Постанова № 74957667, 23.06.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Справа № 622/1106/17 Головуючий суддя І інстанції Кочнєв О. В.

Провадження № 22-ц/790/2527/18 Суддя доповідач Піддубний Р.М.

Категорія: Спори, що виникають із трудових правовідносин про виплату заробітної плати

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2018 року м. Харків

Апеляційний суд Харківської області у складі:

головуючого: судді Піддубного Р.М.

суддів: Котелевець А.В., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря: Кравченко О.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 622/1106/17 за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Золочівська центральна районна лікарня» Золочівської районної ради Харківської області про зміну формулювання причини та дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,з апеляційною скаргою Комунального підприємства «Золочівська центральна районна лікарня» на рішення Золочівського районного суду Харківської області від 14 лютого 2018 року, ухваленого у складі судді Кочнєва О.В., -

встановив:

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в обґрунтування якого зазначила, що у зв'язку із закінченням навчання у Харківському медичному університеті її було направлено для проходження інтернатури до Комунального підприємства «Золочівська центральна районна лікарня» (КП «Золочівська центральна районна лікарня»), де наказом № 84-к від 03 серпня 2015 року прийнято на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «Лабораторна діагностика» на строк один рік. Наказом № 104-к від 26 липня 2016 року її звільнено із займаної посади з 03 серпня 2016 року у зв'язку із закінченням строку навчання в інтернатурі за п. 2 ст. 36 КЗпП України. На підставі наказу № 228-к від 30 вересня 2016 року її було прийнято на роботу з 01 жовтня 2016 року до Комунального закладу охорони здоров'я «Обласний госпіталь ветеранів війни» на посаду лікаря-лаборанта.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не повідомила адміністрацію про вагітнсть, звільнення відбулось не за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, а у зв'язку із закінченням строкового трудового договору, що не заборонено законом.

Посилаючись на те, що на час звільнення вона була вагітна, у зв'язку з чим відповідно до ч. 3 ст. 184 КЗпП України не могла бути звільнена за ініціативою адміністрації без подальшого працевлаштування, ОСОБА_1 просила змінити формулювання причини звільнення з п. 2 ч. 1 ст. 36 на п. 5 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, змінити дату звільнення з 03 серпня 2016 року на 29 вересня 2016 року, а також стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за період з 03 серпня 2016 року до 29 вересня 2016 року у розмірі 7440 грн. 72 коп.

Рішенням Золочівського районного суду Харківської області від 14 лютого 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Змінено причину звільнення ОСОБА_1 з комунального підприємства «Золочівська центральна районна лікарня» Золочівської районної ради Харківської області 03.08.2016 року із «звільнена у зв'язку із закінченням строку навчання в інтернатурі (п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України) на «звільнена у зв`язку із переведенням на роботу до комунального закладу охорони здоров`я «Обласний госпіталь ветеранів війни» (п.5 ч.1 ст.36 КЗпП України). Змінено дату звільнення ОСОБА_1 з комунального підприємства «Золочівська центральна районна лікарня» Золочівської районної ради Харківської області із «03.08.2016 року» на «29.09.2016 року». Стягнуто з комунального підприємства «Золочівська центральна районна лікарня» Золочівської районної ради Харківської області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за період з 03.08.2016 року до 29.09.2016 року включно у розмірі 7440,72 грн. з нарахуваннями на вказану суму обов`язкових платежів та зборів. Допущено негайне виконання рішення в частині стягнення заробітної плати в межах платежу за один місяць у розмірі 4906,25 грн.

В апеляційній скарзі представник КП «Золочівська центральна районна лікарня», посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині зміни формулювання та дати причини звільнення відмовити. В обґрунтування скарги зазначив, що позивача було звільнено з дотриманням вимог закону, оскільки звільнення відбулось не з ініціативи власника, а у зв`язку з закінченням строку трудового договору, крім того, з відповідною заявою звернулась сама ОСОБА_1

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судовим розглядом встановлено, що у зв'язку із закінченням навчання у Харківському медичному університеті ОСОБА_1 було направлено для проходження інтернатури до КП «Золочівська центральна районна лікарня».

