Рішення № 74975808, 27.06.2018, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 червня 2018 року № 826/10049/17

Суддя Київського окружного адміністративного суду Виноградова О.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Громадської ради доброчесності, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Вища кваліфікаційна комісія суддів України, про визнання протиправними та скасування висновку та рішення,

в с т а н о в и в:

10 серпня 2017 р. до Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Громадської ради доброчесності (далі - відповідач, ГРД), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі - третя особа, Комісія), про визнання протиправним та скасування висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду критеріям доброчесності та професійної етики, оформленого у виді:

- висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженого відповідачем 12 квітня 2017 р. (далі - Висновок);

- рішення про надання інформації на доповнення до висновку, затвердженого відповідачем 11 липня 2017 р. (далі - Рішення).

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 11 серпня 2017 р. було:

- відкрито провадження в даній адміністративній справі;

- проведено підготовку справи до судового розгляду;

- залучено до участі у справі Комісію як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (т. 1 а.с. 1, т. 2 а.с. 3).

Того ж дня - 11 серпня 2017 р. Окружний адміністративний суд міста Києва виніс ухвалу про передачу адміністративної справи № 826/10049/17 до Київського окружного адміністративного суду для подальшого розгляду та вирішення справи по суті (т. 2 а.с. 3).

11 вересня 2017 р. справа надійшла до Київського окружного адміністративного суду (вх. № 3185/17) та згідно з автоматизованим розподілом справ була передана для розгляду судді Виноградовій О.І.

Ухвалами судді Київського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2017 р.:

- прийнято адміністративну справу до свого провадження;

- залишено адміністративну справу без руху та зобов'язано позивача усунути зазначені у мотивувальній частині цієї ухвали недоліки у строк до 15 жовтня 2017 р.

Ухвалою судді Київського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2017 р. призначено справу до судового розгляду (т. 3 а.с. 25-26).

Крім того, судом було постановлено ухвали від:

- 23 лютого 2018 р. про розгляд справи за новими процесуальними правилами ухвалено подальший розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, визначеними Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 р. № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» зі стадії підготовчого засідання (т. 3 а.с. 150);

- 20 квітня 2018 р. про закриття підготовчого провадження та призначення судового засідання для розгляду справи по суті було закрито підготовче провадження в адміністративній справі № 826/10049/17 та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 11 травня 2018 р.

11 травня 2018 р. судове засідання було відкладено на 18 травня 2018 р. у зв'язку з неявкою відповідача у судове засідання.

18 травня 2018 р. у судовому засіданні було оголошено перерву до 5 червня 2018 р.

5 та 18 червня 2018 р. адміністративна справа знімалася з розгляду у зв'язку з перебуванням судді у відпустці.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач протиправно прийняв оскаржуваний висновок, оскільки він не ґрунтується на вимогах чинного законодавства та винесений з порушенням вимог Регламенту ГРД, схваленого рішенням ГРД від 23 листопада 2016 р. № 1/2016 (далі - Регламент ГРД), містить недостовірні, неперевірені, надумані та такі, що не підтверджені будь-якими доказами, відомості. Крім того, позивач вважає протиправним також і прийняте відповідачем оскаржуване Рішення, оскільки воно містить неправдиву інформацію, а чинним законодавством не передбачено право відповідача в межах процедури кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду судді Верховного Суду одночасно складати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики та у подальшому приймати з цього питання будь-яке рішення.

Відповідач відзив на позовну заяву не подав, у судові засідання жодного разу не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи кожного разу був повідомлений рекомендованою кореспонденцією (судовими повістками), а також шляхом опублікування оголошення про виклик до суду у виданні «Урядовий кур'єр» (т. 3 а.с. 13, 16-23, 48-58, 126-127, 129-134, 139, 140-141, 154, 156, 158, т. 5 а.с. 232).

Третя особа подала до суду письмові пояснення, в яких зазначила, що у зв'язку з тим, що позивач не пройшов усіх етапів кваліфікаційного оцінювання, що унеможливлює визначення його результатів та рейтингу для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, оголошеному 7 листопада 2016 р. № 145/зп-16, третьою особою 27 липня 2017 р. було ухвалено рішення № 526/вс-17 про припинення участі позивача у зазначеному конкурсі (т. 3 а.с. 199-205).

У судове засідання 25 червня 2018 р. учасники справи не з'явилися, про дату, час та місце судового засідання повідомлялися належним чином.

Згідно з вимогами ч. 9 ст. 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

За наведених підстав, суд протокольною ухвалою ухвалив розглядати адміністративну справу № 826/10049/17 у письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

30 вересня 2016 р. набрав чинності Закон України від 2 червня 2016 р. № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), відповідно до ч. 2 ст. 17 якого найвищим судом у системі судоустрою визначено Верховний Суд.

Згідно з нормами Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII Верховний Суд створюватиметься як новий орган, до якого судді призначатимуться на конкурсній основі.

За змістом ст. 81 Закону № 1402-VIII спеціальна процедура призначення на посаду судді Верховного Суду передбачає призначення на цю посаду особи, яка за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді.

Комісія, в межах наданих Законом повноважень, проводить кваліфікаційне оцінювання кандидата на посаду судді Верховного Суду за визначеними законом критеріями (компетентність (професійна, особиста, соціальна), професійна етика, доброчесність) та ухвалює рішення про підтвердження або непідтвердження здатності такого кандидата здійснювати правосуддя у відповідному суді, визначає його рейтинг для участі у конкурсі.

На виконання вимог ч. 2 ст. 79 Закону № 1402-VIII рішенням Комісії від 2 листопада 2016 р. № 141/зп-16 затверджено Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді (далі - Положення № 141/зп-16).

Крім того, на виконання вимог ч. 5 ст. 83 цього Закону рішенням Комісії від 3 листопада 2016 р. № 143/зп-16 затверджено Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення (далі - Положення).

У подальшому Комісія:

- 4 листопада 2016 р. прийняла рішення №144/зп-16, яким затверджено Порядок проведення іспиту та методику встановлення його результатів у процедурі кваліфікаційного оцінювання (далі - Порядок);

- 7 листопада 2016 р. прийняла рішення № 145/зп-16, яким оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, затвердила Умови проведення конкурсу на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду.

7 грудня 2016 р. позивач звернувся до Комісії із заявою про проведення стосовно нього кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за спеціальною процедурою призначення.

13 грудня 2016 р. Комісія прийняла рішення № 145/вс-16, зокрема, про допуск позивача до участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (т. 3 а.с. 60-61).

11 січня 2017 р. Комісія рішенням № 2/зп-17 призначила кваліфікаційне оцінювання 653 кандидатів, зокрема і позивача, допущених до участі у конкурсі на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду. Першим етапом кваліфікаційного оцінювання визначено іспит, другим етапом - дослідження досьє та проведення співбесіди. З урахуванням рішення Комісії від 20 січня 2017 р. №4/зп-17, складення анонімного письмового тестування було призначено на 16 лютого 2017 р., а виконання практичного завдання - на 21 лютого 2017 р.

8 лютого 2017 р. Комісія прийняла рішення № 17/вс-17, зокрема, про допуск позивача до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (т. 3 а.с. 68-69).

Відповідно до вимог п. 11 розділу III Положення Комісія після встановлення результатів етапу оцінювання повідомляє суддю (кандидата на посаду судді) щодо допуску до наступного етапу. До наступного етапу кваліфікаційного оцінювання допускаються судді (кандидати на посаду судді), які отримали мінімально допустимі та більші від них бали за результатами іспиту та/або оцінювання критеріїв особистої чи соціальної компетентності, або балу більшого від 0 балів за результатами оцінювання критерію професійної етики чи критерію доброчесності.

