Рішення № 74973135, 13.06.2018, Дружківський міський суд Донецької області

Провадження № 2/229/254/2018

ЄУН 229/270/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2018 року м. Дружківка

Дружківський міський суд Донецької області у складі:

головуючої судді Рагозіної С. О.,

за участю секретаря судового засідання Пантелєєвої Є.О.,

позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

представників відповідача ОСОБА_3,

ОСОБА_4,

ОСОБА_5,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

В позовній заяві, яка надійшла до суду 29 січня 2018 року, позивач зазначила, що з 22 серпня 2017 року вона працювала в Єнакіївському міському відділенні Управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування України в Донецькій області на посаді головного бухгалтера. 29 грудня 2017 року на підставі наказу від 20 грудня 2017 № 1207-к її було звільнено з роботи у зв'язку із скороченням чисельності або штату працівників (п. 1 ч. 40 КЗпІІ України). Вважає звільнення незаконним з наступних підстав. Так, відповідно до ст. 43 Кодексу законів про працю України (надалі КЗпП України) розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи орган), що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником. Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з'явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах строку, визначеного частиною другою цієї статті. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності. Крім того, відповідно до п.3.1 розділу 3 колективного договору, роботодавець зобов’язується інформувати профспілковий комітет у випадках реорганізації або ліквідації установи, через які неминучі вивільнення працівників, не пізніше ніж за три місяця до майбутніх змін. Проте, відповідач грубо порушив вказану норму трудового законодавства, не повідомивши профспілковий комітет про скорочення штату. Відповідно до ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Про те, управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування України в Донецькій області (далі- відповідач) порушив приписи ст. 49-2 КЗпП України, а саме: повідомив позивача про можливе майбутнє звільнення, проте посади, які підпадають під скорочення, на той час визначено не було. Наказ про звільнення позивача з посади датований 20 грудня 2017 року, а відповідно до витягу з протоколу засідання комісії з скорочення працівників № 2 від 14 грудня 2017 року рішення про інформування її про звільнення було прийнято на засіданні комісії 14 грудня 2017 року, тобто перед прийняттям наказу про звільнення, та з порушенням строків встановлених ст. 49-2 КЗпП України. Крім того, іншу роботу в організації їй не пропонували. Згідно зі ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. На день пред’явлення позову до суду ОСОБА_1 перебувала у вимушеному прогулі 18 днів, тобто з 30 грудня 2017 року по 26 січня 2018 року. За цей час відповідач зобов’язаний виплати на користь позивача заробітну плату в сумі 9900,00 грн. (23650.00 грн./. фактична заробітна плата за останні два місяці роботи/:43 дні/ кількість фактично відпрацьованих робочих днів за два останні місяці роботи / = 550,00 грн. / розмір середньоденної заробітної плати/х 18 дні /кількість днів вимушеного прогулу/). Позивач ОСОБА_1 просить суд поновити її на роботі на посаді головного бухгалтера Єнакіївського міського відділення Управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування України в Донецькій області; стягнути з Управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 9900,00 грн.

