційним Судом України 07.10.2009 року рішення № 25-рп/2009, а це майже 9 років.

Виходячи з фактичних обставин справи, представник позивача звернувся з письмовою заявою про відновлення виплавите пенсії до відповідача 17.08.2017 року.

Таким чином, суд приходить висновку, що адміністративний позов в частині виплати пенсії з 07.10.2009 року має бути задоволений з 17.08.2017 року, тобто з моменту звернення позивача до Управління про поновлення та виплату пенсії.

Відповідно до абз. 2 п. 4.7 Порядку № 22-1 орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після винесення рішення видає або направляє адміністрації підприємства, установи, організації або особі повідомлення про призначення, відмову в призначенні, перерахунку, переведенні з одного виду пенсії на інший із зазначенням причин відмови та порядку його оскарження.

Отже, отримавши заяву про поновлення пенсії разом із всіма документами, що необхідні для поновлення виплати пенсії позивача, відповідачем 31.08.2017 року винесено саме рішення – відмову в поновленні пенсії позивачці, з зазначенням причин відмови та порядку його оскарження.

Одночасно з цим, позивач просить відповідача поновити виплату їй пенсії шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходу.

Згідно ч. 2 ст. 46 Закону України № 1058, нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України № 1058, мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, передбаченої цим Законом, пенсії або аналогічної виплати, встановленої в інших державах, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі встановлюється з урахуванням зазначених сум.

За наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено абзацом першим частини першої цієї статті, мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється у розмірі, пропорційному до наявного страхового стажу, виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом (ч. 3 с. 28 Закону України № 1058).

Отже, питання розміру пенсії вирішується органом Пенсійного фонду України на підставі наявних в нього відомостей про пенсіонера, з урахуванням його страхового стажу. Враховуючи той факт, що позивачем оскаржується саме відмова у поновленні виплати пенсії, а не її розмір, суд відмовляє позивачу в частині позовних вимог щодо поновлення виплати пенсії в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

Щодо тверджень відповідача про те, що представником позивача не було надано усіх необхідних документів, а саме оригіналу тимчасової посвідки на постійне проживання (для огляду), суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 2.9. Порядку № 22-1, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

При зверненні до відповідача представником позивача було надано копію паспорта, які містять інформацію про особу позивача, місце його проживання та вік. Даний факт підтверджено вхідним штампом відповідача.

Враховуючи викладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Частиною 1 ст. 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. У разі часткового задоволення позовних вимог судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (ч. 3 ст. 139 КАС України). Позивач надав квитанцію про сплату судового збору в сумі 704,80 грн., з яких стягненню на його користь з відповідача підлягають 352,40 грн. Доказів понесення інших судових витрат позивачем до суду не надано.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1) до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (пр. Богоявленський, 55-Е, м. Миколаїв, 54018, ідентифікаційний код 41250753) задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального об’єднаного Управління пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області про відмову в поновлені виплати пенсії ОСОБА_1 від 13.04.2018 року № 241-М-01.

3. Зобов’язати Центральне об’єднане управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) з 17.08.2017 року, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, та здійснити її перерахунок з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходу.

4. В решті позовних вимог відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (пр. Богоявленський, 55-Е, м. Миколаїв, 54018, ідентифікаційний код 41250753) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, Ізраїль, ідентифікаційний код НОМЕР_1) судові витрати в розмірі 352, 40 (триста п'ятдесят дві гривні сорок копійок) грн.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду , або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення складено 23.06.2018 року.

Суддя В. С. Брагар