16 лютого 2017 р. позивач склав анонімне письмове тестування, за результатами якого набрав 75,75 балів, та згідно з рішенням третьої особи від 17 лютого 2017 р. №12/зп-17 був допущений до виконання практичного завдання в межах кваліфікаційного оцінювання (т. 3 а.с. 70-74).

За результатами виконаного 21 лютого 2017 р. практичного завдання позивач набрав 94,5 бали та згідно з рішенням Комісії від 28 березня 2017 р. № 22/зп-17 визнаний таким, що допущений до другого етапу кваліфікаційного оцінювання - дослідження досьє та проведення співбесіди (т. 3 а.с. 75-78).

Рішенням Комісії від 29 березня 2017 р. № 23/зп-17 визначено мінімально допустимий бал першого етапу кваліфікаційного оцінювання «Іспит» - 127 балів та визначено загальний результат першого етапу кваліфікаційного оцінювання «Іспит», згідно з додатком № 1 до якого позивач набрав загальну кількість балів - 170,25 (т. 3 а.с. 79-83).

За змістом ст. 87 Закону № 1402-VIII, з метою сприяння Комісії у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання, утворена ГРД, яка надає, за наявності відповідних підстав, висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє.

З матеріалів справи вбачається, що 12 квітня 2017 р. ГРД було затверджено оскаржуваний Висновок (з додатками) (т. 3 а.с. 96-106).

Цей Висновок мотивований посиланням на такі обставини:

1) стійка репутація позивача як особи, пов'язаної з різними політичними колами, що підтверджується:

- роботою позивача у 2006-2007 р.р. на посаді помічника народного депутата України ОСОБА_3;

- даними програми журналістських розслідувань «Схеми: корупція в деталях» від 16 травня 2016 р. про зустріч позивача з народним депутатом України від «Блоку Петра Порошенка» ОСОБА_5;

- нагородженням позивача пістолетом «Форт 17» калібру 9 мм за наказом Міністра внутрішніх справ України від 11 червня 2014 р. № 90108.

2) непрозорість статків позивача та невідповідність його майнового стану і стилю життя офіційним доходам, про що свідчить, зокрема, значна кількість закордонних поїздок, декларування позивачем коштовних речей (годинників, колекцій картин, монет, марок та ікон), а також квартири і автомобіля, вартість яких не зазначена;

3) фіктивний характер розлучення позивача з дружиною, який вбачається зі здійснення колишнім подружжям спільних подорожей, а також зі встановлених журналістським розслідування фактів їхнього спільного проживання та здійснення матір'ю позивача продажу об'єкта нерухомості колишній невістці;

4) надання позивачем відповіді на запит про отримання публічної інформації, який містить погрозу кримінальною відповідальністю;

5) сприяння позивача як голови Окружного адміністративного суду міста Києва в отриманні п'ятьма суддями цього суду службових квартир, які в подальшому були виведені з числа службових та приватизовані;

6) некоректне заповнення позивачем декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2015 р., а саме: не зазначення періоду набуття права власності на цінне рухоме майно; відсутність інформації про вартість придбаного у 2008 р. автомобіля, а також окремо кожної з ікон, наявних у позивача.

20 квітня 2017 р. позивачем подано до Комісії пояснення щодо відомостей, викладених у висновку ГРД від 12 квітня 2017 р. (т. 1 а.с. 178-190).

Зокрема, суть цих пояснень зводилася до такого:

1. Позивач справді 10 місяців працював помічником народного депутата України ОСОБА_3 серед багатьох інших помічників, проте ця робота жодним чином не може характеризувати його як кандидата до складу Верховного Суду.

2. Зустріч з народним депутатом України ОСОБА_5 мала виключно професійний характер, що відповідає положенням Закону №1402-VIII, за якими голова суду наділений представницькими функціями.

3. Виключення квартир з числа службових здійснено у повній відповідності з нормами постанов Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 р. №37 та 11 грудня 1984 р. № 470 на підставі клопотань, поданих позивачем до районних у місті Києві державних адміністрацій на виконання рішення зборів суддів Окружного адміністративного суду міста Києва та постанови Київського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2013 р. у справі № 810/6507/13-а (далі - постанова від 12 грудня 2013 р.). При цьому зазначена адміністративна справа була розглянута протягом місячного строку, що відповідає вимогам ст. 122 КАС України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) та узгоджується зі статистичними даними по строкам розгляду справ названим судом у 2013 р., розміщеними на веб-порталі «Судова влада».

4. Розмір отриманого позивачем доходу, а також доходу колишньої дружини до 12 травня 2015 р. був достатнім для купівлі рухомого майна та здійснення подорожей, про які зазначено у висновку ГРД; правомірність отримання доходу була підтверджена уповноваженим на це органом - Державною фіскальною службою України - шляхом складення відповідного висновку згідно із Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 14 жовтня 2014 р. № 1700-VII.

5. Посилання на фіктивний характер розлучення не підтверджується жодними доказами та є припущенням, оскільки спільні закордонні поїздки позивача з колишньою дружиною пов'язані лише дружніми стосунками, що не може свідчити про існування зв'язку на побутовому рівні. Крім того, придбання колишньою дружиною нерухомого майна у матері позивача також не свідчить про фіктивний характер розірвання шлюбу, оскільки пояснюється гарними стосунками між особами після розлучення подружжя та обґрунтовується достатнім розміром отриманого ОСОБА_7 (колишньою дружиною позивача) доходу.

6. Зазначення в електронній декларації наявних у власності позивача ікон загальним описом «ікони» без відображення інформації про окрему вартість кожної з них пояснюється тим, що вказане цінне рухоме майно було не придбано позивачем, а отримано ним як подарунок від близьких осіб, у зв'язку з чим відсутня інформація про те, що ці ікони не становлять єдину колекцію; інформація про вартість автомобіля не була відображена позивачем внаслідок відсутності підтверджуючих документів. При цьому, позивач зауважує, що здійснення перевірки достовірності інформації, відображеної в електронній декларації, належить до повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - НАЗК), а не ГРД.

7. Нагородження позивача у 2014 р. відзнакою Міністерства внутрішніх справ України «Вогнепальна зброя» було здійснено згідно з Положенням про відомчі заохочувальні відзнаки цього міністерства «Вогнепальна зброя» та «Холодна зброя», затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) від 7 травня 2010 р. № 165, відповідно до якого підбір кандидатів на отримання відзнаки здійснювався названим міністерством самостійно, тобто без будь-якої участі позивача.

8. Відповідь на запит Громадської організації (далі - ГО) «ВО «Автомайдан» про отримання публічної інформації щодо підстав приватизації суддею Окружного адміністративного суду міста Києва Абловим Є.В. службової квартири містила не погрозу кримінальною відповідальністю, а роз'яснення змісту ст. 182 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Крім того, 20 квітня 2017 р. позивач подав до Комісії пояснення щодо правомочності Висновку ГРД (т. 1 а.с. 168-177).

Зокрема, в цих поясненнях позивач виклав позицію щодо протиправності Висновку з огляду на такі обставини:

1. Наявність у протоколі зборів ГРД від 12 квітня 2017 р. інформації про заявлення самовідводу членом ГРД ОСОБА_8, проте з відеозапису засідання ГДР від цієї дати вбачається, що самовідвід ним не заявлявся.