Наказом № 84-к від 03 серпня 2015 року позивача прийнято на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «Лабораторна діагностика» на строк один рік.

26 липня 2016 року позивач звернулась до головного лікаря КП «Золочівська центральна районна лікарня» із заявою, в якій просила звільнити її із займаної посади у зв'язку із закінченням інтернатури з 03 серпня 2016 року.

Наказом № 104-к від 26 липня 2016 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 03 серпня 2016 року у зв'язку із закінченням строку навчання в інтернатурі за п. 2 ст. 36 КЗпП України.

Звільнення позивача відбулось під час її вагітності.

На підставі наказу № 228-к від 30 вересня 2016 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу з 01 жовтня 2016 року до Комунального закладу охорони здоров'я «Обласний госпіталь ветеранів війни» на посаду лікаря-лаборанта.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 звільнено з порушенням вимог ч. 3 ст. 184 КЗпП України, відповідно до положень якої не допускається звільнення вагітних жінок, крім випадків, передбачених законом, правовими наслідками чого є зміна формулювання причин та дати звільнення, а також стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Проте повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції не можна з наступних підстав.

Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

При цьому для застосування ч. 3 ст. 184 КЗпП України закон передбачає наявність стану вагітності саме на час звільнення особи. Застосування даної норми не ставиться в залежність і від своєчасного повідомлення працівницею власника або уповноваженого ним органу про вагітність.

Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має свої особливості.

Таке звільнення можливе, на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок з обов'язковим працевлаштуванням, однак власник зобов'язаний при цьому працевлаштувати жінку на цьому ж або іншому підприємстві відповідно до її фаху. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Однак відносини між власником (підприємством) і працівницею з дня закінчення строку трудового договору мають істотну специфіку. Передбачено збереження за жінкою на період працевлаштування середньої заробітної плати, однак не більше ніж на три місяці з дня закінчення строкового трудового договору.

Тобто звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов'язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо звільненій працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я).

Таким чином, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, вагітної жінки та передбачено обов'язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору.

Невиконання підприємством, яке звільнило вагітну жінку, обов'язку по працевлаштуванню, є підставою для покладення на нього відповідно до ч.2 ст.235 КЗпП України обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, виплатити їй середній заробіток, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору, а не про зобов'язання його змінити формулювання причин та дати звільнення.

Отже, за заявою такої особи може вирішуватися спір про виконання підприємством (установою, організацією) зобов'язання по її працевлаштуванню.

Відповідно до ч. 3 ст. 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Оскільки звільнення ОСОБА_1 03 серпня 2016 року відбулося відповідно до пункту 2 статті 36 КЗпП України, що не суперечить вимогам частини третьої статті 184 КЗпП України, яка передбачає можливість звільнення вагітних жінок після закінчення строкового трудового договору, 30 вересня 2016 року позивача було працевлаштовано в іншій установі, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про зміну формулювання причин та дати звільнення.

Разом з тим, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення середнього заробітку за вказаний період, оскільки таке право гарантовано частиною третьою статті 184 КЗпП України.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про зміну формулювання причин та дати звільнення - скасуванню, з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позову в цій частині.

На підставі ст. 141 ЦПК України з ОСОБА_1 на користь КП «Золочівська центральна районна лікарня» підлягає стягненню сплачений останнім за подачу апеляційної скарги судовий збір у розмірі 704 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, -

постановив:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Золочівська центральна районна лікарня» задовольнити частково.

Рішення Золочівського районного суду Харківської області від 14 лютого 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Золочівська центральна районна лікарня» про зміну формулювання причин та дати звільнення скасувати, у задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині відмовити.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства «Золочівська центральна районна лікарня» судовий збір у розмірі 704 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 23 червня 2018 року.

Головуючий Р.М. Піддубний

Судді А.В. Котелевець.

О.Ю. Тичкова