Відповідач - управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області подав до суду відзив на позов, у якому вказав, що з позовними вимогами управління не погоджується, вважає що вони не відповідають нормам матеріального та процесуального права за наступних підстав. Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року № 1105 - XIV, затвердження структури органів Фонду, граничної чисельності віднесено до компетенції правління Фонду соціального страхування України. Рішення правління Фонду, прийняте в межах його компетенції, є обов’язковим. Постановою правління Фонду № 47 від 12 вересня 2017 року «Про затвердження граничної чисельності працівників Фонду соціального страхування» затверджено з 01 січня 2018 року граничну чисельність працівників Фонду у кількості 5192 штатних одиниць, яка станом на 01 серпня 2017 доку дорівнювала 7988 (відповідно до постанови правління Фонду № 13 від 08 лютого 2017 року). 10 жовтня 2017 року постановою Правління Фонду соціального страхування України № 50 від «Про затвердження структури органів Фонду», затверджено та введено в дію з 01 січня 2018 року структуру робочих органів виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України. Крім того, наказом виконавчої дирекції Фонду від 23 жовтня 2017 № 559 “Про затвердження граничної чисельності працівників робочих органів виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Донецькій області” (зі змінами) змінено структуру управління та відділень управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, значно зменшено граничну чисельність працівників у структурі. Зазначене підтверджує, що дійсно в управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення чисельності та штату працівників. Стосуючись дотримання роботодавцем вимог статті 43 КЗпП щодо погодження з профспілковою організацією звільнення працівників управління повідомив наступне. Працівники управління є членами первинної профспілкової організації управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Донецькій області «СОЦІАЛ». ОСОБА_1 не входить до цієї профспілки, а також до будь-якої іншої про що свідчить те, що з її доходів не надходило будь- яких відрахувань на банківські рахунок профспілки. Статтею 43-1 КЗпП України передбачено розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) у випадку звільнення працівника, який не є членом первинної профспілкової організації, що діє на підприємстві, в установі, організації. Таким чином доводи позивача про те, що управління не виконало вимогу закону (стаття 43 КЗпП) щодо погодження з профспілковою організації її звільнення є необґрунтованими. Нормами діючого законодавства визначено, що попередження має бути персональним та вручене найманому працівнику не пізніше ніж за два місяці до фактичного вивільнення. Зазначене неухильно виконано роботодавцем. Вимога щодо обов’язкового зазначення конкретної дати вивільнення нормами діючого законодавства не передбачена. Щодо формулювання «можливого вивільнення» зазначив, що подібне також не суперечить нормам діючого законодавства, оскільки на час вручення повідомлення роботодавцю напевно не відомо кого саме із переліку працівників, попереджених про вивільнення, буде звільнено: можливо у період дії попередження виникнуть вакансії, хтось із працівників відмовиться від переведення на одну із запропонованих посад, тощо. В обох випадках, при звільненні за п. 6 ст. 36 КЗпПУ та ч. 1 ст.40 КЗпПУ розірвання трудового договору пов’язане із змінами в організації виробництва і праці, але передбачені різні підстави припинення трудового договору:

- відмова працівника від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці, які мають місце при змінах в організації виробництва і праці (п. 6 ст. 36 КЗпП);

- ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання організації, скорочення чисельності або штату працівників, але з ініціативи роботодавця (п. 1 ст. 40 КЗпП).

З урахуванням викладеного, видання наказу № 1207 - К від 20 грудня 2017року про припинення трудових відносин з позивачем за п. 1 ст. 40 КЗпП України вважають правомірним та таким, що ґрунтується на нормах діючого законодавства.

Крім того, роботодавцем додержано визначений законодавством порядок вивільнення працівників (ст. 492 КЗпП України). Так, 27 жовтня 2017 року позивача персонально було повідомлено про наступне вивільнення працівників не пізніше ніж за два місяці. Звільнення ОСОБА_1 відбувалось не на підставі рішення комісії управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, оскільки питання щодо припинення трудових відносин вирішувалося виключно роботодавцем. До компетенції комісії було віднесено лише інформування найманих працівників про припинення трудових відносин, оголошення пропозицій про переведення на інші посади (у разі існування можливості).