2. Невідповідність члена ГРД ОСОБА_9, яка у складі колегії № 2 здійснювала аналіз інформації щодо позивача, вимогам політичної нейтральності та її упереджене ставлення до позивача, що мало бути підставою для заявлення самовідводу та чого зроблено не було.

3. Члени ГРД ОСОБА_10 та ОСОБА_11, хоча і заявили самовідвід під час голосування про затвердження висновку щодо позивача, фактично брали участь у розгляді цього питання, що є порушенням вимог ст. 87 Закону № 1402-VIII.

Суд також встановив, що 11 липня 2017 р. ГРД затвердила Рішення (т. 3 а.с. 107-113).

Як убачається з тексту цього Рішення, ГРД, після здійснення аналізу пояснень позивача на співбесіді у Комісії, просила Комісію взяти до уваги таку інформацію:

1. Факт незадекларованого проживання позивача в будинку у с. Віта Поштова Київської області спільно з колишньою дружиною, що підтверджується листом Національного антикорупційного бюро України від 16 червня 2017 р. № 041-204/21005 з викладеними у ньому даними досудового розслідування.

2. Неетичні висловлювання позивача, розміщені у виданні «Закон і Бізнес», стосовно судді Богдана С., що не сумісно з вимогами ст. 12 Кодексу суддівської етики, затвердженого ХІ черговим з'їздом суддів України 22 лютого 2013 р. (далі - Кодекс суддівської етики)

3. Незабезпечення позивачем присутності представника у судовому засіданні під час розгляду Київським окружним адміністративним судом справи №810/6507/13-а, ненадання заперечень у цій справі та незабезпечення оскарження судового рішення, що призвело до виведення з комунальної власності 5-и службових квартир та безпідставного збагачення суддів.

4. Невідповідність зареєстрованого місця проживання позивача у квартирі по вул. Шепелєва у м. Києві фактичним обставинам, а також створення штучних умов для отримання цієї квартири як суддею, приватизація квартири на родичів позивача з метою подальшого відчуження за договором купівлі-продажу, що не узгоджується з положеннями ст. 2 Кодексу суддівської етики.

5. Факт придбання матір'ю позивача у 2008 р. 6-ти земельних ділянок і будинку, а також факт придбання колишнім тестем позивача у 2016 р. автомобіля Audi Q7, 2016 року випуску.

Незгода позивача з Висновком та Рішенням стала підставою для звернення до суду з даним адміністративним позовом (т. 1 а.с. 4-32).

Зокрема, підстави заявленого позову аналогічні обставинам, викладеним позивачем у вищезазначених поясненнях, поданих ним 20 квітня 2017 р. до Комісії (т. 1 а.с. 168-177, 178-190).

Вирішуючи питання поширення юрисдикції адміністративного суду на спір за участю ГРД, судом враховано таке.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 2 КАС України (в редакції, чинній на час звернення до суду) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 17 КАС України (в редакції, чинній на час звернення до суду) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України (в редакції, чинній на час звернення до суду) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до вимог п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (в редакції, чинній на дату звернення до суду) суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Положення аналогічного змісту містить нова редакція КАС України, чинного з 15 грудня 2017 р., а саме, п. 4 ч. 1 ст. 4 КАС України.

Крім того, згідно з п. 3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2015 р. № 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.

Спори, на які поширена юрисдикція адміністративних судів, перелічені у ст. 19 КАС України.

Визначення публічно-правового спору наведене у п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України.

Правовий статус та завдання ГРД визначені у ст. 87 Закону № 1402-VIII.

Відповідно до вимог ч. 1 цієї статті ГРД утворюється з метою сприяння Комісії у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання.

За змістом ч. 6 цієї статті ГРД надає, за наявності відповідних підстав, Комісії висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє.

Крім того, згідно з вимогами абз. 2 ч. 1 ст. 88 Закону № 1402-VIII, якщо ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Комісія може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.

Як убачається з ч. 1 ст. 85 цього Закону, кваліфікаційне оцінювання включає такі етапи: 1) складення іспиту; 2) дослідження досьє та проведення співбесіди.

Згідно з вимогами п. 16 ч. 4 ст. 85 Закону № 1402-VIII суддівське досьє, з-поміж іншого, має містити висновок ГРД (у разі його наявності).

Отже, Закон № 1402-VIII покладає на ГРД функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями, тобто відповідач фактично приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар'єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями, а тому є іншим суб'єктом при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства і, як наслідок, - суб'єктом владних повноважень.

Аналогічна правова позиція щодо здійснення ГРД владних управлінських функцій викладена в постановах Харківського апеляційного адміністративного суду від 6 березня 2018 р. у справі № 816/2307/17 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 72605240), Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2018 р. у справі № 802/1831/17 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 72449719) та Окружного адміністративного суду м. Києва у справах № 826/7186/17 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 70793192), № 826/8530/17 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 71055630).

Крім того, суд вважає, що даний спір стосується проходження позивачем публічної служби.

Так, за визначенням п. 15 ч. 1 ст. 3 КАС України (в редакції, чинній на час звернення до суду) публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Аналогічне визначення міститься у п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи).

Як свідчать обставини справи, на дату складення оскаржуваного Висновку позивач обіймав посаду голови Окружного адміністративного суду міста Києва.

Враховуючи, що складання та надання висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики є здійсненням владних управлінських функцій та стосується проходження позивачем публічної служби, даний спір є публічно-правовими та підлягає розгляду за правилами КАС України.

Оскаржуваний Висновок є різновидом акта індивідуальної дії, оскільки безпосередньо стосується прав та інтересів позивача, містить твердження про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики і підлягає дослідженню у межах кваліфікаційного оцінювання.

Крім того, Висновок безпосередньо впливає на права та інтереси позивача, створюючи правовідносини, в яких отримати рішення про підтвердження ним здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду він зможе лише у разі, якщо таке рішення буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії, тобто кваліфікованою більшістю, в той час, як рішення щодо інших кандидатів, які не отримали негативного висновку ГРД, ухвалюватиметься відповідно до вимог ч. 3 ст. 101 Закону № 1402-VIII простою більшістю голосів її складу.

До того ж, згідно з вимогами ч. 3 ст. 88 Закону № 1402-VIII, рішення Комісії, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.

Отже, чинне законодавство не надає особі право оскаржити рішення Комісії з підстав його необґрунтованості щодо питань невідповідності учасника конкурсу критеріям доброчесності та професійної етики, у разі обґрунтування рішення відповідним негативним висновком ГРД, оскільки Закон № 1402-VIII допускає можливість оскарження такого рішення Комісії виключно у разі допущення процесуальних (процедурних) порушень.

Водночас ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

17 липня 1997 р. Конвенція ратифікована Законом України № 475/97-ВР, отже, відповідно до вимог ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Крім того, згідно з вимогами ст. 8 Конституції України та ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

При вирішенні справи судом враховано правову позицію ЄСПЛ, який зазначив, що ст. 13 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв'язку зі скаргами, які у розумінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними» (рішення у справі «Кіган проти Сполученого Королівства» (Keegan v. the United Kingdom), заява № 28867/03, п. 40; рішення у справі «Багієва проти України» (Bagiyeva v. Ukraine), заява № 41085/05, п. 57).

До того ж ЄСПЛ у рішенні у справі «Зінченко проти України» (case of Zinchenko v. Ukraine, заява № 63763/11) зазначив, що ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку (п. 108 рішення).

