Рішення № 74897066, 23.06.2018, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 червня 2018 р. Справа№805/924/18-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Ушенка С.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2018 року до Донецького окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області (далі - відповідач, УПФ) про визнання протиправними дій щодо відмови в призначенні пенсії за вислугу років, скасування рішення від 01.12.2017 № 172 про відмову в призначенні пенсії згідно п.«е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та зобов'язання зарахувати до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, згідно п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» періодів роботи з 11.08.1988 по 31.07.1997 в якості фельдшера-лаборанта лабораторного відділення в Донецькому обласному клінічному територіальному медичному об'єднанні, з 01.08.1997 по 05.02.2015 в якості фельдшера-лаборанта відділення акушерської реанімації в Донецькому обласному клінічному територіальному медичному об'єднанні в подвійному розмірі згідно зі ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення», призначити пенсію за вислугу років згідно п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 04.09.2017, здійснити виплату недоотриманої пенсії за вислугу років у відповідності до ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 04.09.2017 до часу прийняття рішення суду.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 04.09.2017 вона звернулась до відповідача із заявою про призначення пенсії відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» і надала всі необхідні документи. Відповідач, розглянувши заяву та надані документи, прийняв рішення від 01.12.2017 № 172, яким відмовив позивачеві у призначенні зазначеного виду пенсійної виплати з підстав не проходження Донецьким обласним клінічним територіальним медичним об'єднанням перереєстрації на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження у повному обсязі, тому що будь-яке рішення, прийняте зазначеною установою з 01.12.2014 не створює будь-яких правових наслідків, у зв'язку з чим до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років не враховано період з 01.01.1999 по 31.10.2014, оскільки спеціальний стаж не підтверджено даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Позивач, посилаючись на приписи абз. 2 ч. 16 «Прикінцеві положення», абз. 5 ч. 3 і ч. 4 ст. 24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ст.ст. 51, 52, п. «е» ст. 55, ст.ст. 56, 60, 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення», постанови Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 № 909 і від 12.08.1993 № 637, вважає таке рішення УПФ протиправним, оскільки воно прийнято із порушенням норм чинного законодавства та порушує її конституційні права.

Відповідач заперечував проти позовних вимог, надав до суду письмовий відзив на адміністративний позов, який наявний в матеріалах справи. Зазначає, що при зверненні до Управління позивачем в підтвердження наявного трудового стажу було надано копію наказу від 04.08.1997 №144, виданого Державним лікувально-профілактичним закладом - Обласна клінічна лікарня ім. Калініна, яке не пройшло перереєстрацію на території України, а тому відсутні підстави для його прийняття до уваги і зарахування до стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоду роботи з 01.01.1999 по 31.10.2014.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 13.02.2018 позовну заяву залишено без руху.

У зв'язку з усуненням недоліків позовної заяви у встановлений судом строк, ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 28.02.2018 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 02.04.2018 позовну заяву вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 24.05.2018 закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

Позивач, представники позивача та відповідача до суду не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, проте надали заяви про розгляд справи без їх участі.

Згідно з частиною 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні.

Приймаючи до уваги наведене та враховуючи приписи чинного процесуального законодавства, суд дійшов висновку про розгляд справи у письмовому провадженні.

Розглянувши наявні заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується вимоги, дослідивши докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування, суд встановив наступне.

Позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженка м.Макіївки Донецької області, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2, взята на облік як внутрішньо переміщена особа за адресою: АДРЕСА_4 про що свідчать копія паспорту та довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, наявні в матеріалах справи (а.с. 14-17).

Відповідач у даних правовідносинах реалізує владні управлінські функції, через що належить до суб'єктів владних повноважень в розумінні п.7 ч. 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

4 вересня 2017 року позивач звернулась до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області із заявою № 2178 про призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. 2 розділу ХV Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» за нормами п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

До вказаної заяви було додано: паспорт, ідентифікаційний номер, трудову книжку НОМЕР_2 диплом НОМЕР_3, копію наказу від 04.08.1997 № 144 по Державному лікувально-профілактичному закладу - Обласна клінічна лікарня ім. Калініна (а.с. 33).

