Постанова № 74940213, 26.06.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2018 р. м. ХарківСправа № 820/311/18

Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Лях О.П.

суддів: Яковенка М.М. , Старосуда М.І.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 Джасем на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.04.2018 року (повний текст складено 19.04.2018 року, м.харків, головуючий суддя І інстанції Єгупенко В.В.) по справі № 820/311/18 за позовом ОСОБА_1 Джасем до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 Джасем, звернувся до суду із позовом до Державної міграційної служби України (далі – ДМС України), третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - ГУ ДМСУ в Харківській області), в якому просив: (а.с.5-11)

- скасувати рішення ДМС України від 18.01.2018 № 497-17;

- зобов’язати ДМС України прийняти стосовно позивача рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відмова відповідача в оформленні документів та визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є незаконною, оскільки висновки відповідача не відповідають нормам чинного законодавства та дійсним обставинам справи.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.04.2018 року по справі № 820/311/18 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 Джасем (а.с.138-142).

Не погодившись із судовим рішенням, ОСОБА_1 Джасем подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким в повному обсязі задовольнити позовні вимоги. (а.с.148-1536)

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що суд першої інстанції визнав встановленими обставини, які є недоведеними. Також апелянт вказав на неповне з'ясування обставин справи, на не застосування закону, який підлягав застосуванню, та на невідповідність висновків суду, обставинам справи.

Враховуючи неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, а особиста участь сторін в судовому засіданні не визнана обов’язковою, суд на підставі положень ч.4 ст.229 та п.2 ч.1 ст.311 Кодексу адміністративного судочинства України вважає можливим розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи, перевіривши і обговоривши доводи апеляційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ст.308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції

Як свідчать матеріали справи, позивач - ОСОБА_1 Джасем - є громадянином ОСОБА_2 Арабської Республіки вперше прибув з метою навчання в Україну 10.11.2010 року на підставі паспорта ОСОБА_2 Арабської Республіки.

01.09.2016 позивач звернувся до ГУ ДМСУ в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що в країні його громадянської належності - ОСОБА_2 Арабській Республіці - відбувається громадянська війна, жителі країни громадянської належності позивача піддаються тортурам та знущанням, існує вірогідність бути призваним на військову службу за умови повернення до ОСОБА_2 Арабської Республіки. Участь у збройному конфлікті, зокрема, вбивство людей суперечить переконанням позивача. Вказане, за його судженням, є підставою для отримання ним в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 21.09.2016 № 158 заявнику було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

28.09.2016 року ОСОБА_1 Джасем подав скаргу до ДМС України, яка була вдхилена рішенням ДМС України від 28.02.2017 року №13-17.

Не погодившись з даними рішеннями ОСОБА_1 Джасем звернувся до суду. Так, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 31.05.2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду 18.07.2017 року, адміністративний позов ОСОБА_1 Джасеа задоволено частково, а саме: скасовано рішення ДМС України від 28.02.2017 року № 13-17; скасовано наказ ГУ ДМСУ в Харківській області від 21.09.2016 року № 158№; зобов'язано ГУ ДМСУ в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Джасем про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовлено. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26.09.2017 року №К/800/28113/17 відмовлено у відкритті провадження за касаційною скаргою ДМС України.

Враховуючи вказане, відповідно до наказу ГУ ДМСУ в Харківській області від 28.07.2017 року №134 прийнято до повторного розгляду заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (а.с.55)

Працівниками ГУ ДМСУ в Харківській області із позивачем проведено співбесіди 08.08.2017 року (а.с.57-62) та 15.08.2017 року (а.с.63-65).

Наказом ГУ ДМС у Харківській області від 17.08.2017 року №150 було прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (а.с.66)

15.11.2017 року із позивачем знову було проведено співбесіду, за результатами якої складено відповідний протокол. (а.с.67-

17.11.2017 року ГУ ДМСУ в Харківській області було складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_2 Арабської Республіки ОСОБА_1 Джасем. (а.с.70-84)

Рішенням ДМС України від 28.12.2017 № 497-17 було відмовлено громадянину ОСОБА_2 Арабської Республіки ОСОБА_1 Джасем у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (а.с.69)

18.01.2018 року позивач отримав повідомлення від ГУ ДМСУ в Харківській області № 9 від 18.01.2018 року про те, що на підставі рішення ДМС України від 28.12.2017 року № 497-17, відповідно до ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону, відсутні. (а.с.12, 85)

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, а тому у позивача відсутні реальні побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження. При цьому, суд дійшов висновку, що основною метою звернення позивача до органів міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття “біженець”.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно із статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України від 08.07.2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 року (далі – Закон №3671).