Водночас у п. 110 рішення у справі «Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, заява № 28403/05) ЄСПЛ зазначив, що "для того, щоб відповідати вимогам статті 13 Конвенції, засоби юридичного захисту повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці, зокрема органи державної влади держави-відповідача своїми діями або бездіяльністю не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати їхньому використанню (див. рішення від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), п. 95, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). Іншими словами, для того, щоб бути ефективним, засіб юридичного захисту має бути незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів влади; бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 6 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи забезпечити належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 158, ECHR 2000-ХІ).".

Наведене свідчить, що подання даного адміністративного позову є єдиним можливим способом захисту на національному рівні порушених ГРД прав позивача, а отже, відмова в його прийнятті та розгляді по суті заявлених вимог означатиме порушення його права на ефективний засіб юридичного захисту, що є порушенням вимог як національного законодавства, так і приписів Конвенції та обов'язкової до застосування практики ЄСПЛ.

При цьому, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної, зокрема, в його постанові від 31 травня 2016 р. у справі № 21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Так, Конституційний Суд України в рішенні від 25 грудня 1997 р. №9-зп у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_12, ОСОБА_13 та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст.ст. 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 3 ст. 120, ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) зазначив, що «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Загальною декларацією прав людини 1948 р. передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ст. 13)».

З урахуванням наведеного, суд вважає, що позивач в цьому позові обрав належний та ефективний спосіб захисту його порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваних Висновку та Рішення.

Оцінку правомірності прийнятого відповідачем Висновку, суд надає з урахуванням таких обставин.

Так, згідно з вимогами ч. 6 ст. 87 Закону № 1402-VIII ГРД, зокрема: збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); надає Комісії інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); надає, за наявності відповідних підстав, Комісії висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє.

Правила організації та діяльності ГРД визначені її Регламентом, ст. 2 якого закріплено, що завданням ГРД як інструменту громадськості, що встановлений Законом, є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі. З цією метою ГРД сприяє Комісії у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям.

ГРД та її члени здійснюють свою діяльність на засадах добросовісності, безсторонності, прозорості, рівноправності членів, політичної нейтральності (ст. 2 Регламенту ГРД).

Відповідно до вимог ст. 18 Регламенту ГРД за результатами перевірки та (або) аналізу інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією або зборами за відсутності підстав для прийняття (затвердження висновку) може прийняти рішення про надання Комісії інформації щодо доброчесності та (або) етичності поведінки судді (кандидата на посаду судді), якщо вона може бути важливою для цілей кваліфікаційного оцінювання. У рішенні наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до рішення.

Водночас згідно з вимогами ст. 19 Регламенту ГРД, за результатами аналізу та перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді), Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, якщо визнає:

1) достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або

2) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.

У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку.

Прийнятий колегією ГРД висновок виноситься на збори ГРД для затвердження. ГРД зборами може:

1) затвердити висновок (у тому числі внісши зміни у разі необхідності) і надати його Комісії;

2) скерувати висновок відповідній або іншій колегії ГРД чи окремому члену ГРД для доопрацювання із внесенням на затвердження Ради;

3) прийняти рішення про направлення інформації Комісії без затвердження висновку;

4) відхилити висновок.

Отже, за результатом проведеної перевірки та (або) аналізу отриманої інформації ГРД може прийняти та направити до Комісії або висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, або рішення про направлення (надання) інформації щодо особи.

При цьому, підставою для прийняття висновку є наявність у ГРД або достовірної інформації, або обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики.

Як убачається з п. 169-170 рішення ЄСПЛ від 9 квітня 2013 р. у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), "вислів "згідно із законом" вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права (див., серед інших джерел, рішення від 25 березня 1998 року у справі "Копп проти Швейцарії", п. 55, Reports of Judgments and Decisions 1998-II).

Отже, ця фраза передбачає, inter alia, що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (див. рішення від 24 квітня 2008 року у справі "C. G. та інші проти Болгарії", заява N 1365/07, п. 39). Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі "P. G. та J. H. проти Сполученого Королівства", заява N 44787/98, п. 46, ECHR 2001-IX)".

Згідно з вимогами п. 49 рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2006 р. у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.

Водночас суд зазначає, що визначення поняття «доброчесність» відсутнє у національному законодавстві України.

Натомість відповідно до вимог п. 11 Глави 3 Положення № 143/зп-16 відповідність кандидата на посаду судді критерію доброчесності оцінюється (встановлюється) за такими показниками:

11.1. Достовірність відомостей, зазначених кандидатом на посаду судді у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, декларації про доходи від професійної діяльності для самозайнятої особи, фізичної особи-підприємця.

11.2. Достовірність відомостей, зазначених кандидатом на посаду судді у декларації родинних зв'язків та декларації доброчесності, а також інших документах, поданих кандидатом.

11.3. Наявність інформації про вчинення кандидатом на посаду судді проступків або правопорушень, які свідчать про його недоброчесність, а також фактів притягнення його до відповідальності.

11.4. Наявність незабезпечених зобов'язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя.

11.5. Відповідність витрат і майна кандидата на посаду судді та членів його сім'ї, а також близьких осіб задекларованим доходам.

11.6. Дотримання кандидатом на посаду судді законодавства, що регулює його професійну діяльність.

11.7. Надання адвокатом (патентним повіреним) правової допомоги з питань, які відповідають рівню його компетенції.

11.8. Чесність і сумлінність при здійсненні професійної діяльності.

11.9. Інші дані, які можуть вказувати про відповідність кандидата на посаду судді критерію доброчесності.

Ці показники оцінюються за результатами співбесіди та дослідження інформації, яка міститься у досьє кандидата на посаду судді, зокрема:

1) інформації та документів, наданих кандидатом на посаду судді, та будь-якої іншої інформації, яка міститься у досьє кандидата на посаду судді;

2) інформації, наданої центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику, органом державного фінансового контролю в Україні, іншими органами державної влади, установами та організаціями;

3) декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

4) декларації родинних зв'язків та декларації доброчесності кандидата на посаду судді;

5) результатів повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (у разі її проведення);

6) висновку ГРД (за наявності);

7) іншої інформації, що включена до досьє кандидата на посаду судді.

Відповідність кандидата на посаду судді критерію професійної етики згідно з вимогами п. 10 Глави 3 Положення № 143/зп-16, оцінюється (встановлюється) за такими показниками:

10.1. Відповідність витрат і майна кандидата на посаду судді та членів його сім'ї, а також близьких осіб задекларованим доходам.

10.2. Відповідність кандидата на посаду судді вимогам законодавства у сфері запобігання корупції.

10.3. Для науковців:

10.3.1. Дотримання норм та принципів, що визначають моральну поведінку вченого, його відповідальність перед суспільством, а також дотримання норм та принципів Етичного кодексу ученого України.

10.4. Для адвокатів:

10.4.1. Дотримання принципів та засад здійснення адвокатської діяльності щодо високих етичних стандартів поведінки та дотримання адвокатами особливих деонтологічних вимог і правил, визначених Правилами адвокатської етики.

10.5. Наявність фактів притягнення кандидата на посаду судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про неетичність його поведінки.

10.6. Інша інформація, що міститься у досьє кандидата на посаду судді.

Ці показники оцінюються за результатами дослідження інформації, яка міститься у досьє кандидата на посаду судді, та співбесіди.