1 грудня 2017 року рішенням Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області № 172 позивачеві відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років як працівнику охорони здоров'я згідно п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у зв'язку з відсутністю необхідного спеціального стажу роботи (а.с. 33-35).

Рішення про відмову у призначенні пенсії вмотивовано тим, що позивачем в підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутністю трудової книжки або відповідних записів у ній було надано копію наказу від 04.08.1997 №144, виданого Державним лікувально-профілактичним закладом - Обласна клінічна лікарня ім. Калініна, яке не пройшло перереєстрацію на території України, а тому відсутні підстави для прийняття її до уваги і зарахування до стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років працівнику охорони здоров'я, періоду роботи з 01.01.1999 по 31.10.2014.

Позивач оскаржує дії та вищевказане рішення відповідача як такі, що прийняті (вчинені) з порушенням норм чинного законодавства та порушують її конституційні права.

Вирішуючи спір по суті суд виходить з наступного.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначені Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003 року, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 1058- ІV).

Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 8 Закону № 1058-ІV, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Пунктом 1 частини 1 статті 9 Закону № 1058-ІV визначено, що відповідно до цього Закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються у т. ч. пенсія за віком.

Частиною 4 статті 24 Закону № 1058-ІV визначено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

У відповідності зі статтею 26 Закону № 1058-ІV (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.

Згідно п. 2 Розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-ІV, пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, роботах з особливо шкідливими і важкими умовами праці на списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, мали право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди. До запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди вищезазначеним особам пенсії призначаються за нормами цього Закону і в разі досягнення пенсійного віку та трудового стажу, передбаченого Законом України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII від 05.11.1991 року (далі - Закон № 1788-XII).

Відповідно до положень п. 16 Розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-ІV, положення Закону № 1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.

Пунктом 1 частини 1 ст. 45 Закону № 1058-ІV визначено, що пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

На підставі частини 1 статті 44 Закону № 1058-ІV, заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Закон України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII від 05.11.1991 відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.

Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспільно корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної людини, встановлює єдність умов і норм пенсійного забезпечення робітників, членів колгоспів та інших категорій трудящих.

Закон гарантує соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки республіки.

У відповідності до ст. 1 цього Закону, громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Статтею 2 Закону № 1788-XII визначено, що за цим Законом призначаються, зокрема, трудові пенсії: за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років.

Право на пенсію за віком, у відповідності до ст. 12 Закону № 1788-XII, мають:

- чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років;

- жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.

Статтею 51 Закону № 1788-XII визначено, що пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Згідно ст. 52 Закону № 1788-XII, право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники охорони здоров'я відповідно до п. «е» ст. 55 цього Закону.

Відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники охорони здоров'я після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники, зокрема, охорони здоров'я, які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними 54 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року.

Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджений постановою КМУ від 04.11.1993 № 909.

Розділом 2 вказаного Переліку передбачено посади «лікарі та медичний персонал (незалежно від найменування посад)» у лікарняних закладах, лікувально-профілактичних закладах особливого типу, лікувально-трудових профілакторіях, амбулаторно-поліклінічних закладах, закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги.

Відповідно до примітки 2 вказаного Переліку, робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим переліком, дає право пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач, після досягнення віку, що дає їй право на призначення пенсії за вислугу років, з дотриманням тримісячного строку з дня досягнення пенсійного віку, у відповідності до п. 2 розділу ХV Закону № 1058-ІV та п. «е» ст. 55 Закону № 1788-ХІІ звернулась до відповідача із заявою про призначення пенсії за вислугу років і надала необхідні для цього документи.

