Ухвала суду № 74965304, 18.06.2018, Ірпінський міський суд Київської області

Справа № 367/4311/18

Провадження по справі № 2-о/367/229/2018

У Х В А Л А

Іменем України

про відмову у відкритті провадження

18 червня 2018 року м. Ірпінь

Суддя Ірпінського міського суду Київської області Саранюк Л. П., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1; зацікавлені особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення, -

в с т а н о в и в:

Заявник звернувся до суду із заявою в якій просить встановити факт, що його вимушене переселення в жовтні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Вирішуючи питання відкриття провадження у справі, суддя приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч.1 ст.293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Як вбачається з матеріалів заяви, ОСОБА_1 07.08.2017р. Управлінням праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради Київської області видано довідку відповідно №3251007075 про взяття його на облік, як внутрішньо переміщеної особи, із зазначенням фактичного місця проживання за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 – Покровська, 73Є кв. 2. Отже, факт визнання заявника внутрішньо переміщеною особою підтверджується виданою довідкою і останя обгрунтовує звернення до суду необхідністю зазначення причин такого переселення, оскільки орган, який видав довідку, таких повноважень не має.

Обґрунтовуючи необхідність встановлення факту вимушеного переміщення внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України заявник посилаються на те, що від встановлення цього факту залежить виникнення у них прав, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року.

Так за приписами ст.2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Постановою Верховної ОСОБА_2 України від 27.01.2015 року №129-УІІІ затверджено Звернення Верховної ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, парламентської ОСОБА_2 Європи, Парламентської ОСОБА_2 НАТО, парламентської ОСОБА_2 ОБСЄ, Парламентської ОСОБА_2 ГУАМ, Національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна ОСОБА_2 України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність ОСОБА_2 Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані "ДНР" і "ЛНР" визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

Також, Верховна Рада України Постановою від 21.04.2015 №337-VІІІ схвалила текст Заяви ВРУ «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20.02.2014. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов'язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилаються і заявники в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

Крім того, Президент України своїм Указом від 24.09.2015 №555 ввів у дію рішення ОСОБА_2 національної безпеки і оборони України від 02.09.2015 «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Згідно ч.1 ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (на норми якого посилаються заявники) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

З цього слідує, що сам факт внутрішнього переміщення заявника є наслідком збройної агресії проти України, отже необхідності встановлювати його у судовому порядку немає.

Жодними правовими нормами не встановлена вимога, що для того, щоб отримати захист своїх конституційних прав особа, яка потерпіла від збройної агресії (збройного конфлікту), має надавати ті чи інші довідки у підтвердження даного факту.

При цьому ч.1 ст.1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» пов'язує факт внутрішнього переміщення осіб із місць свого проживання із наявністю там збройних конфліктів.

Таким чином, факт, який просить встановити заявник, не породжує для нього безпосередніх юридичних наслідків, з метою настання яких він звернувся до суду. Встановлення вказаного факту не призводить до виникнення права заявника на справедливу компенсацію з Російської Федерації. Факт збройної агресії відносно України та тимчасової окупації окремих районів Донецької та Луганської областей Російською Федерацією є загальновідомим фактом на території України, оскільки такий факт підтверджений нормативно - правовими актами України, а тому не підлягає доказуванню.

Питання правого статусу внутрішньо переміщених осіб, яким є заявник, чітко визначені Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року, Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року та нормативно-правовими актами, прийнятими на виконання зазначених законів.

У пунктах 2, 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" №5 від 31.03.1995 року роз'яснено, що при вирішенні питання про підвідомчість справи суди мають право враховувати норми законодавчих актів, якими передбачено несудовий порядок встановлення певних фактів або визначено факти, які в даних правовідносинах можуть підтверджуватися рішенням суду.

У кожному разі суддя зобов'язаний перевірити підвідомчість даної заяви суду. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у прийнятті заяви, а коли справу вже порушено - закриває провадження в ній.

Факт, який підтверджує причину переміщення фізичної особи в іншу місцевість, рівно як і факти: причини та ступені втрати працездатності; причини інвалідності; одержання поранення, контузії при виконанні обов'язків військової служби; належності до певної національності; набуття громадянства України громадянами іншої держави та інше, не можуть бути встановлені в судовому порядку.

Враховуючи вищенаведене, заява не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, а тому відповідно до п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі.

Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 186, ст. ст. 259-261, 293 ЦПК України, п.п.2, 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995р. із змінами, суд -

у х в а л и в :

Відмовити у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1; зацікавлені особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення.

Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п’ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Суддя: ОСОБА_3