Таким чином, оскільки відповідно до ст. 87 Закону № 1402-VIII ГРД утворюється з метою сприяння Комісії у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання, суд вважає, що при прийнятті будь-якого з передбачених ст.ст. 18, 19 Регламенту ГРД рішень відповідач має враховувати саме показники, визначені п. 10, 11 Глави 3 Положення № 143/зп-1.

Судом встановлено, що однією з підстав для прийняття відповідачем оскаржуваного Висновку є репутація позивача як особи, пов'язаної з різними політичними колами, про що свідчить: колишня робота позивача на посаді помічника народного депутата ОСОБА_3; зафіксована журналістським розслідуванням зустріч позивача з народним депутатом ОСОБА_5; нагородження позивача заохочувальною відзнакою МВС України «Вогнепальна зброя».

Натомість суд вважає, що Висновок ГРД про невідповідність позивача як кандидата на посаду судді Верховного Суду вимогам політичної нейтральності має бути заснований на достовірній інформації або доведений поза розумним сумнівом. При цьому розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 77 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, під час розгляду справи відповідач не довів, що факт колишньої роботи позивача на посаді помічника народного депутата ОСОБА_3 впливає на його політичну неупередженість та не роз'яснив, яким чином репутація цього політика та його роль у незаконному звільненні судді Верховного Суду України, констатованому ЄСПЛ у рішенні «Олександр Волков проти України», може свідчити про особисті якості позивача.

Відповідно до вимог ч. І Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною Законом від 14 вересня 2006 р. № 137-V, сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так i міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися, зокрема, такі права та принципи:

- кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає.

При цьому, згідно з вимогами ст. Е ч. V цієї хартії, здійснення передбачених нею прав забезпечується без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, стану здоров'я, належності до національної меншини, народження або інших обставин.

Крім того, як убачається зі ст. 14 Конвенції, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

На підставі цього, суд вважає, що посилаючись на обґрунтування Висновку про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики на репутацію колишнього безпосереднього керівника позивача, ГРД допустила дискримінаційне ставлення до позивача за ознакою обставин його колишньої професійної діяльності.

До того ж посилання відповідача у спірному Висновку на дані програми журналістських розслідувань «Схеми: корупція в деталях» від 16 травня 2016 р. про зустріч позивача з народним депутатом України від «Блоку Петра Порошенка» ОСОБА_5, суд оцінює з урахуванням положення ст. 21 Регламенту ГРД, яка регулює порядок перевірки та аналізу інформації.

Так, вказаною нормою закріплено, що перевірка інформації про суддю (кандидатів на посаду судді) проводиться з метою оцінки її достовірності. Така оцінка здійснюється відповідно до внутрішнього переконання члена Ради.

З метою перевірки інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член ГРД:

1) з'ясовує і оцінює надійність джерела інформації;

2) порівнює інформацію з різних джерел;

3) робить необхідні запити на доступ до публічної інформації;

4) звертається за консультаціями до осіб, які можуть надати експертну допомогу;

5) звертається за додатковою інформацією до очевидців;

6) здійснює інші дії відповідно до рекомендованого алгоритму збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), а також інші дії, які вважає необхідними.

Аналіз інформації про суддю (кандидатів на посаду судді) проводиться з метою визначення ревалентності інформації для цілей кваліфікаційного оцінювання та підготовки проекту рішення або висновку ГРД щодо судді (кандидата на посаду судді).

Під час аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член ГРД, зокрема:

1) оцінює інформацію під кутом зору критеріїв доброчесності та професійної етики;

2) відкидає інформацію, яка є вочевидь недостовірною, або якщо її джерела не викликають довіру;

3) визначає зміст проекту рішення або висновку.

У п.п. 41, 42 рішення у справі «Українська Прес-Група» проти України» (заява № 72713/01) ЄСПЛ зазначив, що у своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється ст. 10 Конвенції.

Однак, навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя.

Зі змісту спірного Рішення відповідача вбачається, що журналістським розслідуванням був зафіксований лише факт зустрічі позивача з народним депутатом ОСОБА_5 та зроблено припущення, що ця зустріч була пов'язана з розглядом в Окружному адміністративному суді міста Києва резонансних справ. Таким чином, відповідач не врахував, що зустріч позивача з народним депутатом є фактом, у той час як мета цієї зустрічі мала бути кваліфікована як оціночне судження журналіста, а отже, саме по собі не може свідчить про політичну прихильність позивача.

Водночас суд вважає обґрунтованими посилання позивача на положення Закону № 1402-VIII, зокрема ст. 24, яка визначає, що голова місцевого суду представляє суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, у зв'язку з чим мета зустрічі позивача з ОСОБА_5 могла бути пов'язаною з виконанням позивачем своїх представницьких функцій.

Суд вважає, що відповідач, всупереч положенням Регламенту ГРД, при підготовці Висновку у цій частині не оцінив надійність джерела інформації та не здійснив її належну перевірку.

Крім того, суд вважає непереконливими викладені відповідачем у спірному Висновку твердження про те, що факт нагородження позивача відповідно до наказу Міністра внутрішніх справ України від 11 червня 2014 р. № 90108 пістолетом «Форт 17» калібру 9 мм породжує обґрунтовані сумніви щодо майбутньої неупередженості та політичної нейтральності.

Станом на 11 червня 2014 р. порядок нагородження відомчими заохочувальними відзнаками МВС України «Вогнепальна зброя» та «Холодна зброя» був визначений Положенням про відомчі заохочувальні відзнаки МВС України «Вогнепальна зброя» та «Холодна зброя», затвердженим наказом МВС України від 7 травня 2010 р. № 165 (далі - Положення про відомчі заохочувальні відзнаки).

Відповідно до вимог п. 1.2 Положення про відомчі заохочувальні відзнаки відзнаками нагороджуються особи начальницького складу органів внутрішніх справ, військовослужбовці внутрішніх військ, державні службовці, особи інших міністерств та відомств, які мають офіцерське або спеціальне звання, інші громадяни України за сумлінну службу, особливі заслуги в боротьбі зі злочинністю, охороні громадського порядку, захисті конституційних прав та свобод людини і громадянина, за бездоганну багаторічну службу, зразкове виконання військового, службового та громадського обов'язку, виявлені при цьому честь і доблесть.

Згідно з вимогами п.п. 2.1, 2.2 цього Положення висунення кандидатур до нагородження відзнаками здійснюється гласно у структурному підрозділі центрального апарату Міністерства, підрозділі, установі органів внутрішніх справ, за результатами чого готується клопотання про нагородження начальнику (керівнику) відповідного підрозділу, установи чи органу.

У клопотанні про нагородження зазначаються конкретні заслуги особи, що стали підставою для порушення клопотання.

Таким чином, для належного з'ясування обставин нагородження позивача відомчою заохочувальною відзнакою МВС України «Вогнепальна зброя», ГРД необхідно було направити до центрального апарату цього Міністерства запит на отримання публічної інформації, як того вимагає ст. 21 Регламенту ГРД, чого зроблено не було.

Отже, твердження відповідача про те, що сам по собі факт нагородження позивача заохочувальною відзнакою може впливати на його майбутню неупередженість та політичну нейтральність засновано на припущенні та не може бути покладено в основу спірного Висновку.