У відповідності до статті 62 Закону № 1788-XII, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93 року № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Аналіз вищезазначених положень свідчить, що для призначення пенсії за вислугу років за даними трудової книжки необхідна наявність встановленого законодавством віку, наявність в трудовій книжці відомостей щодо стажу роботи на відповідній посаді.

Як вбачається з трудової книжки позивача НОМЕР_2 та позовної заяви, в них наявні записи щодо роботи в Комунальній лікувально-профілактичній установі «Донецьке обласне клінічне територіальне медичне об'єднання» з 11.08.1988 лаборантом лабораторного відділення, з 23.01.1989 фельдшером-лаборантом лабораторного відділення, з 02.09.1991 по 29.06.1994 знаходження у відпустці у зв'язку з доглядом за дитиною до досягнення нею 3-х років без збереження заробітної плати, з 01.08.1997 переведена у відділення акушерської реанімації (посада в трудовій книжці не зазначена) (а.с. 110).

В підтвердження наявності права на призначення пенсії за вислугу років позивачем надано до УПФ і до суду копію довідки від 04.08.1997 № 144, відповідно до якої вона переведена з 01.08.1997 до відділення акушерської реанімації фельдшером-лаборантом (а.с. 113-114).

Відповідач, відмовляючи позивачеві в призначенні пенсії за вислугу років, виходив з того, що відповідно до запису в трудовій книжці позивача, який засвідчено печаткою відділу кадрів «Донецького обласного клінічного територіального медичного об'єднання», вона звільнена із займаної посади з 05.02.2015. Зазначає, що оскільки вказане об'єднання відповідно до витягу з ЄДРПОУ зареєстроване у м. Донецьку і не пройшло перереєстрацію на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, його рішення з 01.12.2014 не створює правових наслідків. У зв'язку з тим, що відповідно до даних в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування «Донецьким обласним клінічним територіальним медичним об'єднанням» страхові внески за позивача сплачено по 31.10.2014, відомості про наявність спеціального стажу з 01.01.1999 по 31.10.2014 відсутні, то на момент звернення загальний стаж позивача складає 29 років 11 місяців 6 днів, а спеціальній стаж працівника охорони здоров'я - 10 років 4 місяці 21 день, що не дає їй право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону №1788-ХІІ. В стаж роботи, який дає право на пенсію за вислугу років не враховано період з 01.01.1999 по 31.10.2014, оскільки спеціальний стаж не підтверджено даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.

При цьому суд зазначає, що відповідачем ані у спірному рішенні, ані у відзиві на позову заяву, не конкретизовано, яке саме рішення «Донецького обласного клінічного територіального медичного об'єднання» не створює правових наслідків, що, у свою чергу, свідчить про його необгрунтованість.

Втім, як вбачається судом зі спірного рішення, мова йде щодо рішення про звільнення позивача з 05.02.2015, яке засвідчено печаткою відділу кадрів «Донецького обласного клінічного територіального медичного об'єднання».

З цього приводу суд зауважує, що печаткою відділу кадрів «Донецького обласного клінічного територіального медичного об'єднання» в даному випадку засвідчено запис у трудовій книжці позивача про звільнення, а ні як ні рішення про її звільнення, яке, у відповідності до приписів діючого законодавства, в тому числі і на момент виникнення спірних правовідносин, може бути оформлено лише наказом.

Суд не приймає до уваги твердження відповідача про неможливість врахувати до спеціального стажу позивача, який дає їй право на пенсію за вислугу років, періодів роботи з 01.01.1999 по 31.10.2014 у зв'язку з відсутністю відомостей про наявність спеціального стажу, а також факту звільнення позивача з 05.02.2015, оскільки у відповідності до пункту 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 (далі також - Постанова № 637), у разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.

За відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи (пункт 3 вказаної Постанови).

Пунктом 17 Постанови № 637 передбачено, що за відсутності документів про наявний стаж роботи та неможливість їх одержання у зв'язку з воєнними діями, стихійним лихом, аваріями, катастрофами або іншими надзвичайними ситуаціями стаж роботи, який дає право на пенсію, встановлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі.

