Рішення № 74930474, 26.06.2018, Господарський суд Черкаської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2018 року Справа № 925/152/18

Господарський суд Черкаської області у складі головуючого судді Васяновича А.В.,

секретар судового засідання – Козоріз О.І.,

за участі представників сторін:

від позивача – представник не з’явився,

від відповідача – ОСОБА_1 - представник за довіреністю,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом фермерського господарства “АГРОІНВЕСТ-ТОПИЛИЩЕ”,

с. Топилище, Іваничівського району, Волинської області

до товариства з обмеженою відповідальністю “ЛНЗ”, м. Шпола,

Черкаської області

про визнання недійсним пункту договору поставки

ВСТАНОВИВ:

До господарського суду Черкаської області з позовом звернулося фермерське господарство “АГРОІНВЕСТ-ТОПИЛИЩЕ” до товариства з обмеженою відповідальністю “ЛНЗ” про визнання недійсним пункту 9.2. договору поставки №1089ТД від 19 лютого 2016 року на підставі ст. ст. 203, 215, 233 ЦК України.

Ухвалою господарського суду Черкаської області від 19 березня 2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 18 квітня 2018 року.

Ухвалою господарського суду Черкаської області від 18 квітня 2018 року відкладено підготовче засідання на 07 травня 2018 року.

Ухвалою господарського суду Черкаської області від 07 травня 2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Розгляд справи по суті призначено на 26 червня 2018 року.

Викликаний в судове засідання представник позивача не з’явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час проведення судового засідання був належним чином повідомлений, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував з підстав викладених у відзиві на позовну заяву від 30 березня 2018 року та зазначав, що п 9.2. договору поставки №1089ТД від 19 лютого 2016 року є третейським застереженням, і дана умова договору відповідає чинному законодавству України.

Також відповідач вказував, що позивачем не було обґрунтовано підстав для визнання частини договору недійсною, зокрема, не вказано, яку саме вимогу ст. 203 ЦК України не було дотримано сторонами в момент його вчинення. Позивачем не було також доведено жодних обставин, які б свідчили, що правочин був вчинений під впливом тяжкої обставини.

Відповідач зазначав, що позивач в позовній заяві вказував, що третейське застереження не відповідає реальному волевиявленню сторін договору поруки. Однак, як зауважував відповідач, сторони не укладали договору поруки.

Крім того відповідач не погоджується з твердженням позивача, що норми ст. 6 Закону України “Про третейські суди” містять застереження щодо неможливості розгляду третейськими судами спорів, що виникають з кредитних правовідносин, у яких надавався кредит в іноземній валюті. Однак відповідач зазначав, що відповідного застереження ст. 6 вказаного Закону не містить.

Згідно п. 2.5. договору поставки валютою платежу є національна валюта України, а тому інформація позивача щодо порядку здійснення на території України розрахунків в іноземній валюті та щодо ліцензування, яка була викладена в позовній заяві, на думку відповідача, не стосується суті спору.

Враховуючи вищенаведене, відповідач просив суд у задоволенні позову відмовити повністю.

В судовому засіданні, яке відбулося 26 червня 2018 року згідно ч. 1 ст. 240 ГПК України було оголошено вступну та резолютивну частини судового рішення зі справи №925/152/18.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, а також дослідивши докази, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити повністю виходячи з наступного:

Звертаючись до суду з відповідним позовом, позивач обґрунтовуючи свої вимоги зазначав, що при укладенні договору поставки №1089ТД від 19 лютого 2016 року не було дотримано усіх істотних вимог визначених ст. 203 ЦК України.

Третейське застереження, визначене п. 9.2. договору не відповідає вимогам законодавства та реальному волевиявленню сторін договору, його було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах для позивача, а зміст вказаного застереження суперечить положенням чинного законодавства України.

Крім того позивач звертав увагу на неправомірність третейського застереження щодо виконання зобов’язань, які виникають із договору поставки, оскільки нормами ст. 6 Закону України “Про третейські суди” містять умови щодо неможливості розгляду третейськими судами спорів, що виникають з кредитних правовідносин, у яких кредит надавався в іноземній валюті.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено господарським судом під час її розгляду, 19 лютого 2016 року між товариством з обмеженою відповідальністю “ЛНЗ” (постачальник) та фермерським господарством “АГРОІНВЕСТ-ТОПИЛИЩЕ” (покупець) було укладено договір поставки за №1089ТД.

Пунктом 9.2. вищевказаного правочину визначено зокрема, що на вимогу будь-якої зі сторін, спір по даному договору може бути переданий на вирішення Черкаського обласного постійно діючого третейського суду при корпорації “Радник”. Сторони погодили, що норми даного пункту договору є третейською угодою у вигляді третейського застереження, і погоджують передачу будь-якого спору, що може виникнути по даному договору або в зв’язку з ним, на розгляд третейського суду за бажанням будь-якої зі сторін. Сторони погоджуються з тим, що в процесі розгляду вирішення спору буде застосовуватись Регламент Черкаського обласного постійно діючого третейського суду при корпорації “Радник”.

Згідно з частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

В пункті 3.10. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року №11 “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” зазначено, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача. Останній, крім повернення йому одержаного другою стороною, вправі вимагати відшкодування йому завданих збитків і моральної шкоди стороною, яка скористалася тяжкою обставиною.

Згідно ст. 5 Закону України “Про третейські суди” юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Згідно ст. 12 вищевказаного Закону третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди.

За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту.

Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.

Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною.

Недійсність окремих положень договору, контракту, що містить третейське застереження, не тягне за собою недійсність такого третейського застереження.

Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.

Позивачем під час розгляду даної справи не було доведено належними та допустимими доказами тієї обставини, що умову договору поставки, яка містить в собі третейське застереження було укладено позивачем під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах та всупереч вільного волевиявлення сторони.

Посилання позивача на те, що нормами ст. 6 Закону України “Про третейські суди” містять застереження щодо неможливості розгляду третейськими судами спорів, що виникають з кредитних правовідносин, у яких кредит надавався в іноземній валюті є помилковим, оскільки вказана стаття не містить такого застереження.

Крім того, сторони в даному випадку не укладали між собою кредитного договору, а правочини щодо поставки та кредиту є відмінними між собою.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Водночас позивачем не було доведено тих обставин, що зміст третейського застереження суперечить вимогам чинного законодавства України.

Отже, підстави для визнання недійсним п. 9.2. договору поставки №1089ТД від 19 лютого 2016 року відсутні, а тому в задоволенні позову слід відмовити.

Судові витрати підлягають розподілу між сторонами відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.

На підставі викладеного, та керуючись ст. ст. 129, 237, 238, 240 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строк визначені ст. 241 ГПК України.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного господарського суду в порядку та строки передбачені розділом ІV ГПК України.

Повне рішення складено 26 червня 2018 року.

Суддя А.В.Васянович