Стосовно тверджень відповідача про очевидну невідповідність між майновим станом та стилем життя позивача і його офіційними доходами суд зазначає таке.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Водночас ч.2 ст.74 КАС України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з вимогами п. 8 ч. 1 ст. 11 Закону України від 14 жовтня 2014 р. № 1700-VII «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VII) здійснення в порядку, визначеному цим Законом, контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зберігання та оприлюднення таких декларацій, проведення моніторингу способу життя осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, віднесено до повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 50 цього Закону повна перевірка декларації полягає у з'ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення і може здійснюватися у період здійснення суб'єктом декларування діяльності, пов'язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також протягом трьох років після припинення такої діяльності.

Так, НАЗК проводить перевірку декларації на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, із засобів масової інформації та інших джерел, про можливе відображення у декларації недостовірних відомостей.

Як убачається з ст. 51 Закону № 1700-VII, НАЗК здійснює вибірковий моніторинг способу життя суб'єктів декларування з метою встановлення відповідності їх рівня життя наявним у них та членів їх сім'ї майну і одержаним ними доходам згідно з декларацією особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що подається відповідно до цього Закону.

Моніторинг способу життя суб'єктів декларування здійснюється НАЗК на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, а також із засобів масової інформації та інших відкритих джерел інформації, яка містить відомості про невідповідність рівня життя суб'єктів декларування задекларованим ними майну і доходам.

Встановлення невідповідності рівня життя суб'єкта декларування задекларованим ним майну і доходам є підставою для здійснення повної перевірки його декларації. У разі встановлення невідповідності рівня життя НАЗК надається можливість суб'єкту декларування протягом десяти робочих днів надати письмове пояснення за таким фактом.

У разі виявлення за результатами моніторингу способу життя ознак корупційного правопорушення або правопорушення, пов'язаного з корупцією, НАЗК інформує про них спеціально уповноважені суб'єкти у сфері протидії корупції.

Отже, виявлення відповідачем за результатом здійснення аналізу декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ознак можливого відображення у декларації недостовірних відомостей та ознак можливого незаконного збагачення, не є підставою для висновку про невідповідність особи критеріям доброчесності та професійної етики, оскільки відповідні обставини мають бути перевірені уповноваженим на це органом та підтверджені допустимими доказами.

При вирішенні справи судом враховано правову позицію, викладену у рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 квітня 2018 р. в адміністративній справі № 814/886/17 (адміністративне провадження №К/9901/505/17), згідно з якою здійснення контролю та перевірки декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зокрема, щодо достовірності повноти відомостей, зазначених суб'єктом декларування у декларації, належить до виключної компетенції НАЗК.

При вирішенні справи судом також враховано наявність двох рішень НАЗК, зокрема, від 9 лютого 2018 р.:

- № 199 «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік, поданої ОСОБА_1, головою суду, суддею Окружного адміністративного суду міста Києва» (далі - рішення НАЗК № 199) (т.3 а.с.211-218);

- № 200 «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік, поданої ОСОБА_1, Головою суду, суддею Окружного адміністративного суду міста Києва» (далі - рішення НАЗК № 200) (т. 3 а.с. 219-226).

Так, згідно з рішенням НАЗК № 199 за результатом проведення повної перевірки декларації позивача встановлено недотримання суб'єктом декларування вимог п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 46 Закону № 1700-VII (помилкове зазначення в інформації про склад сім'ї позивача даних про його сина та доньку, які фактично проживають з матір'ю; не зазначення назви вулиці, на якій розташований належний позивачеві об'єкт нерухомого майна).

Зокрема, НАЗК встановлено, що:

- точність оцінки задекларований майна та активів відповідає даним, отриманим з наявних джерел;

- ознак правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 172-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення (порушення вимог фінансового контролю) та ст. 366-1 КК України (декларування недостовірної інформації), не виявлено;

- ознак правопорушення, передбаченого ст. 368-2 КК України (незаконне збагачення), не виявлено.

Аналогічні обставини були встановлені НАЗК за результатом проведення повної перевірки декларації позивача за 2016 р., що підтверджується відповідним рішенням № 200 (т.3 а.с.219-226).

Таким чином, твердження відповідача про очевидну невідповідність між майновим станом та стилем життя позивача і його офіційними доходами носять характер припущень, а отже, не можуть бути покладені в основу оскаржуваного Висновку.

За наведених обставин суд вважає безпідставними посилання, викладені відповідачем у Висновку, щодо некоректного заповнення позивачем декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 р. (відсутність інформації про вартість придбаного у 2008 р. автомобіля; незазначення окремої інформації про кожну ікону) як на обставину, що може викликати обґрунтований сумнів відповідності позивача критерію доброчесності чи професійної етики.

Крім того, непереконливими є і посилання відповідача на фіктивний характер розлучення позивача з дружиною, яке мало місце у 2015 р.

Твердження ГРД про фіктивний характер розірвання шлюбу було включено до Висновку з посиланням на матеріали журналістського розслідування, без урахування належності цієї інформації до оціночних суджень.

При цьому, посилання ГРД на спільні подорожі позивача з колишньою дружиною після розірвання шлюбу не можуть бути розцінені як безумовний доказ фіктивного характеру розлучення, враховуючи відсутність у Висновку інформації щодо джерел походження даних, та приймаючи до уваги твердження позивача про його дружні стосунки з колишньою дружиною.

При вирішенні справи судом враховано, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 108 Сімейного кодексу України за заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу, здійснене відповідно до положень ст. 106 цього Кодексу, може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім'єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини.

Отже, допустимим доказом фіктивного характеру розірвання шлюбу між подружжям є відповідне судове рішення, яке в порядку, визначеному вимогами ст.ст. 74, 77 КАС України, відповідач суду не надав.

Стосовно викладених у Висновку тверджень щодо: неправомірності відмови позивача у доступі до публічної інформації; підстав та обставин отримання ним службової квартири; наявності у відповіді погрози кримінальною відповідальністю, судом встановлено таке.

У відповідь на запит голови ГО «ВО «Автомайдан» ОСОБА_4 щодо підстав приватизації суддею Окружного адміністративного суду міста Києва Абловим Є.В. квартири, рішення щодо включення цієї квартири до числа службових, надання копій рішення про приватизацію, постановку на чергу тощо 14 березня 2017 р. позивач, як голова цього суду, підписав лист № 02.2-22/283/17 (т.1 а.с.166-167).

У цьому листі позивач, з посиланням на норми Закону України від 13 січня 2011 р. № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації», повідомив заявника про направлення запиту за належністю - до Печерської районної в місті Києві державної адміністрації для надання відповіді.

Крім того, позивач у листі процитував зміст ч. 1 ст. 182 КК України та повідомив про можливу кваліфікацію компетентними органами запиту «в якості вчинення дій, спрямованих на порушення недоторканості приватного життя особи» (т. 1 а.с. 167).

Доказів оскарження у судовому порядку дій позивача, як розпорядника публічної інформації, відповідачем надано не було.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 214 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Як убачається з ч. 1 ст. 216 КПК України, слідчі органів Національної поліції здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, крім тих, які віднесені до підслідності інших органів досудового розслідування.

Отже, вирішення питання про наявність чи відсутність підстав для початку досудового розслідування кримінального правопорушення, склад якого визначений ст. 182 КК України, віднесено до повноважень слідчих органів Національної поліції, не залежить від волі позивача, а отже, роз'яснення змісту статті КК України не може бути розцінено як погрозу кримінальною відповідальністю та свідчити про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики.

Суд також критично оцінює викладені у Висновку твердження відповідача про сприяння позивачем в отриманні та подальшій приватизації суддями Окружного адміністративного суду міста Києва 5-ти службових квартир з огляду на таке.