Згідно з частиною 3 статті 44 Закону № 1058-ІV, органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Отже, з наведених норм чинного законодавства вбачається дуже великий обсяг прав та обов'язків у органів Пенсійного фонду при вирішенні питання про призначення пенсії та перевірки наявного стажу роботи для її призначення.

Окрім визначеного, суд звертає увагу на наступне.

Згідно з частиною 1 - 2 статті 4 Закону України від 15.04.2014 № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупований території України» (із змінами) (далі - Закон № 1207-VII) на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.

На підставі частини 1 статті 17 Закону № 1207-VII передбачено, що у разі порушення положень цього Закону державні органи України застосовують механізми, передбачені Законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту миру, безпеки, прав, свобод і законних інтересів громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території, а також законних інтересів держави Україна.

Згідно із статтею 18 Закону № 1207-VII, громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та прав на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.

На підставі статей 3, 8, 9 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizіdоu v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. The Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. The Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142). При цьому, за логікою Міжнародного суду ООН і ЄСПЛ, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.

У відповідності до частини 2 статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно із статтею 21 Конституції України, усі люди є вільними у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.

Враховуючи викладене, суд вважає, що УПФ повинні використовувати всі передбачені законом повноваження за для повного та об'єктивного розгляду заяви про призначення пенсії, виходячи з тих обставин, що склалися.

Що стосується періоду роботи позивача з 01.11.2014 по 05.02.2015, який не враховано УПФ у зв'язку з несплатою КЛПУ «Донецьке обласне клінічне територіальне медичне об'єднання» страхових внесків, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно абз. 1 ч. 1 ст. 24 Закону № 1058, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (ч. 2 ст. Закону № 1058).

За приписами ч. 6 ст. 20 Закону № 1058 страхувальники зобов'язані сплачувати страхові внески, нараховані за відповідний базовий звітний період, не пізніше ніж через 20 календарних днів із дня закінчення цього періоду.

Страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків (ч. 12 ст. 20 Закону № 1058).

Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 № 2464-VI (далі Закон № 2464) страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.

Зокрема ч. 1 ст. 4 Закону № 2464 встановлено, що платниками єдиного внеску є роботодавці.

Як передбачено частиною 2 ст. 25 Закону № 2464 у разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов'язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею.

Податковим кодексом України встановлено, що особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку (п. 171.1 ст. 171).

Згідно ч. 1 ст.6 Закону № 1058 застрахована особа має право, зокрема, отримувати від страхувальника підтвердження про сплату страхових внесків, у тому числі в письмовій формі; вимагати від страхувальника сплати страхових внесків, у тому числі в судовому порядку.

Відповідно до ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Як зазначив ЄСПЛ у справі "Andrejevav. Latvia" (п.77 рішення Великої палати ЄСПЛ від 18.02.2009 р.) стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не накладає ніяких обмежень на свободу держави, що ратифікувала Конвенцію, приймати рішення про те, чи створювати якусь схему соціального забезпечення, або обирати тип або розмір виплат, які надаються відповідно до будь-якої такої схеми. Однак, якщо в державі існують чинні законодавчі норми, що передбачають такі виплати на основі права на соціальну підтримку незалежно від того, чи обумовлені вони попередньою сплатою внесків ці норми слід вважати такими, що створюють майновий інтерес, що потрапляє в сферу дії статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції для осіб, що відповідають пропонованим до благоотримувачів вимогам.

У справі "Будченко проти України" (рішення від 24 квітня 2014 року, заява №38677/06) ЄСПЛ також зазначив, що якщо у Договірній державі є чинне законодавство, яким виплату коштів передбачено як право на соціальні виплати (обумовлені чи не обумовлені попередньою сплатою внесків), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, відносно осіб, які відповідають її вимогам.