Просить суд відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

04 травня 2018 року позивач ОСОБА_1 надала суду заперечення на відзив. Вказала, що із відзивом відповідача на позовні вимоги не погоджується та вважає їх такими, що не відповідають чинному законодавству з наступних підстав. По-перше, відповідач не дотримався вимог ст. 49-2 Кодексу Законів України про працю в частині попередження про наступне вивільнення працівників не пізніше, ніж за два місяці. Попередження від 27 жовтня 2017 р. містить інформацію про зміни в організації виробництва і праці, зміни істотних умов праці, розміру посадового окладу, зміну найменування посади, які вступлять в дію з 01 січня 2018 р. та про можливе майбутнє звільнення. Станом на 27 жовтня 2017 р. (час ознайомлення про можливе майбутнє звільнення) відповідачем не було визначено список працівників, які підлягають скороченню. Отже, при виданні попередження, відповідач не знав, які посади будуть скорочені, а отже не мав права попереджати конкретних працівників про будь-яке можливе майбутнє звільнення. Також, в зазначеному попередженні є посилання на ст.32 Кодексу законів про працю «Переведення на іншу роботу. Зміна істотних умов праці», та водночас, відсутнє будь-яке посилання на ст. 49-2 КзпП України. Таким чином, на думку позивача, таке попередження не може бути розцінене, як попередження з дотриманням вимог ст.49-2 КЗпП України. Додатково зазначила, що попередження в матеріалах судової справи відсутнє. По-друге, частина третя статті 49-2 КЗпП України вимагає одночасно з попередженням про звільнення запропонувати працівнику іншу роботу в організації – звісно, якщо така робота є. Пропозиція щодо зайняття іншої посади, виконання іншої роботи має надійти працівникові одночасно з попередженням про звільнення, тобто за два місяці до запланованого звільнення. Позивачу, в порушення вимог чинного законодавства, ніяка посада запропонована не була, при тому, що такі посади були. Позивач має статус одинокої матері в розумінні п. 9 постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 1992 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів». Статус одинокої матері підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження згідно з частиною першою ст. 135 СК України. Таким чином, відповідач взагалі не міг звільнити позивача з огляду на вищевикладене та враховуючи положення ст. 184 Кодексу законів про працю України, де чітко зазначено, що звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Вважає, що при її звільненні відповідач грубо порушив ст. 184 Кодексу законів про працю України, п. 4.11 колективного договору в частині недопущення звільнення одиноких матерів при наявності дитини до 14 років. По - третє, відповідно до вимог ст. 43 КЗпП розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 1 ст. 40 КЗпП, може бути проведене лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Попередньо згоди на розірвання трудового договору профспілка фактично не надала; документи, надані відповідачем до матеріалів судової справи свідчать про те, що рішення профспілки про надання такої згоди прийнято після фактичного звільнення позивача. Наказ на звільнення ОСОБА_1 датований 20 грудня 2017 р., а засідання профспілкового комітету відбувалося 25 грудня 2017 р., про що свідчить витяг з протоколу засідання профспілкового комітету № 36 від 25 грудня 2017 р., поданий відповідачем до матеріалів судової справи.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 підтримали позовні вимоги в повному обсязі, просили їх задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_5 у судовому засіданні проти позову заперечувала, просила відмовити у його задоволенні з підстав, викладених у відзиві та запереченнях на відповідь позивача. До всього пояснила, що при влаштуванні на посаду та заповненні особового листка по обліку кадрів ОСОБА_1 не вказувала про те, що вона є одинокою матір?ю. Навпаки, вона зазначила, що проживає у «цивільному шлюбі» з ОСОБА_6, який записаний батьком дитини в свідоцтві про народження. Щодо пропозиції ОСОБА_1 зайняти іншу посаду, то її не пропонували, оскільки стаж роботи ОСОБА_1 в Єнакіївському міському відділенні Управління склав тільки чотири місяці, а у відповідності до ст. 42 КЗпП України переважене право на залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників мають працівники з більш високою кваліфікацією та продуктивністю роботи і тільки потім інші категорії працівників.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі фактичні обставини та зміст спірних правовідносин.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом .Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи відповідному органі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов'язків; таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору.

Відповідно до частини 2 статті 3 Цивільного кодексу України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.3 статті 3 ЦПК України загальними засадами (принципами) цивільного законодавства є: верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов’язковість судового рішення; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановлені його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріплені можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно частини 1, 3 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. За положенням частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів якої, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому, способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці закріплено Кодексом законів про працю України.

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу законів про працю України).

Суд встановив, що 22 серпня 2017 року ОСОБА_1 була призначена головним бухгалтером Єнакіївського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області.

29 грудня 2017 року ОСОБА_1 була звільнена з займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням чисельності та штату працівників цього відділення, що підтверджено наказом № 1207 від 20 грудня 2017 року. Також їй забезпечено виплату: вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку; грошової компенсації за невикористані 9 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 22 серпня 2017 року по 29 грудня 2017 року та 3 календарних дні щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці (ненормований робочий день) за період роботи з 22 серпня 2017 року по 29 грудня 2017 року (а.с.10-11).

ОСОБА_7 профспілкової організації управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 29 березня 2018 року № 07-28/110 підтверджено, що ОСОБА_1 була членом ОСОБА_7 профспілкової організації управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області (а.с.64).

19 серпня 2017 року було припинено діяльність відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Єнакієве Донецької області (код ЄДРПОУ: 25969015, адреса: 84200, Донецька область, м. Дружківка, вул. Олега Кошового, 32), що підтверджено витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних-підприємців та громадських формувань від 20 березня 2018 року (а.с.45-46).

27 жовтня 2017 року ОСОБА_1 відповідно до вимог ст. 32 Кодексу законів про працю України була попереджена управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України про зміни в організації виробництва і праці, зміни істотних умов праці, зокрема про зміну системи оплати та стимулювання праці, розміру посадового окладу, зміну найменування посади, які вступлять в дію з 01 січня 2018 року та про можливе майбутнє вивільнення. 27 жовтня 2017 року ОСОБА_1 особисто під розпис ознайомилась з вказаною інформацією (а.с.92).