Київський окружний адміністративний суд постановою від 12 грудня 2013 р. (справа № 810/6507/13-а) зобов'язав голову Окружного адміністративного суду міста Києва на підставі Положення про надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 р. №37, звернутися до районних у місті Києві державних адміністрацій про виключення жилих приміщень з числа службових та надання цих квартир позивачам (суддям Окружного адміністративного суду міста Києва) у постійне користування відповідно до порядку, встановленому ст.ст. 31-60 глави 1 розділу 2 Житлового кодексу Української РСР.

Зазначене судове рішення не було оскаржено в апеляційному порядку, у зв'язку з чим набрало законної сили.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 124 Конституції України (в редакції, чинній на дату набрання законної сили постановою від 12 грудня 2013 р.) судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 129 Конституції України (в редакції, чинній на дату набрання законної сили постановою від 12 грудня 2013 р.) обов'язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.

Як убачається зі ст. 12 КАС України (в редакції, чинній на дату набрання законної сили постановою від 12 грудня 2013 р.), судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.

Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України.

Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, становить склад злочину, встановленого ст. 382 КК України.

Верховний Суд України у п. 10 постанови Пленуму від 13 червня 2007 р. № 8 «Про незалежність судової влади» зазначив, що відповідно до вимог ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені.

Зазначений підхід повністю узгоджується з міжнародними стандартами.

Принципом І (2) (а)(і) Рекомендації № R (94)12 Комітету Міністрів Ради Європи для держав-членів щодо незалежності, ефективності та ролі суддів передбачено, що рішення суддів не повинні підлягати перегляду в будь-який спосіб, крім апеляційного оскарження відповідно до законодавства.

Згідно з вимогами п. 1 Розділу ІІ Рекомендацій від 9 вересня 2003 р. № Rec (2003) 16 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Про виконання адміністративних рішень і судових рішень в області адміністративного права» держави-члени повинні забезпечити, щоб адміністративні органи виконували судові рішення в розумний термін. Щоб повністю виконувати судові рішення, адміністративні органи повинні вживати всіх необхідних заходів відповідно до законодавства.

Держави-члени повинні забезпечити, щоб адміністративні органи несли відповідальність у разі відмови виконати або недбалого виконання судових рішень. Державні службовці, відповідальні за виконання судових рішень, також можуть залучатися до дисциплінарної, цивільної або кримінальної відповідальності у разі невиконання даних рішень.

У рішенні від 19 березня 1997 р. у справі «Горнсбі проти Греції» [(Hornsby v. Greece), заява № 18357/91, п. 40] ЄСПЛ зазначив, що "відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду (див. рішення у справі "Філіс проти Греції" (Philis v. Greece) (N 1) від 27 серпня 1991 року, серія А, N 209, с. 20, п. 59). Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію ( 995_690 ) (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року ( 980_086 ), серія А, N 18, с. 16 - 18, п. 34 - 36). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду". До того ж Суд уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. останні рішення у справах "Ді Педе проти Італії" (Di Pede v. Italy) та "Заппія проти Італії" (Zappia v. Italy) від 26 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, c. 1383 - 1384, п. 20 - 24 та с. 1410 - 1411, п. 16 - 20 відповідно)".

У рішенні ЄСПЛ від 9 січня 2013 р у справі «Олександр Волков проти України». зазначається, що рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження (п. 80).

Наведене свідчить, що ГРД не наділена повноваженнями оцінювати законність та обґрунтованість судового рішення та робити висновок, який не підтверджено жодним належним та допустимим доказом.

Вчинення позивачем, як головою Окружного адміністративного суду міста Києва, дій, скерованих на виключення жилих приміщень з числа службових, було пов'язано безпосередньо з виконанням судового рішення, яке набрало законної сили, у зв'язку з чим не можуть свідчити про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики.

Крім того, згідно з вимогами п. 48 висновку Консультативної ради європейських суддів (надалі - КРЕС) № 17 (2014) про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади, процес індивідуального оцінювання для кар'єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому.

До того ж п. 30 висновку КРЕС № 18 (2015) передбачено, що оцінюванням не варто зловживати, наприклад, для вчинення політичного тиску на суддів чи піддавання сумніву окремих рішень.

Згідно з вимогами ст. 22 Регламенту ГРД її член, за результатами перевірки, аналізу інформації готує проект рішення або висновку.

Такий проект висновку повинен містити:

1) найменування ГРД;

2) повне ім'я судді (кандидата на посаду судді), щодо якого надається висновок, місце його роботи;

3) лаконічне і систематизоване викладення інформації, яка свідчить про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та (або) професійної етики або викликає обґрунтований сумнів щодо відповідності цим критеріям, у разі необхідності з посиланням на додатки;

4) мотиви для ухвалення висновку;

5) висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності.

Із системного аналізу ст. 87 Закону № 1402-VIII, ст.ст. 19, 21, 22 Регламенту ГРД вбачається, що висновок ГРД має відповідати вимогам вмотивованості, тобто містити виключно достовірну та підтверджену інформацію, що свідчить про підстави для винесення ГРД висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та (або) професійної етики або може викликати обґрунтований сумнів щодо відповідності цим критеріям.

Згідно з вимогами п. 39 висновку КРЄС № 17 (2014) про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади, згідно з яким, джерела інформації, які використовуються в процесі оцінювання, мають бути надійними. Особливо це стосується інформації, на якій ґрунтуються незадовільні результати оцінювання. Також важливо, щоб оцінювання ґрунтувалося на достатній кількості доказів.

На виконання вимог ст. 90 КАС України суд здійснив оцінку доказів, які є у справі, а також фактичних обставин справи та встановив, що обставини, викладені у Висновку, не були належним чином перевірені ГРД та носять характер припущень.

Водночас суд врахував, що необхідною та достатньою передумовою для прийняття відповідачем висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності є отримання ним достовірної інформації, яка є достатньою для такого висновку, або наявність обґрунтованого сумніву щодо доброчесності та професійної етики особи, що має ґрунтуватись на чітких, формалізованих та об'єктивних критеріях такого визнання (оцінювання) та повинно підтверджуватися достатньою достовірною інформацією.

Наявність такої передумови під час розгляду цієї справи суд не встановив та відповідач не довів.

За таких обставин суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування Висновку.

Щодо правомірності прийнятого та затвердженого ГРД Рішення, суд зазначає таке.

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 87 Закону № 1402-VIII ГРД, з-поміж іншого:

- надає Комісії інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді);

- надає, за наявності відповідних підстав, Комісії висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 18 Регламенту ГРД за результатами перевірки та (або) аналізу інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією або зборами за відсутності підстав для прийняття (затвердження висновку) може прийняти рішення про надання Комісії інформації щодо доброчесності та (або) етичності поведінки судді (кандидата на посаду судді), якщо вона може бути важливою для цілей кваліфікаційного оцінювання.

Отже, прийняття (затвердження) ГРД Висновку та прийняття Рішення є різними взаємовиключними формами волевиявлення, які не можуть застосовуватися відповідачем одночасно, оскільки рішення про надання інформації приймається виключно у разі відсутності підстав для прийняття (затвердження) висновку.