Відповідно до п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За приписами Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Згідно із ч.1 ст.5 Закону №3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 1 статті 6 Закону №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Водночас, порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту передбачено статтею 7 Закону № 3671-VI

Відповідно до ч.7 ст.7 Закону №3671 до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

В свою чергу, Законом України № 1185-XIV від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного,які можуть бути як усні, так і документальні.

Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 ОСОБА_3 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається” від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Також, слід зазначити, що відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до п. 196-197 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, обов’язок надавати докази лежить на заявнику, однак, задача встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується разом з перевіряючою особою. В деяких випадках саме перевіряюча особа має використовувати засоби, якими вона володіє, щоб зібрати усі необхідні докази, які підтверджують клопотання. Проте, навіть цей незалежний пошук не завжди може бути успішним і можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами. В таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним то перевіряючий повинен тлумачити сумніви на користь заявника. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально, через складність зробити це в тій ситуації, в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця.

УВКБ ООН у своїй позиції “Про обов’язки та стандарти доказів в заявах біженців” від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач є громадянином ОСОБА_2 Арабської Республіки та вперше прибув з метою навчання в Україну 10.11.2010 року.

Збройний конфлікт у Сирії розпочався у березні 2011 року.

Крім того, як вбачається із пояснень позивача, наданих на співбесідах проведених співробітниками ГУ ДМСУ в Харківській області, в період 2011-2016 років позивач навчався кілька років у Білорусії, а потім в Україні. При цьому, позивач навіть їздив у подорож до Турецької Республіки.

Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся лише 01.09.2016 року.

Таким чином, значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

При цьому слід відмітити, що із пояснень позивача, наданих на співбесідах проведених співробітниками ГУ ДМСУ в Харківській області, слідує, що позивач не потребує статусу біженця, однак із такою заявою звернувся виключно для того, щоб мати можливість продовжити навчання.

Отже, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, колегія суддів приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Водночас, беручи до уваги пункти Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, колегія суддів зазначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу необхідно надавати оцінку саме зверненню особи, а не ситуації, яка склалася у країні його походження.

Щодо висловлених позивачем побоювань бути призваним у країні походження на службу до армії, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 170 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, в деяких випадках необхідність нести військову службу може бути єдиною причиною для подання клопотання про надання статусу біженця, наприклад, якщо особа може довести, що несення військової служби вимагає його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркуванням совісті. Якщо тип військової акції, в якій особа не бажає приймати участь засуджується міжнародним співтовариством, як такий що суперечить елементарним правилам людської поведінки, кара, яка передбачена за дезертирство чи ухилення від призову, може з урахуванням усіх інших вимог визначення бути розцінена як переслідування.

Згідно п. 167 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації об'єднаних націй у справах біженців (відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосується статусу біженця) дезертирство, завжди і у всіх країнах, обов'язкова чи не обов'язкова служба - розглядається як кримінальний злочин. Покарання відрізняється в залежності від країни, і зазвичай їх застосування не розглядається як форма переслідування.

Побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або ухиляння від призову самі по собі - не являються за визначенням обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань.

Суд зауважує, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Додатково колегія суддів звертає увагу, що при вирішенні питання обґрунтованості побоювань заявника стати жертвою переслідувань слід враховувати, що ні позивач, ні члени його родини ніколи не були членами політичних партій та релігійних, військових або громадських організацій. Крім того, матір та родичі позивача надалі проживають у ОСОБА_2 Арабській Республіці і, згідно пояснень позивача, наданих на співбесідах проведених співробітниками ГУ ДМСУ в Харківській області, безпосередньо у місцевості їх проживання ситуація спокійна.

Враховуючи вказане, колегія суддів встановила, що позивачем не наведено фактів, які б беззаперечно свідчили про утиски щодо нього особисто за жодною з ознак, визначених Конвенцією про статус біженців 1951 року, та не надано документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, передбачені положеннями п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту". Основною ж метою звернення позивача до відповідачів є бажання легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець".

При цьому, відповідно до п.62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно із ч.ч.1-4 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів, переглянувши у межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи та прийняв законне рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги позивача - відсутні.

Враховуючи вищевказане та керуючись ст.ст.2, 229, 241, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 Джасем – залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.04.2018 року по справі № 820/311/18 – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 26 червня 2018 року.

Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_4 Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_5 ОСОБА_6