21 грудня 2017 року № 22 на адресу начальників відділень управління виконавчої дирекції Фонду від первинної профспілкової організації управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування України в Донецькій області було направлено лист про повідомлення працівників відділення щодо участі у засіданні профспілкового комітету членів ОСОБА_7 профспілкової організації «Соціал», які мають обґрунтовану незгоду стосовно подання Управління Фонду соціального страхування України в Донецькій області щодо розірвання трудового договору за п. 1 ст. 40 КзпП України (а.с.37). Згідно з додатком до листа № 22 від 21 грудня 2017 року головний бухгалтер ОСОБА_1 була ознайомлена про проведення (23 грудня 2017 року о 10-00 год. та 25 грудня 2017 року о 10-00 год.) засідання профспілкового комітету ОСОБА_7 профспілкової організації управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, про що мається її підпис (а.с.38).

Відповідно до витягу з протоколу № 2 від 14 грудня 2017 року засідання комісії з скорочення працівників управління та відділень управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області ОСОБА_1 була проінформованою про розірвання трудового договору за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням чисельності або штату працівників. Витяг був підписаний головою комісії ОСОБА_8, заступником голови комісії ОСОБА_9 та секретарями комісії: ОСОБА_10, ОСОБА_11 14 грудня 2018 року ОСОБА_1 ознайомившись із вказаним витягом, у графі «з протоколом ознайомлена» ОСОБА_1 написала, що ознайомлена, але з ним не згодна. (а.с.9).

Згідно з витягом із протоколу засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області № 36 від 25 грудня 2017 року як члена комісії було ухвалено надання згоди на звільнення ОСОБА_1, головного бухгалтера Єнакіївського відділення управління за скороченням штату відповідно по п. 1 ст. 40 КЗпП України з наданням їй гарантій і компенсацій, передбачених чинним законодавством як такій, що не зверталася на засідання з обґрунтованою незгодою щодо розірвання трудового договору за вищезазначеною статтю (а.с.75).

Відповідно до пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Пунктом 4 Розділу VII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23 березня 1999 року ухвалено: «Утворити Фонд соціального страхування України, реорганізувавши шляхом злиття Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності».

Згідно пункту 17 статті 7 Закону №1105-ХІV, правління Фонду соціального страхування України приймає рішення про створення та реорганізацію робочих органів виконавчої дирекції Фонду та їх відділень відповідно до затвердженої правлінням структури органів Фонду.

Як вбачається із п.1 постанови правління Фонду соціального страхування України від 08 лютого 2017 року № 13 з 01 січня 2018 року затверджено чисельність працівників Фонду у кількості 188 штатних одиниць.

У п. 1.1 постанови правління Фонду соціального страхування України від 08 лютого 2017 року № 13 було затверджено граничну чисельність працівників Фонду у кількості 7988 одиниць штатних одиниць, у тому числі граничну чисельність працівників виконавчої дирекції Фонду - 267 штатних одиниць (а.с.70).

Тобто, відповідно до вимог частини 1 ст. 49 -2 КЗпП України не пізніше як за два місяці до звільнення відповідач повідомив позивача про наступне вивільнення у зв'язку із скороченням штатної одиниці, яку він займає.

Відповідно до статті 43 Кодексу законів про працю України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. п. 1, 2-5, 7 ст. 40 і п. п. 2, 3 ст. 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

У роз’ясненні постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» вказано, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення. При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де зберіглося його попереднє місце роботи.

Із досліджених доказів слідує, що відбувся процес оптимізації відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Єнакієве Донецької області, що призвело до скорочення чисельності штатних одиниць, що підтверджуються копіями штатних розписів відділень управління Фонду соціального страхування України в Донецькій області з 01 січня 2018 року (а.с.126-169). Тобто, судом достеменно встановлено факт змін в організації виробництва і праці, зокрема скорочення чисельності та штату працівників у відповідача - Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області та відсутність вільних вакансій.

Згідно з частиною 2 статті ст.49-2 КЗпП України, при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Частиною 1 статті 42 Кодексу законів про працю України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Посилання позивача на те, що при звільненні з роботи, в порушення вимог статті 42 Кодексу законів про працю України, не було враховано вимог щодо переважного права залишення на роботі при вивільненні працівників, не знайшло свого підтвердження, оскільки статтею 42 Кодексу законів про працю України визначено, що переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці та лише при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації надається перевага в залишенні на роботі працівникам, які мають додаткові переваги визначенні частиною 2 даної статті.