У даному конкретному випадку повноваження ГРД на участь у процедурі кваліфікаційного оцінювання позивача як кандидата на посаду судді Верховного Суду були вичерпані шляхом прийняття та затвердження Висновку. При цьому, Законом № 1402-VIII або Регламентом ГРД не передбачені повноваження відповідача на доповнення раніше прийнятого та затвердженого висновку після його розгляду Комісією та обговорення викладених в ньому фактів на співбесіді з кандидатом.

Крім того, суд зазначає, що твердження про порушення позивачем порядку декларування майна та витрат, а також щодо його безпосередньої участь у процедурі приватизації суддями Окружного адміністративного суду міста Києва службових квартир, спростовуються наведеними вище обставинами протиправності Висновку.

До того ж щодо викладеного у Рішенні твердження відповідача про порушення позивачем положень ст. 12 Кодексу суддівської етики у виді критичних висловлювань на адресу судді Богдана С., оприлюднених у виданні «Закон і Бізнес», суд зазначає таке.

Відповідно до вимог ст. 12 Кодексу суддівської етики суддя не може робити публічних заяв, коментувати в засобах масової інформації справи, які перебувають у провадженні суду, та піддавати сумніву судові рішення, що набрали законної сили. Суддя не має права розголошувати інформацію, що стала йому відома у зв'язку з розглядом справи.

Водночас згідно з коментарем до Кодексу суддівської етики, затвердженим рішенням Ради суддів України від 4 лютого 2016 р. № 1, потрібно відмежовувати поняття публічних коментарів, що стосуються суті справ або питань, які знаходяться в провадженні судді, від інших питань.

Так, заборона не може стосуватися виступів суддів-спікерів, а також публічних заяв, зроблених суддею під час виконання своїх професійних обов'язків під час офіційних виступів при розгляді конкретної справи, при поясненні руху провадження тощо.

Крім того, суддя, суддя-спікер має право робити публічні заяви або давати коментарі щодо окремих процедур та діяльності суду в цілому з метою інформування громадськості.

Для правильного тлумачення положень цієї статті необхідно мати чітку уяву щодо значення термінів «коментар» та «публічні заяви», а також відмінності між ними.

Так, публічні заяви - це офіційні висловлювання, повідомлення, зроблені в усній чи письмовій формі з викладенням точки зору з конкретного питання.

Під коментуванням справ слід розуміти тлумачення суддею тих чи інших фактів, які стосуються справи та щодо яких суддя надає коментарі, його зауваження, висловлювання власних поглядів по справі (такі коментарі повинні в повному обсязі відповідати мотивувальній частині судового рішення, не змінювати її).

Справи, які перебувають у провадженні суду - це справи, які надійшли на розгляд суду і по яким суд ще не ухвалив судове рішення.

Крім того, ст. 12 цього Кодексу, окрім іншого, містить заборону піддавати сумніву судові рішення, що набрали законної сили, адже вказані дії підривають довіру до судової влади в цілому і до окремих суддів. Оскільки рішення суду, які набрали законної сили, є обов'язковими для виконання, то піддавати такі рішення сумніву означає - підривати авторитет судової системи в цілому. Суддя може коментувати рішення суду з точки зору застосування права та висловлювати свої власні погляди на процесуальні дії судді лише під час зайняття викладацькою або творчою діяльністю, не допускаючи при цьому дій, які можуть призвести до шкоди авторитету судової системи в цілому (такі коментарі повинні в повному обсязі відповідати мотивувальній частині судового рішення, не змінювати).

Отже, ГРД, стверджуючи про невідповідність висловлювань позивача, розміщених у виданні «Закон і Бізнес», положенням ст. 12 Кодексу суддівської етики, не зазначила, яку саме справу, що перебувала у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва, коментував позивач, або яким чином піддавав сумніву судове рішення, враховуючи, що рішення судді Богдана С. про надання дозволу на обшук в приміщенні Окружного адміністративного суду міста Києва фактично було виконано.

Стосовно викладених у Рішенні тверджень ГРД про порушення позивачем положень ст. 2 Кодексу суддівської етики у вигляді отримання службової квартири та подальшої її приватизації, суд зазначає таке.

Відповідно до вимог ст. 2 Кодексу суддівської етики суддя має уникати будь-якого незаконного впливу на його діяльність, пов'язану зі здійсненням правосуддя, та бути незалежним від своїх колег у процесі прийняття рішень. Він не має права використовувати своє посадове становище в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб та не повинен дозволяти цього іншим.

Згідно з коментарем до Кодексу суддівської етики у контексті цієї норми поняття «посадове становище» означає як юридичні можливості, пов'язані з колом прав і обов'язків судді у зв'язку із зайняттям ним відповідної посади, так і фактичні можливості, що випливають із авторитету займаної посади.

Тобто, в оскаржуваному Рішенні відповідач не визначив, які юридичні та фактичні можливості були використані позивачем задля отримання та подальшої приватизації службової квартири, враховуючи надані позивачем пояснення, що на той час він не обіймав жодної адміністративної посади у суді.

Таким чином, судом встановлено, що Рішення також засновано на припущеннях, не підтверджено належними та допустимими доказами, прийнято з перевищенням відповідачем наданих йому повноважень, у зв'язку з чим підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

При цьому, суд вважає такими, що не впливає на зміст спірних Висновку та Рішення твердження позивача про підроблення ГРД протоколу зборів Ради від 12 квітня 2017 р. в частині відображеної інформації про самовідвід члена ГРД ОСОБА_8; невідповідність складу ГРД вимогам політичної нейтральності.

Суд також зазначає, що ведення протоколу зборів ГРД передбачено лише внутрішнім документом - Регламентом ГРД, тобто не є законодавчо закріпленою вимогою, а Законом № 1402-VIII не визначено правові наслідки невідповідності члена ГРД вимогам політичної нейтральності.

Крім того, суд не може погодитися і з твердженням позивачем про виконання ГРД функції суду в розумінні ст. 6 Конвенції.

У даному конкретному випадку ГРД не може бути прирівняна до «суду» в розумінні ст. 6 Конвенції, оскільки прийняті та затверджені нею рішення та висновки підлягають обов'язковому розгляду Комісією та можуть бути відхилені кваліфікованою більшістю від її складу. Отже, ГРД не наділена «повною юрисдикцією» та не вправі приймати «обов'язкові рішення, які не можуть бути змінені не судовою владою», що є характерними ознаками органу, який виконує роль «суду» в розумінні ст. 6 Конвенції.

Інші доводи позивача, викладені в позовній заяві, суд визнає такими, що не впливають на юридичну оцінку спірних Висновку та Рішення ГРД.

При вирішенні справи судом також врахована правова позиція, викладена у п. 58 рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України» ( заява N 4909/04).

Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що "згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 р., серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 р.). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 р.)".

Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 травня 2018 р. в адміністративній справі № 800/495/16 (адміністративне провадження № П/9901/284/18) з посиланням на рішення ЄСПЛ у рішенні від 18 липня 2006 р. у справі «Проніна проти України».

Наведене свідчить, що позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування Рішення є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

У даній адміністративній справі судом всебічно та в повному обсязі були досліджені та оцінені в сукупності обставини справи, докази, та аргументи сторін, які впливають на юридичну оцінку Висновку та Рішення ГРД.

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 6, 12, 72, 77, 90, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду Вовка Павла Вячеславовича критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений Громадською радою доброчесності 12 квітня 2017 р.

Визнати протиправним та скасувати рішення про надання інформації на доповнення до висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду Вовка Павла Вячеславовича критеріям доброчесності та професійної етики, затверджене Громадською радою доброчесності 11 липня 2017 р.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Виноградова О.І.