Отже, враховуючи те, що майновий інтерес позивача ґрунтується на положеннях чинного законодавства, зокрема, ст.55 Закону № 1788-XII, стандарти ЄСПЛ можуть і повинні бути застосовані до цього випадку. ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі "Ковач проти України", п.59 рішення у справі "Мельниченко проти України", п.50 рішення у справі "Чуйкіна проти України" тощо).

Це, звичайно, не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, тобто людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично. Більше того, відповідно до ст.14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Оскільки КЛПУ «Донецьке обласне клінічне територіальне медичне об'єднання» як страхувальник до теперішнього часу знаходиться на обліку в органах Пенсійного фонду України та Державної фіскальної служби України, - за змістом вищезазначених норм вбачається, що обов'язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено саме на нього.

Крім того, з урахуванням приписів ст. 60 Закону №1788-ХІІ, відповідно до яких робота, зокрема, в реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров'я зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі, суд погоджується з доводами позивача про те, що її стаж роботи з 01.08.1997 по 05.02.2015 на посаді фельдшера-лаборанта відділення акушерської реанімації в КЛПУ «Донецьке обласне клінічне територіальне медичне об'єднання» підлягає зарахуванню відповідачем до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугою років, в подвійному розмірі.

Разом з тим, суд вважає за необхідне звернути увагу відповідача на наступне.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Приймаючи до уваги наведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що рішення УПФ про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років згідно п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», прийнято не на підставі Конституції та законів України, а отже підлягає скасуванню.

Між тим, щодо позовних вимог про зарахування певного стажу роботи та зобов'язання відповідача призначити позивачу пенсію за вислугу років з 04.09.2017, суд зазначає наступне.

Статтею 58 Закону № 1058 визначено, що Пенсійний фонд є органом, який призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати. Тобто, Пенсійний фонд має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії.

Суд не може підміняти пенсійний орган, уповноважений на виконання функцій з розрахунку та призначення пенсій громадянам, та на свій розсуд розраховувати пільговий та страховий стаж позивача.

З урахуванням дискреційних повноважень пенсійного органу на прийняття рішення про призначення пенсії (переведення з одного виду пенсії на інший) та визначення підстав, за яких призначається пенсія або приймається рішення про відмову в її призначенні, суд дійшов висновку про зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 04.09.2017 про призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні щодо стажу роботи позивача, що дає їй право на призначення пенсії за вислугу років.

У зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання призначити пенсію за вислугу років, позовні вимоги про зобов'язання здійснити виплату недоотриманої пенсії за вислугу років також не підлягають задоволенню.

У зв'язку з тим, що відповідачем фактично зараховано до спеціального стажу позивача, який дає їй право на пенсію за вислугу років, періоди роботи з 11.08.1988 по 31.07.1997, то позовні вимоги про зарахування їх до такого стажу роботи не підлягають задоволенню.

Таким чином, позов ОСОБА_1 до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (частина 3 вказаної статті).

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 72-77, 241-246, 255, 263, 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області щодо відмови ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років.

Скасувати рішення Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області № 172 від 1 грудня 2017 року про відмову в призначенні пенсії згідно п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Зобов'язати Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя Донецької області повторно розглянути заяву ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, № 2178 від 4 вересня 2017 року про призначення пенсії за вислугу років згідно п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», з врахуванням періодів роботи з 01.08.1997 по 05.02.2015 за даними трудової книжки НОМЕР_2 до спеціального стажу працівника охорони здоров'я у подвійному розмірі у відповідності до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» для призначення пенсії за вислугу років згідно п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

У задоволенні іншої частини позову відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області (87548, Донецька область, м.Маріуполь, вул. Зелінського, буд. 27-а; ЄДРПОУ 41250795) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_2 реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) понесені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1057 (одна тисяча п'ятдесят сім) гривень 20 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецькій окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 23 червня 2018 року.

Суддя Ушенко С.В.