Тобто, при вивільненні працівників, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці в першу чергу підлягає оцінці кваліфікація та продуктивність праці працівників, що підлягають скороченню. І лише за умови рівноцінності кваліфікації та продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені у частині другій статті 42 КЗпП України. За змістом статті 42 КЗпП України коло працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, та які не мають такого права, стосується всіх працівників, які займають таку ж посаду. При визначенні працівників з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, використовуються ознаки, які в сукупності характеризують виробничу діяльність працівників: наявність певної освіти, стаж і досвід роботи, ставлення до роботи, якість виконуваної роботи тощо. Доказами більш високої продуктивності праці можуть бути: виконання значно більшого обсягу робіт порівняно з іншими працівниками, які займають аналогічну посаду чи виконують таку ж роботу, накази про преміювання за високі показники у роботі тощо. Як вбачається з матеріалів справи, роботодавцем проведено об'єктивний аналіз показників та обсягів виконуваної роботи працівниками, в порівнянні з результатами інших працівників за своїми діловими та особистими якостями ОСОБА_1 поступалася працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, про що свідчить стаж роботи на даному підприємстві (з 22 серпня 2017 року по 29 грудня 2017 року) та її диплом за спеціальністю «Аграрний менеджмент» і спеціалізацією спеціаліста економіста-організатора.

Відтак, суд приходить до висновку, що Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області було дотримано вимоги ст. 49-2 КЗпП України при звільнення ОСОБА_1

Також, в заперечення на відзив відповідача від 04 травня 2018 року ОСОБА_1 зазначила, що вона є одинокою матір’ю, яка виховує дитину без батька. Але про цей факт став відомий роботодавцю лише під час розгляду цивільної справі, про що чітко наголосив представник відповідача ОСОБА_5 Останній вказав, що при працевлаштуванні на посаду головного бухгалтера ОСОБА_1М надала копію свідоцтва про народження сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1. У її автобіографії не зазначено, що вона є одинокою матір’ю, а лише прописано, що вона розлучена зі своїм чоловіком ОСОБА_6 і що мешкає з ним у фактичних шлюбних відносинах.

Таким чином, відповідач взагалі не міг звільнити її з огляду на вищевикладене та враховуючи положення ст. 184 Кодексу законів про працю України, де чітко зазначено, що звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Вважає, що при звільненні її відповідач грубо порушив ст. 184 Кодексу законів про працю України.

Суд встановив, що 26 лютого 1997 року був розірваний шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_1, що підтверджено свідоцтвом про розірвання шлюбу серії 1-НО від 19 жовтня 2011 року (а.с.115).

ОСОБА_1 є одинокою матір’ю, яка виховує дитину ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1 без батька. Відповідно до ОСОБА_2 з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження згідно з частиною першою ст. 135 СК України від 06 лютого 2014 року № 00013418178 відомості про батька записані за вказівкою матері згідно з частиною першою статті 135 Сімейного кодексу України (а.с.173).

Так, відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо звільненій працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я). Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором, або за відсутності підстав для звільнення. У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для поновлення працівника на роботі немає. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке звільнило одиноку матір, обов'язку по працевлаштуванню є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, виплати їй середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору, а не про поновлення на попередній роботі. За заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання підприємством (установою, організацією) зобов'язання по її працевлаштуванню. Зокрема, така правова позиція зазначена у постанові ОСОБА_13 Верховного Суду від 16 травня 2018 року № 759/19440/15-ц, провадження N 14-105цс18.

Суд же встановив, що у відповідача мало місце скорочення чисельності працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, позивача було належним чином попереджена про наступне звільнення, отримано згоду профспілкового комітету на звільнення, враховано переважне право працівників на залишення на роботі та відсутність вакантних посад в установі, а тому відповідач мав всі підстави для розірвання із позивачем трудового договору на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України. Звільнення позивача з посади у зв'язку із скороченням штату працівників відбулося з дотриманням вимог статті 42 КЗпП України. Будь-яких переконливих і безспірних доказів на підтвердження обставин, з якими як з юридичним фактом пов'язувались матеріально-правові вимоги, позивачем не надано, не містять їх і матеріали справи, а обставини, на які позивач посилається, не є достатніми для висновку про наявність цивільно-правових підстав для визнання звільнення незаконним та поновлення її на роботі. Оскільки судом не встановлено порушень законодавства при звільненні позивача з роботи, не підлягають задоволенню і похідні вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Інші доводи позивача цих висновків не спростовують.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

ОСОБА_1, маючи статус одинокої матері, яка виховує дитину без батька, звернулася до суду не з позовом про зобов'язання відповідача виконати вимоги статті 184 КЗпП України щодо її обов'язкового працевлаштування, а з позовною заявою про поновлення її на роботі.

Але, враховуючи вказані вище обставини, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись ст..ст. 2, 10-12, 80, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу в повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Апеляційного суду Донецької області через Дружківський міський суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи - з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 26 червня 2018 року.

Суддя: С. О. Рагозіна